Що дав і чого не дав Собор УПЦ в Феофанії?
Три роки тому відбувся Собор УПЦ, що проголосив її повну незалежність. Зараз вже можна підвести деякі підсумки і побачити результати його рішень.
Коротка церковна передісторія
Київська митрополія виникає в 988 р. з Хрещенням Русі. Організаційно це кілька єпархій, об'єднаних в митрополичий округ. Очолюється вона Київським митрополитом і входить до складу Константинопольської Церкви. Взаємовідносини з Константинополем головним чином полягають у тому, що звідти постачають на Русь митрополита, а Русь відправляє в Константинополь щедрі дари. Київська митрополія то розділяється на дві, то знову об'єднується. Відбувається це з політичних мотивів, коли після занепаду Києва на Русі утворюються два політичних центри: Галицько-Волинське князівство та Володимиро-Суздальське. Рішення в будь-якому випадку приймаються в Константинополі.
Такий порядок існує до 1686 р., коли Київська митрополія рішенням Константинопольського Патріархату «на віки вічні» переходить до складу Патріархату Московського. Це, де-факто, визнали всі тодішні помісні Церкви, представники яких сослужили з ієрархами та кліриками РПЦ без будь-яких канонічних обмежень. Після 1918 р. і до кінця існування СРСР Церква в Україні існувала в статусі Українського екзархату Московського Патріархату.
У 1990 р. вона стає автономною Українською Православною Церквою. Фактично вона повністю самостійна і незалежна в управлінні. Але формально є кілька моментів, які пов'язують її з Московським Патріархатом:
- УПЦ з'єднана з помісними Церквами через РПЦ
- Предстоятель УПЦ благословляється Московським патріархом
- Ім'я Московського патріарха проголошується на богослужіннях
- Предстоятель УПЦ є постійним членом Синоду РПЦ
- Собор єпископів УПЦ діє на підставі постанов помісних і архієрейських соборів РПЦ
Водночас складно згадати випадки, коли РПЦ втручалася б у внутрішні справи УПЦ навіть у рамках вищезазначених моментів. Керівні органи РПЦ ніколи не скасовували рішень УПЦ, Московський патріарх завжди благословляв новообраного предстоятеля УПЦ і так далі. За таких умов канонічний статус УПЦ визначався як церковна автономія в складі РПЦ.
Щоб уявити собі, наскільки тісними є ці зв'язки і наскільки «залежною» є УПЦ, наведемо положення Томосу і Статуту ПЦУ про її відносини з Константинопольським Патріархатом. Водночас підкреслимо, що офіційно ПЦУ декларується як «автокефальна». Отже, ці положення такі:
- ПЦУ пов'язана з Православ'ям через Константинопольський Патріархат
- Томос Константинопольського Патріархату має верховенство над Статутом ПЦУ
- Питання, не передбачені Статутом ПЦУ, вирішує комісія, призначена Константинополем
- ПЦУ має право окормляти українців тільки в межах України, за її межами це здійснює Константинопольський Патріархат
- ПЦУ зобов'язана звертатися на Фанар за рішенням важливих питань, причому ці рішення Фанар приймає самостійно і оголошує їх ПЦУ
- Фанар має на території України свої ставропігії
- ПЦУ отримує святе миро від Константинопольського Патріархату
- Константинопольський Патріарх є останньою судовою інстанцією для ПЦУ, а отже, може скасувати будь-яке її рішення стосовно будь-яких кліриків
Як бачимо, залежність ПЦУ від Константинопольського Патріархату значно сильніша, ніж УПЦ від РПЦ у 1990 р. При цьому ПЦУ називає себе не автономною, а автокефальною Церквою.
Таким чином, до моменту проведення Собору УПЦ у Феофанії 27 травня 2022 р. УПЦ вже була практично незалежною у всьому. Її самостійність фактично перевищувала статус автономії. Однак проголошенню повної автокефалії заважали кілька моментів, головні з яких такі:
• відсутність у Православ'ї ухваленого всіма порядку надання автокефалії та дискусії з цього питання;
• відсутність єдиної думки серед ієрархів, духовенства і церковного народу УПЦ про необхідність автокефалії.
Але тут виник дуже важливий фактор – війна.
