Відповідь о. Павлу Островському на закиди про «розкольників з УПЦ»
Від річниці Собору УПЦ у Феофанії вже минув місяць. В Україні ця дата пройшла без особливих урочистостей, але в РФ тему Собору чомусь продовжують активно обговорювати, причому заяви подаються в максимально негативному ключі.
Зокрема, популярний у Росії священник-блогер Павло Островський випустив відео «Про українських розкольників». На ілюстрації до ролика — фотографії Блаженнішого Онуфрія, намісника Києво-Печерської Лаври митрополита Павла та речника УПЦ митрополита Климента. І якщо після заголовка хтось міг подумати, що о. Павло говорив про ПЦУ, то після перегляду відео стає зрозуміло: розкольниками священник вважає Предстоятеля та єпископів Української Православної Церкви. За його словами, у РПЦ «звинувачують» ієрархів УПЦ у розколі, оскільки ті «здійснюють саме розкольницькі дії» та «буквально чинять точно так само», як свого часу Філарет Денисенко. І лише «любов і терпіння» РПЦ як Матері-Церкви, вважає отець Павло, рятують становище. Він запевняє, що митрополит Онуфрій «підтримує ці розкольницькі дії», а будь-які його інтерв'ю 15–20-річної давнини «свідчать» проти нього. І тому «нічого навіть не потрібно тут коментувати».
Отець Павло переконаний, що «у світовому православ'ї не існує якоїсь незалежної Української Православної Церкви», і якби в УПЦ про це проголосили публічно, то її назвали б розкольниками в усіх Помісних Церквах.
Завершив священник упевненістю, що, коли закінчиться війна, «ми всі помиримося й будемо, як і раніше, у лоні єдиної нашої Церкви — у лоні Руської Православної Церкви, а через Руську Православну Церкву — у лоні всього Вселенського православ'я».
Одразу за цим роликом о. Павло записав інший — «Брехня про молитву про Святу Русь». У ньому він заявляє, що «автокефальні плани» керівництво Української Православної Церкви виношувало вже багато років і зараз «користуються» війною, «щоб провернути свої плани так званої незалежності».
Але головне в цьому ролику не це. У ньому о. Павло намагається довести, що в РПЦ нібито виступають виключно за мир. І головна теза, яку священник намагається донести в обох відео, така: Руська Церква рішуче проти війни в Україні та прагне до єдності Церкви. А в Українській Православній Церкві цинічно користуються нинішньою трагедією й намагаються цю єдність зруйнувати. А тому вони — очевидні розкольники.
І розповіді о. Павла настільки контрастують із ситуацією, що я вирішив докладно розглянути всі його «аргументи».
Чи справді в РПЦ виступають проти війни з Україною?
У цих роликах о. Павло запевняє, що в РПЦ моляться не про війну, а про мир. А ті, хто говорить інакше, — брешуть. Але дивує, що на доказ своїх слів він вирішив навести «Молитву про Святу Русь». Мовляв, саме її існування означає, що Руська Церква рішуче дистанціюється від війни, розмов про перемогу над Україною та іншого.
По-перше, у РПЦ уже є безліч священників, яких заборонили в служінні та позбавили сану через те, що вони або відмовлялися читати цю молитву, або замінювали в ній слово «перемога» на «мир». Причому сам факт настільки жорстких санкцій через подібну заміну говорить сам за себе.
По-друге, розбір тексту цієї молитви в о. Павла виглядає вкрай непереконливим. У своєму відео священник намагається розповісти, що в ній немає жодного слова про підтримку війни та перемогу РФ над Україною.
Мовляв, слова «восстани, Боже, в помощь людем Твоим и подаждь нам силою Твоею победу» зовсім не означають перемогу російської армії над українською. А прохання зберегти «от смерти, ран и пленения… воинов и вся защитники Отечества нашего», хоча й стосується солдатів РФ, теж нічого особливого не означає: «Ті, хто живе в Росії, допомагають захисникам вітчизни; ті, хто живе в Україні, теж допомагають захисникам вітчизни».
