О страху, який називають ощадливістю
Корінь нашої скупості – у страху перед завтрашнім днем. Але стиснутий кулак із заощадженими купюрами не робить нас захищенішими.
Кожному знайомий довгоочікуваний момент отримання зарплати, коли ми уважно перераховуємо гроші, щоб переконатися, що нарахування зроблено правильно. Також і полиця в коморі, щільно заставлена консервацією на сезон наперед, чомусь заспокоює серце сильніше, ніж молитва. Банківський застосунок ми теж перевіряємо по три рази на день, відстежуючи рух коштів. Ці дрібні, на перший погляд, звички дуже часто затьмарюють у житті головне – віру у всеосяжну турботу Бога про нас.
Живучи в умовах воєнного часу, робити запаси, звісно, – не гріх. Запасти про запас води й крупи, як і тримати зарядженими акумулятори та павербанки, коли навколо гримлять вибухи й вимикається світло, – це тверезий догляд і про себе, і про тих, хто поруч. Згадаймо праведного Йосипа, який у Єгипті сім років звозив зерно до комор і врятував цим цілий народ.
Але зараз ми ведемо мову не про умови виживання, а про ту тонку межу, за якою обережність і передбачливість непомітно перетворюються на господарів нашого життя. Коли від однієї думки поділитися чимось з іншими або розлучитися навіть з малим статком усередині стискається серце й з'являється мимовільний жах.
Святий, який мерз по-справжньому
Поговоримо на цю тему з праведним Іоанном Кронштадтським. Кронштадт його часів був головним військовим портом, місцем заслань, він був переповнений безпритульними й спилими людьми, викинутими зі столиці. Це було воістину злиденне середовище, і молодий священик Іоанн Сергієв навмисно пішов у ці сирі землянки, щоб рятувати людей із цієї злиднів.
Він роздавав усе, що мав. За свідченнями очевидців, він повертався додому роздягненим, іноді навіть без взуття, віддавши чоботи тому, хто мерз дужче, ніж він.
Дійшло до того, що матінка Єлизавета змушена була просити церковне начальство видавати платню чоловіка їй на руки – інакше він віддавав усе до копійки знедоленим, залишаючи без хліба власну родину.
Розмова в сутінках
– Отче Іоанне, нам важко щось віддавати. Не зі злого умислу, просто ми не знаємо, чим годувати дітей через місяць, з огляду на нинішню кризу. Хіба це не розумно – тримати речі, продукти й гроші про запас?
– Запас сам по собі безневинний, – відповідає батюшка. – Біда не в тому, що у вас щось є, а в тому, кому ви служите. У себе в щоденнику я колись записав пам'ятку: «ніякій тварі не служи паче Творця… пристрасть до земних речей є ідолопоклонство».
Так, сухарі в коморі не зроблять вас бранцем жадібності. А от серце, що прикипіло до останньої монети чи крихти хліба, вже вам не належить.
Ми запитуємо далі: як відрізнити тверезу турботу про своє виживання від пристрасті?
– А ви загляньте у своє серце, – радить кронштадтський пастир. – Ось питання для найвірнішої перевірки: «через що ми стаємо жорстокосердими до бідних»? Якщо від однієї думки поділитися всередині вистигає співчуття – значить, межу норми вже пройдено, і ви не господар своєму достатку, а боржник своєму страху.
– А Вам самому був знайомий цей холод у душі?
– Знайомий, – чесно відповідає праведний Іоанн. – І я знаю, звідки він береться. Все, що непокоїть і ніби підмиває серце в його основі… від диявола походить. Це він сіє тривогу, адже скільки пристрастей, стільки гострих стріл, що пронизують серце. Тільки в Господі є спокій серця. Коли всередині голос шепоче: не віддавай, тобі самому не вистачить, – це не твої думки. Це стріла лукавого.
– І що Ви робили в таку хвилину спокуси?
– Розтискав руку в милостині. Не чекаючи, поки страх договорить свою промову, – просто віддавав. Діло йшло попереду страху. Господь адже, як я не раз записував у щоденнику, «стоїть при дверях нашого серця, зачиненого або зачиненого для Нього… різними пристрастями». А засув тут один – стиснутий кулак із чимось цінним.
Розкриєш долоню – відчиняться і двері душі, і знову можна дихати й молитися.
Ми нагадуємо йому про чоботи. Про те, що зняти взуття й стати босоніж у крижану багнюку – це вже не благорозумство, це безумство в очах світу.
– В очах світу – так, – погоджується батюшка. – Тільки навіщо ми шукаємо життя… в грошах, якщо в них немає серця життя, а є скорбота, тіснота, смерть духовна? Я мерз, і мерз по-справжньому. Але тримає людину на землі не підошва на взутті, а Той, у Чиїх руках наше життя. Віддати своє, коли самому страшно померти, – це вірний спосіб перестати боятися смерті.
– І останнє, мабуть, найболючіше. У багатьох із нас зараз через війну й злидні майже нічого не залишилося. Що віддавати тому, у кого залишилися зовсім крихти?
– Крихти й віддавати, – каже отець Іоанн тихо. – Згадайте вдовицю: дві її лепти переважили всі багаті вклади до храмової скарбниці. Бог дивиться не на суму вкладу. Він дивиться на те, чого вам коштувало розтиснути руку в милостині.
Багатство у розкритій долоні
Ця розмова нагадала, як важливо розуміти, куди і до кого звернене твоє серце. Преподобний Іоанн Ліствичник помітив таку дивність: поки людина копить, вона подає легко, а щойно накопить – «так і стиснула руки». Кулак закривається не лише перед жебраком – за ним замикаються й ті двері душі, у які тихо стукає Сам Господь. А розкрита долоня залишається єдиним положенням руки, в якому можна водночас і віддати, і прийняти. Зокрема прийняти благодать.
Кронштадтський батюшка молився про це так: «Господи! Даруй мені серце просте, незлобиве, відкрите, віруюче, люблюче, щедре».
