Різдво без глянцю: про що мовчить чорна печера на іконі
Чому Богородиця відвертається від Немовляти, а в центрі святкової ікони зяє пекельна безодня. Розбір драми, прихованої в фарбах.
Грудень пахне хвоєю, мандаринами та очікуванням. Ми звикли, що Різдво – це найзатишніше свято в році. Уява, вихована на красивих листівках, малює ідилію: теплий дерев'яний хлів, золотиста солома, пухкі рум'яні янголята і щасливе Святе Сімейство, яке з умиленням милується Немовлям. У цій картинці багато світла, спокою і домашнього тепла. Нам хочеться там бути. Нам хочеться там зігрітися.
Але якщо ми зайдемо в православний храм і підійдемо до аналою, де лежить ікона Різдва (наприклад, пензля Андрія Рубльова або старих візантійських майстрів), нас чекає шок.
Тут немає затишку. Тут немає пряникового будиночка. Тут відбувається щось, від чого перехоплює подих.
Замість м'якої соломи – гострі, як ножі, уступи скель. Замість домашнього вогнища – пронизливий космічний холод. Це не сімейна ідилія, це тектонічний зсув історії. І якщо ми придивимося уважніше, то побачимо, що іконописець зобразив не просто народження дитини, а початок великої Битви.
Чорна діра Всесвіту
Куди падає наш погляд в першу чергу? У самий центр. Але там не сяйво. Там – абсолютна, непроглядна темрява.
На тлі охристих скель зяє чорний трикутник печери. Це найтемніший колір, який був на палітрі майстра. І це не просто вхід у грот, де ховають худобу від негоди. У богослов'ї ікони ця чорність має страшне ім'я – «зів аду».
Ікона говорить нам вкрай чесно: світ, у який приходить Христос, не чекав Його з розпростертими обіймами. Цей світ лежить у злі (1 Ін. 5:19). Це світ, уражений гріхом і смертю. Чорна печера – це образ усього людства, позбавленого Бога. Це концентрація нашого болю, нашого відчаю, наших воєн і зрад. Це «темрява зовнішня» (Мф. 8:12).
І ось, найголовніше диво відбувається саме тут. Світло не осяює цю печеру ззовні, як прожектор. Світло входить всередину. Добровільно. Немовля Христа кладуть прямо в цю чорність.
Бог не гребує нашою темрявою. Він не вимагає, щоб ми спочатку «прибралися» у своєму житті, запалили світло і тільки потім запросили Його. Він народжується на самому дні нашого падіння. Він лягає в епіцентр, щоб розірвати морок зсередини.
Народжений для смерті
Подивіться на Немовля. Він не схожий на веселого карапуза з картин епохи Відродження. Він туго сповитий білими пеленами.
Але якщо ми згадаємо іконографію іншої події – Поховання Христа, – нас прониже здогадка. Ці білі пелени точнісінько повторюють поховальний саван. А кам'яні ясла, в яких Він лежить, лякаюче схожі на гріб, саркофаг.
У найрадісніший момент історії Церква не дає нам забути про мету Його приходу.
Він народився не для того, щоб Йому співали колискові. Він народився, щоб померти.
Біла пляма Немовляти на чорному тлі печери – це зерно, кинуте в землю (Ін. 12:24). Тут, у Вифлеємі, вже видно тінь Голгофського Хреста. Ікона не приховує: ціна нашого спасіння буде вкрай високою.
Відвертаючись від Сина
Ще одна деталь, яка часто бентежить сучасного глядача. Подивіться на Богородицю. Вона – найбільша фігура на іконі. Вона лежить на червоному ложі, втомлена пологами. Але куди спрямований Її погляд?
Вона не дивиться на Немовля. Вона не притискає Його до грудей. Часто Вона зображується відвернутою від Нього.
Чому? Невже тут немає материнської любові?
Є. Але це любов, яка вища за прив'язаність.
Іконописець показує нам Марію, яка вже здійснила свою жертву. Вона розуміє, що ця Дитина не належить Їй. Він належить світу.
Вона відвертається не від байдужості, а від смирення перед таємницею. У Її позі – глибока задумливість, те саме «складання слів у серці своєму» (Лк. 2:19). Вона дивиться на світ (часто – на нас з вами) з безкінечною печаллю і надією. Вона знає, що зброя пройде Їй душу (Лк. 2:35). І Вона мовчки приймає це.
Кут сумніву
А тепер переведемо погляд у нижній кут ікони. Там сидить старець. Це Йосиф Обручник. Він сидить, підперши голову рукою, в позі глибокого смутку і роздумів. Він не бере участі в торжестві ангелів. Він самотній. Поруч з ним часто зображують дивну фігуру – згорбленого старого в козячих шкурах, що спирається на криву палицю. Хто це? Пастух?
Давні тлумачення кажуть: це «дух сумніву», біс, який спокушає Йосифа. Він нашіптує йому ті самі думки, які так зрозумілі будь-кому з нас: «Як Діва може народити? Це проти законів природи. Це неможливо. Тебе обманули. Чудес не буває, Йосифе. Є тільки суха палиця в моїй руці і каміння під ногами».
Це – найпронизливіший психологічний момент ікони. Це «трилер» всередині свята.
Поки Небо ликує, поки волхви скачуть з дарами, а пастухи слухають ангелів, одна людина сидить у кутку і мучиться, намагаючись повірити.
Ми впізнаємо себе в Йосифі. Хіба ми, живучи в світі, повному болю і несправедливості, не сидимо часто