Наскільки таке пояснення переконливе, кожен може відповісти сам собі.
У 2023 році о. Павло, звертаючись до СПЖ, заявив, що неправильно говорити, ніби «Молитва про Святу Русь» — це «про перемогу російської зброї». Він вважає, що йдеться в ній про перемогу не над Україною, а над дияволом. Через 3 роки в нього з'явилася нова версія. Тепер священник запевняє, що в Молитві міститься прохання про перемогу над якимись «людьми, які хочуть війни й хочуть нас розділити».
Що це за такі загадкові люди, які на п'ятий рік жорстокої бійні ще тільки «хочуть війни», він не пояснює. Напевно, щось пройшло повз увагу о. Павла, оскільки в його уявленні українці та росіяни все ще перебувають на стадії, коли хтось ще тільки «хоче їх розділити». Але ж насправді нас не тільки давно «розділили» — сьогодні з обох боків уже вбито сотні тисяч, якщо не мільйони православних християн. Зруйновано сотні храмів, загинули десятки священників і члени їхніх родин. Дійшло вже до того, що обстрілюється Києво-Печерська лавра. І при всьому цьому в РПЦ офіційно називають таку війну «священною». Хіба можна в такому разі говорити, що зараз хтось тільки намагається нас розділити, якщо цей розрив уже збільшується з кожним днем?
Наприклад, Ставропольський митрополит Кирило на конференції «Священна війна: преображення Росії» заявив: «Коли переможемо в цій священній війні, тоді триватиме преображення нашої Росії».
А єпископ РПЦ Питирим (Творогов) в інтерв'ю «Спасу» заявив, що сьогодні в РПЦ моляться не за мир, а за перемогу, бо війну з Україною Росія програти «не має права». Інакше країна отримає «внутрішню смуту»:
«Тут (на війні в Україні) ми зіткнулися з ворогами вітчизни, і наші воїни воюють із ворогами вітчизни. Ми молилися за мир 8 років, поки була війна на Донбасі, наша молитва була за мир. Але щойно почалася "СВО", ситуація змінилася — ми стали молитися за перемогу, бо не настане мир, поки не настане перемога. Якщо ми перестанемо молитися за перемогу… ми програємо війну й отримаємо внутрішню смуту в Росії. Цю війну ми не повинні програти. Нам оголосили війну не у 2022 році, і навіть не у 2014-му».
Тобто «Молитва про Святу Русь» — це хоч і не прямий заклик до війни, але прохання про воєнну перемогу однієї частини «Святої Русі» над іншою.
Тому спроба о. Павла представити її як символ єдності Святої Русі виглядає дивно. Як і дивною виглядає спроба представити Патріарха Кирила людиною, яка діє виключно проти війни й закликає лише до миру.
Як доказ священник розбирає Звернення Патріарха в перший день війни, 24 лютого 2022 року, де той закликає «всю повноту Руської Православної Церкви возносити сугубу, гарячу молитву про якнайшвидше відновлення миру».
«Ми не бачимо тут жодного заклику до війни — навпаки», — наголошує о. Павло. І його слова могли б виглядати як серйозний аргумент, якби з моменту Звернення Патріарха минув тиждень чи два. Але від 24 лютого 2022 року минуло 4 роки й 4 місяці. Відтоді пролунали десятки інших звернень глави РПЦ. І вони були зовсім іншого спрямування.
Уже 13 березня 2022 року в Храмі Христа Спасителя Патріарх вручив главі Росгвардії генералу Віктору Золотову ікону зі словами, що «цей образ надихне молодих воїнів, які приймають присягу», а генерал у відповідь поскаржився, що в «СВО» все йде «не так, як хотілося б» лише тому, що «нацисти ховаються за спинами мирних громадян».
