Лікарні, школи, притулки: як Церква служила людям у Візантії

У попередній статті ми розглянули, як в апостольський період соціальне служіння народжувалося з глибокої віри та любові. До IV століття служіння милосердя не стало менш значущим, навпаки, воно розширилося і набуло нових форм, чому сприяло становище Церкви всередині держави.

Після Міланського едикту 313 року, а потім проголошення християнства державною релігією при Феодосії I у 380 році, Церква отримала раніше небачені для себе можливості та ресурси для розширення своєї благодійної діяльності. Держава підтримувала церковні починання, оскільки вони сприяли стабільності імперії через благодійність, медицину та освіту. Імператори Візантії часто називали свої закони «людинолюбними». Кодекс Феодосія II (V ст.) та Кодекс Юстиніана (VI ст.) закріпили юридичну базу для церковної благодійності.

Відповідно до цивільних законів були створені спеціальні організації для різних груп нужденних.

Одні – прямо підтримувалися імператором, інші – спонсорувалися благодійниками. Але й сама Церква створювала безліч своїх соціальних інститутів.

Благодійність і допомога бідним

Церква організовувала роздачу їжі, одягу та прихистку через притулки (птохотрофії, або «доми жебраків»). У середині IV століття, під час голоду, святитель Василій Великий відкрив громадські безкоштовні їдальні. Щоб цього досягти, йому довелося боротися і навіть сваритися з багатими, переконуючи їх відкрити свої запаси продовольства і поділитися з голодуючими.

Пізніше по всій імперії стали відкриватися безкоштовні кухні та лазні, фінансовані Патріархією та імператорськими пожертвами. Наприклад, святий Патріарх Іоанн IV Постник у VI столітті щодня годував тисячі бідняків, а імператриця Феодора активно підтримувала притулки для жінок, які потрапили в складні обставини.

Святитель Іоанн Златоуст, перебуваючи в Антіохії, щодня годував понад 3000 осіб, а пізніше, в Константинополі, – 7000 осіб.

Його учень, блаженний Феодорит, єпископ Кирський, пише: «Він весь у трудах… Хворим він був лікарем, скорботним – утішителем. Для всіх він ставав усім».

Медична допомога і лікарні – винахід Церкви

Мало хто знає, але лікарні (ксенони) – це винахід Церкви. Ідея будівництва закладу, який буде служити стражденним, належить святителю Василію Великому. Спочатку вона зустріла великий опір. Тим не менш, у 372 році був побудований знаменитий комплекс, що отримав пізніше назву «Василіада» – він об'єднав у собі лікарню, лепрозорій, притулки, школи та будинки для незаможних.

Святитель Григорій Богослов після відспівування свого друга, святителя Василія, сказав про «Василіаду»: «Вийдіть, брати, зі свого міста і подивіться на це нове місто, де панує благочестя… Тут на хворобу дивляться філософськи, тут нещастя перетворюється на щастя… У лікарні “Василіада” ми бачимо людей, яких усі відкидали і ненавиділи за їхню хворобу. І Василій Великий зумів переконати нас у тому, що, якщо ми вважаємо себе людьми, то не повинні нехтувати собі подібними, бо своєю безсердечністю ми ображаємо Самого Христа».

З часом відкривалися нові медичні заклади, часто при монастирях.

Наприклад, при монастирі святого Сампсона в Константинополі лікарня мала окремі палати для чоловіків і жінок, а також спеціалізовані відділення. Лікарі, часто монахи, поєднували знання античної медицини з християнською турботою, що робило візантійські лікарні унікальними для свого часу.

Турбота про малозабезпечених, освіта і культурне служіння

Церква приділяла особливу увагу сиротам (орфанотрофії), вдовам і престарілим (герокомії). Спеціалізовані притулки з'явилися вже з IV століття. Відомий константинопольський притулок святого Зотика (IV ст.) виховував сиріт, навчаючи їх ремеслам і християнській вірі. Кодекс Юстиніана зобов'язував єпископів стежити за сиротами, а імператори виділяли землі для утримання притулків. Також існували будинки для мандрівників (ксенодохії), де Церква забезпечувала притулок і їжу.

Монастирі та церковні школи відігравали ключову роль в освіті.

Саме завдяки зусиллям Церкви у Візантії грамотність була вищою, ніж у Західній Європі. Монастирі утримували бібліотеки та школи, не тільки зберігаючи античні тексти, але й навчаючи дітей з бідних сімей грамоті та ремеслам. У IX столітті святий Патріарх Фотій I Великий організував школи, де бідняки могли отримати базову освіту безкоштовно.

Усі ці приклади показують, що Церква не просто задовольнялася свободою, але й масштабувала своє служіння любові, яке почалося ще в апостольській громаді.

Допомога бідним, медичне обслуговування, турбота про сиріт і освіта – ці форми розвивалися в тісному зв'язку з державою і відображали християнську етику милосердя.

Вони рятували життя, давали освіту і зміцнювали соціальну стабільність. Однак з падінням Константинополя в 1453 році історичний розвиток православного соціального служіння був значною мірою перерваний. Тим не менш, і в цьому новому, радикально зміненому світі, Церква продовжувала здійснювати свою місію благодіяння.