Практика причастя мирян: як змінювалася за 2000 років
За два тисячоліття історії Церкви змінювалася не тільки частота прийняття Тайн, але й саме внутрішнє ставлення до нього. Про те, як Євхаристія пройшла шлях від «щоденного хліба» до рідкісної нагороди і назад.
У післямові до статті «Шанування святих: від Реформації до наших днів» було відзначено, що розвиток шанування святих і згасання практики частого причащання Святих Христових Тайн хронологічно приблизно збігаються. Чи є між цими двома явищами взаємозв'язок, надамо вирішувати читачам, а тут постараємося коротко описати історію розвитку практики причащання мирян.
Причастя в ранній Церкві
Починаючи з Тайної Вечері, на якій Ісус Христос встановив таїнство Євхаристії, воно стало центральним елементом життя Церкви. Опис літургійного життя перших християн зустрічаємо вже у другому розділі книги Діянь: «І кожного дня одностайно перебували в храмі і, переломлюючи по домах хліб, приймали їжу в веселощах і простоті серця…» (Діян. 2, 46).
Віруючі кожного дня ходили до Єрусалимського храму на молитву, а потім збиралися у когось удома і здійснювали Євхаристію.
З цього випливає, що нормою було щоденне причащання Святих Христових Тайн.
Є свідчення, що десь ця практика продовжувалася аж до V ст. Одне з тлумачень молитви «Отче наш» говорить, що під словами «хліб наш насущний дай нам сьогодні» мається на увазі Тіло Христове, Хліб над-сущий (понад сущий), який ми просимо на кожен день. Сьогодні слабким відлунням практики щоденного причащання є традиція приймати вранці просфору і святу воду.
Сама Євхаристія здійснювалася на загальних зборах, а потім віруючі брали додому Святі Тайни і причащалися в період між євхаристійними зборами. Святитель Василій Великий (IV ст.) пише про цю практику у ченців: «Усі, хто живе в пустелі, де немає священника, зберігають у себе Євхаристію і причащаються самі». Святий Кипріан Карфагенський (III ст.) пише про християн, які в дні гонінь зберігали Святі Дари вдома і причащалися самостійно: «Віруючі, перебуваючи в ув'язненні або вигнанні, причащалися Святих Тайн, які зберігали у себе».
І звичайно, само собою зрозумілим було причащання всіх віруючих за кожною Літургією.
Зустріч з Христом у Таїнстві Євхаристії була єдиною метою цього богослужіння. Заради цього збиралася громада, заради цього здійснювалися молитви, заради цього віруючі часто піддавалися ризику бути схопленими і відданими на мучення. Формальних правил підготовки не існувало. Головне – це віра і внутрішній настрій.
Втім, уже з апостольських часів ми зустрічаємо згадки про гідне і негідне причащання. Так, апостол Павло пише коринфянам: «Нехай же випробовує себе людина, і таким чином нехай їсть від хліба цього і п'є з чаші цієї. Бо хто їсть і п'є негідно, той їсть і п'є осудження собі, не розмірковуючи про Тіло Господнє» (1 Кор 11, 28–29). Негідно – значить, не віруючи в те, що це істинні Тіло і Кров Христові, без благоговіння і прагнення до Христа, перебуваючи в тяжких нерозкаяних гріхах.
Радикальний перелом IV ст.
У IV ст. Церква переживає радикальний перелом у своїй історії. Християнство стає державною релігією і починає виконувати державні, суспільні та інші не властиві їй функції. До Церкви формально приєднуються величезні маси людей, які зовсім не схильні були змінювати свій язичницький світогляд на християнський. Різко падає рівень катехізації і особистої аскези. Церква втягується в політику і геополітику.
Все це сильно відбивається на формах народного благочестя. З'являється (у тому вигляді, який існує і в наші дні) культ святих і культ іконописних зображень. Змінюється і ставлення до Євхаристії. Відбувається дуже важливий зсув у релігійній свідомості: Євхаристія перестає бути «трапезою братства» і стає «священнодійством кліру». Сам клір віддаляється від мирян і до середньовіччя перетворюється на закриту касту, окремий клас суспільства. Духовенство продовжує причащатися за кожною Літургією, а миряни причащаються дедалі рідше. Уже в 506 р. помісний Собор в Агді рекомендував причащатися не рідше трьох разів на рік – на Різдво, Пасху і П'ятидесятницю.
Змінюється погляд на Причастя. З джерела життя і духовних сил Причастя перетворюється на святе і страшне, до чого можна приступати тільки після тривалих аскетичних вправ, покаяння, посту, молитовних правил.
Причастя – це вже не ліки від гріха, а нагорода за тимчасову (в період підготовки) святість. Ставлення до Бога теж змінюється: з милостивого Отця Він перетворюється на праведного Суддю.