«Але ми йдемо до наміченої мети крок за кроком, і перемога буде за нами. А ця ікона захищатиме руське воїнство та прискорюватиме нашу перемогу», — заявив генерал Патріарху, на що не отримав від нього жодного коментаря.
Пізніше були вже конкретні заяви Патріарха на підтримку війни з Україною. Наприклад:
«Безсумнівно, що наша Батьківщина сьогодні зіткнулася зі злом, яке загрожує всьому, принаймні, руському світу. Ми вступили в боротьбу, яка має не фізичне, а метафізичне значення».
«Відстоюючи державний суверенітет країни, наше воїнство сьогодні мужньо бореться на передових рубежах Батьківщини, захищає всіх, хто відчуває свою належність до великої руської культури».
«Звичайно, зовсім не просто нашим братам там, на передовій лінії. Закликаємо весь народ підтримувати наші Збройні сили, закликаємо, щоб воїнський подвиг сьогодні особливо близько до серця сприймався людьми».
У наказі XXV Всесвітнього руського народного собору, який пройшов під головуванням Патріарха Кирила, про війну в Україні сказано так: «З духовно-моральної точки зору СВО є Священною війною, у якій Росія та її народ, захищаючи єдиний духовний простір Святої Русі, виконують місію „Утримувача", що захищає світ від натиску глобалізму та перемоги Заходу, який впав у сатанізм. Після завершення СВО вся територія сучасної України має ввійти в зону виключного впливу Росії».
Коментуючи створення «Орєшніка», Патріарх Кирило з непідробним захватом сказав: «Потрібно дякувати нашим ученим-Кулібіним, які створюють неймовірну зброю, фантастичну зброю. Це ж стоп-машина!»
Є ще безліч подібних висловлювань, які не залишають сумнівів: предстоятель РПЦ не дивиться на цю війну як на конфлікт у межах однієї Церкви. Він твердо стоїть на позиції однієї зі сторін і явно її захищає та підтримує.
Але навіщо о. Павлу знадобилося записувати настільки непереконливе відео «Брехня про молитву про Святу Русь»? Думаю, відповідь очевидна — щоб виправдати попередній ролик, де він виставляє Предстоятеля, духовенство та віруючих УПЦ розкольниками, які розірвали єдність із Руською Церквою без усякої на те причини.
Чи поминає Патріарх Кирило свою паству в Україні?
Упродовж останніх тижнів одразу двоє священників УПЦ, з Житомирської та Рівненської областей, отримали нагороди за своїх загиблих на фронті синів. І таких випадків безліч. Діти священників, їхні родичі, парафіяни храмів УПЦ гинуть на війні тисячами й десятками тисяч. Хтось пішов туди добровільно, когось, не питаючи, запхали в бусик і відправили воювати попри його волю. Результат один: смерті православних християн, сльози й страждання їхніх рідних. А сьогодні ТЦК викрадає й відправляє на фронт уже безпосередньо священнослужителів. На середину 2026 року відомі сотні таких випадків, у тому числі й зі смертельним наслідком. На СПЖ нещодавно опублікували статтю, де таких випадків уже більше сотні.
А тепер давайте уявимо Літургію з відспівуванням загиблого сина священника десь в українському селі. Ще до того, як присутні в храмі почують ім'я вбитого воїна, вони кілька разів почують «За великого господина й отця нашого святішого патріарха Кирила…» Наскільки природним буде це поминання, якщо врахувати, що ім'я Патріарха Кирила ні на день не забувають українські журналісти (якщо їх можна так назвати). І на ТБ, і в інтернеті, і в пресі воно звучить лише в тісному зв'язку з підтримкою війни. Ім'я, з яким тісно пов'язується вторгнення російських військ на територію України. З яким почуттям священнослужитель має його вимовляти, якщо сьогодні в Україні Патріарх безпосередньо асоціюється з тими, хто вбив його сина? Наскільки щиро він назве його «великим господином і отцем»?
