Телеграма із заслання: як єпископ Лука поставив умови радянській владі
Восени 1941 року в сибірській глушині людина в потертому одязі продиктувала сім рядків, які важко піддаються звичайній логіці.
У промерзлому відділенні зв'язку, на дешевому папері, 64-річний засланець диктує текст телеграми голові Президії Верховної Ради СРСР. За його спиною — три заслання, два тюремні терміни, роки слідства. Попереду, якщо відмовлять, — той же сибірський холод і та ж безвісність.
Текст короткий: «Я, єпископ Лука, професор Войно-Ясенецький, відбуваю заслання в селищі Велика Мурта Красноярського краю. Будучи спеціалістом з гнійної хірургії, можу надати допомогу воїнам в умовах фронту або тилу, там, де мені буде довірено. Прошу заслання моє перервати і направити в госпіталь. По закінченні війни готовий повернутися в заслання. Єпископ Лука».
Читаючи ці рядки погляд упирається в одну фразу: «По закінченні війни готовий повернутися в заслання». Святитель не виторговує реабілітацію. Він просить лише операційний стіл — і сам, добровільно, обіцяє повернутися в заслання після. Навіщо?
Чому єпископ Лука просив відправити його на війну
— Владико, у Вас було законне право мовчати. Держава зламала Ваше життя. Чому Ви взагалі написали цю телеграму?
— Жалість, співчуття — це основні якості любові, - відповідає сповідник.
- У кому є любов, у тому є жалість і співчуття, бо не можна любити і не співчувати. З чистої любові витікає милосердя наше, з чистої любові виконуємо ми заповіді Христа.
Держава, яка його тричі арештовувала, залишалася для нього державою-переслідувачем — цю думку він не переглядав ніколи. Але солдат в ешелоні з-під Вязьми не був державою. Це був вмираючий ближній з роздробленим суглобом, якому потрібно було надавати екстрену допомогу.
— Але чи не здавалося Вам це поступкою тим, хто вас гнав?
— Позбавлений можливості священнослужіння, я весь пішов у наукову роботу і виконую її у формі служіння Богу, - стверджує святитель Лука.
- Вражаюча і цілком явна допомога Божа в цій роботі зміцнює мене в переконанні, що це дійсно угодна Богу справа. Книга, яку я готую, врятує від страждань, каліцтва і смерті сотні тисяч хворих, бо по ній тисячі лікарів навчаться гнійної хірургії.
Цей лист він писав ще в 1937 році, в розпал третього слідства, працюючи над другим виданням «Нарисів гнійної хірургії». Скальпель і архієрейський посох були для нього не протиріччям, а двома формами одного служіння. Держава, що позбавляла його то одного, то іншого, ніколи не могла позбавити його обох служінь одночасно.
Гнійна хірургія: робота, від якої втікають
Телеграму в крайкомі довго не наважувалися відправляти. Вона лежала на столі першого секретаря Голубєва, обговорювалася з працівниками НКВС. Але в жовтні 1941 року засланого професора перевели в Красноярськ — головним хірургом евакогоспіталю № 1515 і консультантом всіх госпіталів краю. При цьому формально святитель залишався політзасланцем і двічі на тиждень зобов'язаний був відмічатися в міліції. Жив у сирій холодній кімнаті. На госпітальній кухні годувати його за інструкцією не належало, але турботливі санітарки таємно залишали для нього кашу.
У сибірські госпіталі привозили найбезнадійніших хворих: ешелони з фронту йшли тижнями, рани за такий час встигали глибоко інфікуватися. Занедбаний остеомієліт, гниючі обмороження, відкриті переломи з некрозом - з усім цим довелося зіткнутися святому лікарю на фронті.
Гнійна хірургія пахне особливим чином — плоттю і кістками, що розкладаються, і цей запах не перебивається ніякими антисептиками. Тому багато хірургів йшли з цієї сфери в інші спеціалізації. Войно-Ясенецький же обрав її добровільно ще до революції. У Красноярську він сам просив привозити до нього з вокзалу саме найважчих хворих.
— Як Ви трималися, оперуючи по вісім-дев'ять годин поспіль? Це ж нелюдський темп.
— Приступаючи до операції, треба пам'ятати не лише про черевну порожнину, а про всю хвору людину, яка, на жаль, так часто у лікарів іменується «випадком», - наставляє святитель Лука.
За друге півріччя 1943 року його руками зроблено триста п'ятдесят шість операцій: на суглобах, черепі, нервових стовбурах, судинах, тридцять одна пластична операція, шістнадцять великих ампутацій. Молоді хірурги з Воронежа і Ленінграда, евакуйовані в Красноярськ, вчилися у нього прямо в госпітальних коридорах. Приїхавший з інспекцією професор Приоров написав у звіті: ніде він не бачив таких результатів лікування інфікованих поранень суглобів.
Ряса в операційній: що думали про це співробітники НКВС
Операційні сестри красноярського госпіталю запам'ятали одне: перед першим розрізом головний хірург зупинявся, повертався до ікони, написаної на картоні — вона стояла в кутку операційної — хрестився і молився. Потім брав скальпель. Працював у рясі, з панагією поверх халата. Співробітники НКВС, приставлені до політзасланця, дивилися на це мовчки.
— Владико, Вас не зачіпало це мовчання? Вони ж терпіли вас рівно до тих пір, поки ви були їм потрібні.
— Мені, ієрею, голими руками захищавшому стадо Христове від цілої зграї вовків і ослабленому в нерівній боротьбі, в момент найбільшої небезпеки і знемоги Господь дав жезл залізний, жезл архієрейський і великою благодаттю святительською могутньо зміцнив на подальшу боротьбу, - спокійно відповідає сповідник.
Він промовив ці слова ще в 1923 році, після першого арешту, в першій своїй архієрейській проповіді. Але логіка в них закладена та ж, що і в красноярській операційній. Влада думала, що використовує хірурга. Хірург знав, що тепер він використовує владу — як інструмент для виконання лікарського обов'язку.
— Ідіть через врата вузькі, шляхом кам'янистим і тернистим, не боячись страждань, бо вони народжують добро. Страждаючий звільняється від зла, - наставляє святий хірург.
Він написав це в проповіді, виходячи з власного досвіду. Заслання святителю закінчили ще в 1942-му році, але він продовжував працювати в Красноярську до лютого 1944-го. В 1946-му отримав Сталінську премію першого ступеня в двісті тисяч рублів — за «Нариси гнійної хірургії», написані і перероблені саме в красноярських госпіталях. Сто тридцять тисяч з них негайно перерахував дітям, що залишилися без батьків.
Підпис сповідника
У тій доленосній телеграмі він підписався так: спочатку «єпископ Лука» — і лише потім «професор Войно-Ясенецький». У радянському контексті професорське звання важило незрівнянно більше.
Церковний титул в 1941 році був скоріше обтяжуючою обставиною. Але святитель поставив його першим — знаючи, на що йде.
У цьому вчинку — весь він, священносповідник Лука (Войно-Ясенецький). Він не був билинним героєм з готовими відповідями на всі питання. Він був людиною, у якої було цілком ясне розуміння, хто він і навіщо стоїть у операційного столу в роки війни. І ця непохитна сила людської гідності виявилася набагато міцнішою за силу тієї влади, яка намагалася його знищити.
