Чому недбайливого студента в середньовіччі не могли повісити?
Статус кліриків і папські булли робили школяра недоторканним для міського суду та розлюченого натовпу.
Чорна мантія і виголена на маківці тонзура – ось і весь обладунок. За мірками середньовічного міста він беззахисний: чужинець без рідні й без зброї, якого тут іще й не люблять. Але коли назустріч йому по паризькому брудові йде варта з алебардами, алебарди опускають голови. Вартовий пропускає чужинця, хоча із задоволенням скрутив би йому шию. За законом він не сміє його торкнутися – ні затримати, ні тим більше повісити.
Звідки у вбогого школяра в тому жорстокому столітті така недоторканність?
Мантія як бронежилет
Секрет був в одязі, точніше – в тому, що він означав. Школяр, навіть не маючи священного сану, за середньовічним правом прирівнювався до духовенства: носив тонзуру і числився в особливому стані кліриків. А клірика судив не місто, а церковний суд. Стосувалося це, зокрема, питань життя і смерті. Світський суд катував і відправляв злочинців на шибеницю, церковному ж проливати кров заборонялося, і засудити до страти він просто не міг.
Школяр, який довів свій статус, у найгіршому разі відбувався церковним покаранням там, де звичайного городянина вже чекала б петля або гільйотина.
Як не дивно, першим закон про захист студентів ухвалив світський правитель. У 1158 році імператор Фрідріх Барбаросса видав указ, відомий як Authentica habita. Студент отримував охорону в дорозі, звільнявся від дикого «права репресалій» (коли за чужий борг могли схопити й засудити першого-ліпшого) і, головне, отримував право самому обирати собі за суддю свого магістра або єпископа замість міського магістрату. Указ незабаром підтвердив папа Олександр III, і він увійшов до зводу римського права.
Справа про пролиту кров
Чого вартував цей юридичний обладунок, найкраще показав Париж 1229 року. На Масляну підпилі школярі посварилися з трактирником через виставлений рахунок. Справа скінчилася бійкою, їх побили й вишпурнули на вулицю. Наступного дня вони повернулися з дубинами – і тут уже в сутичку втрутилася варта. За згодою королеви Бланки найманці взялися за студентів серйозно, і кілька осіб залишилися лежати на бруківці.
Далі сталося те, чого місто не очікувало. Університет не став ні скаржитися, ні покірно мовчати. Він просто зачинився. Магістри припинили читати лекції, школярі роз'їхалися по інших містах, і Париж на два роки залишився без студентів, а отже – без грошей, які ті витрачали, і без слави центру вченості. Так академічна гільдія могла просто зібратися й зникнути, як циганський табір.
Цього вистачило, щоб у справу втрутився Рим. У 1231 році папа Григорій IX, який сам колись навчався в Парижі, видав буллу Parens scientiarum – «Мати наук», яку історики називають Великою хартією університету. Папа вивів університет з-під влади короля і місцевого єпископа та взяв його під пряме покровительство, узаконив за магістрами право на страйк і пригрозив відлученням кожному, хто зазіхне на ці права.
Такий парадокс: п'яна бійка в шинку обернулася хартією академічної свободи.
Тріщина в щиті
Від чого саме рятував цей обладунок, стає зрозумілим у випадку, коли він одного разу дав тріщину.
10 лютого 1355 року, в день святої Схоластики, оксфордські студенти в таверні «Суїндлсток» посварилися з господарем через кисле вино й виплеснули чашу йому в обличчя. За півгодини перепалка переросла в побоїще. На другий і третій день у місто з криком «Бий їх!» хлинули озброєні городяни з навколишніх сіл. Вони вривалися до студентських гуртожитків, убивали школярів, а за свідченнями очевидців – навіть знімали з них скальпи.
Коли все вщухло, на вулицях залишилося близько тридцяти городян і до шістдесяти трьох осіб з університету. І це був Оксфорд, уже наділений усіма мислимими привілеями. Кембридж, до речі, як навчальний центр виріс у 1209 році зі студентів, які втекли з Оксфорда після розправи над двома товаришами.
Церква-захисниця
Усе це погано в'яжеться з міфом епохи Просвітництва – нібито середньовічна Церква душила науку, а університет пробився їй усупереч. Картина була зворотною. Без стану кліриків і без канонічного права, що забороняло проливати кров студентів, будь-яка школа була б знищена – феодалом або розлюченим натовпом.
Імператорський указ дав лише перший поштовх. Несучою стіною будівлі правового захисту виявилася саме Церква: це вона вписала школяра до недоторканного стану і це її юрисдикція стала «дахом» для університетів.
Чорну мантію, з якої ми почали розповідь, сьогодні вдягають на випускний магістрів, коли вчорашні студенти йдуть через зал за дипломом у довгополих робах і квадратних шапочках. Майже ніхто з них не знає, що це не карнавальний костюм, а збережений слід того самого обладунку. Колись цей одяг означав, що жоден чиновник не сміє тебе повісити за те, що ти думаєш інакше, ніж інші.