У РПЦ українцям постійно повторюють, що вони зобов'язані поминати Патріарха, посилаючись на канонічні правила. Але хіба немає правил, які зобов'язують цього ж Патріарха виявляти турботу про своїх чад? Невже ви не знаєте цих правил?
Коли ЗСУ завдають ударів по території РФ чи «ЛДНР», предстоятель Руської Церкви незмінно висловлює осуд. Наприклад, коли 22 травня загинули 20 студентів у Старобільську, Патріарх назвав це «нелюдським діянням». Але коли за тиждень до Старобільська, 14 травня, унаслідок обстрілу Києва загинуло 24 й було поранено 48 осіб, він промовчав. Як промовчав і після масованого обстрілу 24 травня. І якщо погортати сайт Московської патріархії, ви не знайдете там жодного співчутливого слова на адресу загиблих українців. Патріарх висловлює співчуття лише тим жертвам війни, які гинуть на території, підконтрольній РФ. Українців він теж називає своєю паствою, але, на превеликий жаль, завжди мовчить, коли вона страждає.
Просто нагадаю:
Апостольське правило 36: «Якщо хто, бувши рукоположений в єпископа, не прийме служіння й піклування про народ, йому доручений: нехай буде відлучений, доки не прийме оного».
Апостольське правило 58: «Єпископ або пресвітер, який не дбає про причет і про людей і не навчає їх благочестю, нехай буде відлучений».
У чому сьогодні виражається «піклування» Патріарха Кирила про український народ? Чи навчає він його благочестю? Сьогодні такої впевненості немає. Пастирські повчання предстоятеля РПЦ викликають великі питання.
Наприклад, у вересні 2022 року Патріарх заявив, що коли солдат на війні гине, то «ця жертва змиває всі гріхи, які людина вчинила». Сказано це було в контексті «СВО».
Сам о. Павло висловився тоді на цю тему так: «Стверджувати, що всі, хто загинув на полі бою, автоматично потрапляють у рай, не можна, оскільки це суперечить вченню Церкви. Інакше, наприклад, чорна вдова, яка підірвала себе в метро, також має успадкувати Вічне блаженство, бо вона віддала свою душу на полі бою (для терористів джихад — це війна за іслам). Але очевидно, що це не так».
Чому в РПЦ «люблять» Онуфрія, але не «любили» Філарета
Отець Павло вже услід за багатьма іншими критиками Собору висловлює впевненість, що Руська Церква досі не оголосила УПЦ розкольниками лише через «терпіння» та «любов» до неї священноначалія РПЦ. Також він проводить пряму паралель між розколом Філарета та нинішньою УПЦ: «Те, у чому вони звинувачували розкольників…, тепер вони буквально чинять точно так само».
По-перше, пряма паралель між розколом Філарета та Собором УПЦ — це, щонайменше, дивне порівняння. Як можна проводити паралель між діями одного клятвопорушника, фактично засудженого всією повнотою Вселенського православ'я, і рішенням єпископату, духовенства та мирян УПЦ, які перебувають у спілкуванні з цим же Вселенським православ'ям (не беру зараз до уваги деяких ієрархів, що підтримали «Філаретівський проект»)?
По-друге, неминуче постає питання: якщо Собор УПЦ вчинив «так само», як Філарет, чому РПЦ не відреагувала так само? Чому не позбавила сану митрополита Онуфрія та ще сотню архієреїв? Чому не проголосила анафему? Невже у 1992 році в РПЦ не було «любові й терпіння», а сьогодні вони раптом з'явилися? І йдеться не лише про Руську Церкву. Отці Вселенських соборів, що засуджували єресі та розколи, — вони що ж, діяли з ненависті?