Середньовіччя
До цього часу вже встановилася практика підготовки до Причастя, яка включала в себе піст, молитовне правило і сповідь. Ця покаянна дисципліна була досить суворою і тривалою. На Заході вона була більш формалізованою, на Сході – менш. Одночасно розвивається уявлення про те, що людина є грішною і негідною Причастя, причому постійно. Приписана підготовка робить її на якийсь короткий час якщо не гідною, то принаймні такою, що має можливість причаститися. На Заході це посилюється тим, що відносини Бога і людини зводяться до юридичної дихотомії гріха і відплати.
Показовим для західного християнства став припис IV Латеранського собору (1215 р.) про те, що віруючі повинні причащатися принаймні раз на рік у пасхальний період. Собор ввів цей мінімум не тому, що люди причащалися частіше, а тому що перестали причащатися взагалі.
Це свідчення занепаду євхаристійної традиції. До Причастя належало приступати вкрай свідомо, але вкрай рідко.
Парадокс! Чим більше Церква говорила про важливість Євхаристії, тим рідше люди приступали до неї. Чим більше Церква формулювала догматів про Христа, тим менше люди з'єднувалися з Ним у Таїнстві Причастя. На Сході не було формальних канонічних правил про частоту причащання, але практика була такою ж, як і на Заході.
Новий і Новітній час
Ця практика продовжилася і в Новий час. У деяких країнах Таїнство перетворювалося на державну повинність. Наприклад, у Російській імперії кожен чиновник був зобов’язаний подавати довідку про те, що він причащався раз на рік. Святитель Ігнатій Брянчанінов згадував, як, будучи офіцером, він ходив причащатися до різних храмів, щоб священники не донесли на нього за надто часте Причастя.
І не лише в Ігнатія Брянчанінова виникало відчуття, що з практикою Причастя щось не так. На Афонській горі постає рух колівадів (XVIII ст.). Його представники, найвідомішим із яких був Никодим Святогорець, виступили проти усталеної практики рідкісного Причастя. Вони стверджували, що вона не відповідає ні Святому Письму, ні переданню давньої Церкви.
У книзі «Про часте причащання» (1777 р.) Никодим писав: «Не зухвальство є часто приступати до Божественних Таїн, але зухвальство – приступати до них недостойно; а часто приступати з покаянням і смиренням – спасительно й необхідно».
Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. у Константинополі відбулося кілька Синодів, які визнали допустимість причащання мирян на кожній Літургії за належного духовного стану віруючого.
На Заході певний час, навпаки, посилився страх недостойності віруючих. Цьому сприяв рух янсеністів (XVII ст.), який наголошував на абсолютному передвизначенні й необхідності суворої аскези. Лише на початку XX ст. папа Пій X проголосив повернення до частого Причастя й до розуміння того, що Євхаристія – це ліки для немічних, а не нагорода для досконалих. Правила підготовки до Причастя були значно спрощені. Папа Пій XII у 1957 р. скоротив євхаристійний піст – 3 години утримання від їжі, 1 година – від води й безалкогольних напоїв. У 1964 р. папа Павло VI скоротив євхаристійний піст до однієї години для всіх. Сучасне католицьке богослов’я виходить із того, що віруючий у стані благодаті може й повинен причащатися якнайчастіше – аж до щоденного Причастя.
Євхаристія як дзеркало християнства
Сучасна православна богословська думка розвиває ідеї Никодима Святогорця про те, що Причастя – це не привілей досконалих, а життєва необхідність. Практика причащання нині досить неоднорідна – причому не лише в різних країнах, а й у межах окремих парафій. Десь нормою залишається Причастя кілька разів на рік, а десь – на кожній Літургії. Суворі підготовчі правила – триденний піст, молитовне правило, обов’язкова сповідь – десь пом’якшуються, а десь залишаються обов’язковими.
Церковні канони значно м’якші, ніж сформована традиція підготовки до Причастя. Канони приписують абсолютний піст лише від півночі перед Літургією, утримання від подружніх стосунків у ніч напередодні Причастя й забороняють причащатися тим, хто перебуває в тяжкому нерозкаяному гріху або відлучений від Причастя священником чи єпископом. Усе інше – молитовне правило, обов’язкова сповідь тощо – канонами не приписано. Але це не означає, що усталеною традицією слід нехтувати.
Історія причащання мирян – це не просто історія дисциплінарних норм і постів. Це насамперед історія того, як Церква розуміла взаємини людини й Бога. У ранній Церкві Євхаристія була диханням громади й кожного християнина – вона сприймалася як їжа й питво вічного життя. У міру того як Церква ставала державним і суспільним інститутом, Євхаристія поступово перетворювалася на об’єкт благоговійного віддалення.
Сьогодні Церква поступово повертається до розуміння Євхаристії, яке було в перші століття: людина причащається не тому, що достойна Причастя, а тому, що потребує його.
По суті, питання практики Причастя – це питання про те, ким ми вважаємо себе перед Богом: блудними синами, яких Отець чекає й кличе на Свій пир, чи наймитами, які мають спершу заслужити право приступити до столу.
