Бог, Який біжить назустріч

2826
07 Лютого 12:00
119
Повернення в Отчий дім. Фото: Jorge Alberto Gutierrez Cedillo Повернення в Отчий дім. Фото: Jorge Alberto Gutierrez Cedillo

​Ми іноді думаємо про Бога як про суворого суддю з папкою компромату. Але притча про блудного сина ламає цей стереотип.

​Притча про блудного сина. У ній вся моя надія на спасіння. Інші притчі не дають мені цієї надії: таланти я не примножив, зерна, кинуті на ґрунт мого кам'яного серця, сходів не дали, єлею мудрих дів я теж не накопичив.

​Притча про блудного сина змушує серце плакати від радості: Бог не сидить на троні, очікуючи офіційного прохання про помилування, – Він зривається з місця і біжить назустріч. Він готовий відкинути всю Свою величність, Свій всесвітній статус і першим кинутися на шию грішнику, що кається.

​Диявольський супермаркет

Як так сталося, що ми пішли з Батьківського дому? Ми крок за кроком обирали «мати» замість «бути», кидали Його руку, щоб потягнутися за яскравою іграшкою на вітрині диявольського супермаркету. Ми йшли далі й далі, коли обирали солодкість гріха, будували з піску суєти і гордості свій маленький світ, ізольований від світу Батьківського.

​Але рано чи пізно приходить момент, коли світ, заради якого ми кинули Батька, повертається своєю істинною пикою – холодною байдужістю.

І ми розуміємо: ми тут нікому не потрібні. Для тієї системи, в якій ми живемо, кожен з нас – лише ресурс. Щойно від нас уже нічого буде взяти, нас викинуть на смітник як непотрібне мотлох. Світ, побудований на споживанні, байдужий до особистості. Коли ти перестаєш бути корисним, платоспроможним, ти для світу перестаєш існувати. Настає смерть за ще живого тіла. Ти просто рот, який хоче їсти, але навіть свинячий корм тобі не належить.

Але страшніше голоду фізичного – голод онтологічний. Це туга за сенсом, який не можна купити. Навіщо ж я жив? Навіщо копив, будував, вчився? Щоб час своїм безжалісним молотом розбивав усе це вщент разом з моїм тілом, що розпадається? Щоб хтось чужий потім будував з цього праху своє мікрощастя, яке так само перетвориться на прах?

​Підзорна труба прокурора

Чим раніше розгориться в серці туга за Отчим домом, тим більше шансів встигнути туди дійти. Але щойно господар свиней – диявол – відчує цю нашу рішучість, він одразу почне нас відмовляти.

​Він скаже: «Ти що, дурень? Хіба ти не розумієш, що на тебе чекає? Ти думаєш, тобі все це так просто зійде з рук? Твій Батько все бачив. У Нього є велика підзорна труба, Він за тобою весь час стежив. У Нього скрізь агенти, які записали кожен твій гріх і зшили ці записи в численні томи. Батько посадить тебе в пута вічної темряви, і твої страждання будуть безкінечними. Так що хоч тут поживи собі на втіху, ще встигнеш зайняти своє місце в пеклі».

​Запах дому

Але коли свині осточортіли так, що сама смерть стала бажаною, син все-таки вирішився піти. Можливо, тому що пам'ятав руки Батька, які пахли домом. Можливо, тому що йому часто снилося, як колись у далекому дитинстві Батько підкидав його вгору, ловив, і вони разом весело сміялися. Як би там не було, син вирішився йти.

​Дорогою він готував промову. Репетирував, щоб не збитися і встигнути все сказати до того, як йому засунуть у рот кляп і наденуть наручники. Спочатку син хотів якось пояснити, чому пішов, хто його підштовхнув, як сталося, що так склалися обставини. Але потім зрозумів, що не встигне все це проговорити, і вирішив бути максимально стислим: «Я недостойний називатися сином Твоїм, прийми мене як одного з найманців Твоїх».