Рішення соборів — узагалі не питання терпіння. У Церкві є канони й правила, є традиція їх застосування. Якщо хтось іде на крайнє протистояння духу цих правил, якщо ніяк не можна подивитися на якесь діяння людини чи групи людей з точки зору ікономії, тоді потрібно збиратися й виносити рішення — інакше це покровительство гріху. Але вже п'ятий рік у РПЦ цього ніхто не робить. Так, існує думка, що українське питання буде вирішено після війни. Але війна може тривати ще довгі роки, а аргумент «почекаємо до кінця війни» ніде в канонах не прописаний.
Тебе мучать? Повернися до мене раною, я знімаю
Поки о. Павло Островський, сидячи в благополучній Москві, записував свій ролик, у Лаврі захопили черговий храм, у Кременецький монастир навідалася комісія заповідника, що готує його експропріацію, а ТЦКшники викрали ще кількох священників, щоб кинути їх проти армії, яка воює у «священній війні». А після атаки РФ на Успенський собор Лаври вимоги розправи над УПЦ спалахнули з новою силою. Поки священство РПЦ перебуває в тісному союзі з російською державою і йому нічого не загрожує, Українська Православна Церква без усякого перебільшення висить на хресті, спливаючи кров'ю. Вимагати в такій ситуації «правильної поведінки» від тих, чиї страждання навіть не помічаються керівництвом РПЦ, не вкладається навіть у рамки простої людської моралі, не кажучи вже про християнство.
Факти очевидні: УПЦ в Україні переслідують через її зв'язки (реальні чи уявні — зараз уже неважливо) з Руською Церквою, яка відкрито підтримує війну. Якби РПЦ у 2022 році зайняла іншу позицію — іншою була б і доля православних в Україні. Але сталося як сталося.
І замість того щоб сугубо молитися про українську паству, закликати до миру, о. Павло Островський розповідає, що УПЦ «безумовно» належить Московському Патріархату. Це ще раз говорить про те, що люди, які беруться коментувати тему УПЦ з боку РПЦ, навіть гадки не мають, як відгукнеться їхнє слово. Не будемо ж ми підозрювати о. Павла в спеціальному підбурюванні СБУ та інших єленських у їхній боротьбі з УПЦ?
При цьому якийсь час тому позиція о. Павла була зовсім іншою.
У червні 2022 року, невдовзі після Собору у Феофанії, о. Павло ініціював ефір зі священником Одеської єпархії о. Максиміаном Погореловським. Тоді він не допускав і тіні сьогоднішніх «розкольницьких» формулювань і висловлювався про УПЦ з дивовижним тактом і делікатністю. Зокрема, він висловив незгоду з кліриком РПЦ Георгієм Максимовим, який запевняв, нібито після Собору причащатися в УПЦ не можна.
«Якщо не було оголошено про розрив євхаристичного спілкування, то людей зайвий раз бентежити не потрібно. Тим паче що в Україні й так збентеження вистачає, у тому сенсі, що війна йде», — сказав тоді о. Павло.
Що змінилося відтоді? Нічого. Жодних нових рішень в УПЦ не ухвалювалося: не було оголошено ні про автокефалію, ні про зближення з ПЦУ, ні з Константинополем. Тоді чому у 2022 році для о. Павла це був «Помісний собор», а у 2026-му — «розкольницький»? Чому раніше причащатися в УПЦ було можна, а тепер не можна (з розкольниками ж не причащаються)? Чому раніше не можна було «бентежити людей», а тепер можна? Українцям стало легше жити? Закінчилася війна? Ні, стало тільки важче: додалися масові захоплення, кримінальні справи проти духовенства, цькування в ЗМІ та безмежна мобілізація.
Якими бачить о. Павло наслідки своїх заяв? Українські єпископи та духовенство мають усвідомити свої помилки? Повернути поминання Патріарха, який вважає нормою брати участь у засіданнях Міністерства оборони РФ під час війни? Може, ПЦУ та українська влада, почувши слова о. Павла, покаються й припинять переслідування Церкви? Може, заяви о. Павла зміцнять внутрішню єдність Української Православної Церкви?
Ні, можна з упевненістю говорити, що все буде з точністю навпаки. І ті віруючі, які повірять о. Павлу й вирішать, що УПЦ в розколі, навряд чи поїдуть шукати «правильних» єпископів і священників. Велика ймовірність, що вони взагалі підуть із Церкви. Тоді навіщо випускати такі ролики? Яка їхня мета?
Головний посил його відео — «наїзд» на УПЦ, спроба представити, ніби вона, користуючись війною й без усякої на те причини, «намагається роздирати єдиний одяг нашої Церкви». Островський запевняє, що такі плани в УПЦ були «задовго до початку міжусобної брані, задовго до подій у Києві 2014 року, і тепер, просякнувши цим духом, вони всередині Української Православної Церкви Московського Патріархату продовжують робити свою чорну справу».
Чи треба говорити, наскільки абсурдні й брехливі такі слова? Хіба до 2022 року УПЦ, попри найсильніший тиск влади, робила хоч якісь спроби, щоб «просякнути цим духом»? Хіба православні віруючі в Україні не продовжували поминати Патріарха, попри те, що саме за це поминання їх переслідували? Хіба можна говорити про те, що хтось щось там виношував, якщо весь єпископат (за винятком 2 архієреїв) відмовився брати участь у так званому «об'єднавчому соборі» ПЦУ?
Адже за такого гнилого стану, який о. Павло приписує єпископату УПЦ й особисто митрополиту Онуфрію, навряд чи хтось утримався б від того, щоб скористатися «лотереєю», про яку, за словами о. Павла, давно мріяли в УПЦ. З одного боку був величезний тиск влади, а з іншого — можливість припинити всі страждання в одну мить і отримати жадану незалежність.
Адже перспективи, які пропонувалися УПЦ, були справді спокусливі: з боку Фанара була пропозиція взяти участь в «об'єднавчому соборі», обрати митрополита Онуфрія предстоятелем Помісної Церкви (а це точно сталося б через кількісну перевагу єпископату УПЦ), отримати Томос про незалежність. Також за таких розкладів був би повний мир і взаєморозуміння з владою. Єпископату залишалося тільки прийняти ці умови, щоб припинилися переслідування її чад. Чого ще бажати? Але не прийняли… Не прийняли, напевно, для того, щоб сьогодні вислуховувати від «священно-блогерів» РПЦ хамські звинувачення в продажності, хитрості та пристосуванстві. Бог їм суддя… Кожен із них відповість перед Богом за свій наклеп, нехай навіть неусвідомлений.
У річницю Феофанії митрополит Онуфрій сказав дуже важливі слова: «Собор зберіг Церкву від мілітаризації, від того, щоб Церква стала інструментом пропаганди військової агресії. Ми пішли дорогою миру, якою церква й має йти. Бо Бог наш — не Бог війни, а Бог миру й усякого устрою».
У цих словах — пояснення всього, що відбувається сьогодні між Українською та Руською Церквами.
Канони й правила Церкви, безумовно, важливі. Але понад усе християнин ставить заповіді Христа — саме вони тверда основа нашого спасіння. Той, хто підтримує війну й виправдовує вбивство, втрачає моральне право посилатися на канони. У його руках вони перетворюються на дубину, якою їхній власник б'є по голові всякого, хто чинить не так, як йому до вподоби.
І цим він сам відділяє себе від Церкви. Про це теж сказав Блаженніший: «Ми пішли до Бога, а ті, хто схвалював війну, схвалює війну й воює проти нас, — самі відділилися від нас і пішли дорогою злоби».
Я впевнений, що о. Павло все це розуміє й сам. Особисто в мене немає жодних сумнівів, що такий розумний, чуйний та ерудований священник не міг записати подібні ролики з власної волі. Хтось «переконав» його піти проти своєї совісті, зробити те, за що йому потім буде соромно. Навіщо їм це — питання інше. Але священника Павла Островського це навряд чи виправдовує.