​Син ще довго чув ззаду, за своєю спиною, пекельний регіт. Лунав услід крик: «Дурень, там на тебе чекає темрява і скрегіт зубів!» Але він ішов. Краще темрява, ніж життя в цій проклятій країні.

​Тиша зустрічі

Підходячи на ногах, що тремтіли від страху, до меж володінь Отця, він побачив, як Той біжить йому назустріч. Син стиснувся від страху, заплющив очі, очікуючи, коли кулаки Отця почнуть безжалісно бити його обличчя, спотворене гріхом. Він почав було тремтливим голосом белькотати про те, що «недостойний називатися», як несподівано відчув себе в теплих обіймах Отця… Настала тиша…. Все завмерло.

​Запахло молоком, медом, п'янким ароматом бузку. Десь поруч завів свою трель соловей. Звідкись прийшла муркотлива кішка і стала ластитися біля ніг. Син і Батько стояли і плакали, обіймаючи один одного. Син спробував було ще раз сказати вивчену фразу, але Батько поклав долоню на його уста, витираючи сльози. У Його погляді не було ні тіні докору, тільки глибоке співчуття і тиха радість. Син повернувся. І лише згодом, коли сльози висохли, Отець тихо промовив: «Синку, якби ти знав, як довго Я тебе чекав».

​В обіймах Отця потонуло минуле. Залишилася тільки Його безкінечна, незбагненна, безмежна, всепрощаюча і всепоглинаюча любов.

У вогні цієї любові згоріли всі гріхи, весь накопичений за роки розлуки бруд. Її вогонь проник у найглибші глибини серця, в його потаємні куточки, де син ховав свої найганебніші справи.

​Тепер там не болить. Зникло зловоння свинарника. Син в обіймах Отця став пахнути свіжим хлібом і літнім дощем – запах життя, яке ніколи не закінчиться. А що було до цього? Кошмарний сон, неправда, марево.

Вразливий Бог

Люблячий Отець із цієї притчі – це і є Той Бог, Якого я любив і шукав упродовж усього свого життя. Це Отець, у домі Якого залишилося жити моє дитинство. Там – сонячне світло, зоряне небо, запах сіна й польових квітів. У цьому домі я колись ходив босими ногами по ранковій росі, весело мчав з гори на велосипеді. Це дім, до якого я хочу повернутися. Там живе Бог, за Яким я дуже сумую.

І Він зовсім не схожий на того деспотичного суддю, якого малює диявол. Це люблячий Отець, Який стоїть при дорозі і вдивляється в обрій, сподіваючись побачити силует сина.

Це вразливий Бог, поранений нашим відходом. Це Бог, в обіймах Якого хочеться потонути. Він не хоче нашого рабства, Йому не потрібен наш страх. Він хоче нашої взаємності. Він готовий бігти нам назустріч, порушуючи всі правила Божественної пристойності.

Царські діти

З нами сталося страшне – ми забули, що кожен із нас – царський син і царська донька. Як би ми не хотіли бути Божими рабами чи наймитами, наш Отець на це ніколи не погодиться. Він завжди бачитиме в нас Своїх дітей, і на менше Він не згоден.

Ми – царські діти. Ми не тотожні своїм гріхам і падінням. Мій гріх і моя ницість – це не моє «я».

Нас чекають удома. Не для того, щоб порахувати наші гріхи й винести судовий вирок, а для того, щоб надіти на нас перстень і царські шати.

Отець наш чекає… Він дивиться на нас в усмішці дитини, у заграві заходу сонця, в розсипі зоряного неба. Він стукає до нас у вікно краплями дощу, нагадує про Себе співом птахів, шумом моря й ароматом яблук. Він чекає й готовий чекати нас хоч цілу вічність, аби тільки ми отямилися від п’яного чаду, в якому минає наше життя, і нарешті повернулися додому.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також