Коротка церковно-політична передісторія
На жаль, Церква на Русі часто виконувала волю світської влади або, принаймні, їй не суперечила. У цьому вона брала приклад із Церкви Константинопольської, яка історично спиралася на владу імператора – спочатку візантійського, потім османського. І в більшості випадків виконувала його волю.
Особливо це проявилося в тій частині колись єдиної Київської митрополії, яка утворилася у Володимиро-Суздальському князівстві. Потім її центр перемістився до Москви, і в решті решт вона розвинулася в РПЦ. Значною мірою цьому сприяло те, що московський князь, а потім цар і імператор були православними. Та ж частина Київської митрополії, яка сформувалася в Галицько-Волинському князівстві й мала центр у Києві, опинилася у складі Речі Посполитої, де панівною релігією був католицизм.
Московська митрополія, а потім патріархат практично завжди виконувала волю своїх царів. Зворотні приклади знайти складно, і вони досить неоднозначні. Наприклад, якщо навіть священномученик митрополит Филип у XVI ст. і виступив із критикою Іоанна Грозного, то інші його побратими-єпископи слухняно позбавили влади Филипа та відправили на ув'язнення в монастир.
Київська митрополія, навпаки, історично має великий досвід непокори світській владі, причому за найбільш невигідних для Церкви умов. Йдеться про Брестську унію 1596 р. Тоді влада Речі Посполитої вирішила, що може запросто своїм велінням підпорядкувати православну Київську митрополію Ватикану. Аналогії напрошуються самі собою: сьогодні українська влада вирішила, що також може дати розпорядження Церкві і вона слухняно стане частиною проєкту ПЦУ. Але як тоді, так і зараз (принаймні станом на сьогодні) Церква виявила непокору. Українська Православна Церква (називатимемо її так) у XVII столітті вважала за краще випробувати на собі гнів сильних світу цього, зазнати репресій, але не зрадити Православ'я і церковні канони.
Якщо проаналізувати події в церковно-політичній сфері в останні десятиліття, то можна побачити, що і УПЦ, і РПЦ почали вибудовувати свої церковно-державні відносини відповідно до свого історичного досвіду. Це стало особливо помітно, починаючи приблизно з 2008 р. Цього року УПЦ відмовилася підкоритися вимогам адміністрації В. Ющенка і використати приїзд Константинополя. Ющенка і використати приїзд Константинопольського Патріарха Варфоломія до Києва для створення єдиної національної Церкви. А в РПЦ у той самий час на місце покійного патріарха Олексія було обрано митрополита Кирила, який поступово вивів церковно-державні відносини на новий і набагато тісніший рівень, ніж був за його попередника.
24 лютого 2022 р. розпочалася повномасштабна збройна агресія РФ проти України, яка поставила УПЦ і РПЦ перед новими викликами.
Російська Церква опинилася перед дуже конкретним вибором: між євангельським вченням і вірністю державі. І якщо до війни їх ще можна було якось поєднувати, то з початком «СВО» РПЦ опинилася перед дилемою: або – або.
За час війни сотні українських міст і сіл було зруйновано. Загинули десятки тисяч людей, а мільйони втратили житло і засоби до існування. Понад триста храмів УПЦ частково або повністю було знищено. Здавалося б, християнин не може назвати це «богоугодною справою» і «священною війною» за жодних обставин. Але, на жаль, РПЦ на це пішла.
Звісно, жодних офіційних документів про підтримку агресивної війни керівні органи РПЦ не ухвалювали і, ймовірно, значна частина її вірян не підтримує цю війну. Але офіційна риторика священноначалія Російської Церкви щодо «СВО» мало відрізняється від позиції світської влади.
Ще один важливий момент. Ми спостерігаємо повну відсутність співчуття і співпереживання до українців з боку керівництва РПЦ. Якщо виходити з позиції і риторики Російської Церкви, то віруючі українці – така ж паства, що і віруючі росіяни. Але на практиці ми цього не бачимо. У випадках поранень і загибелі населення на території РФ (наприклад, у Курській області) обов'язково йшли заяви підтримки від Патріарха Кирила. Водночас, коли в незрівнянно більших масштабах страждали українці, з боку РПЦ – повне мовчання.
Також не можна не відзначити синхронність дій священноначалля Російської Церкви з армією РФ. Ті регіони, які захоплюють ЗС Росії, згодом виявляються приєднаними до РПЦ. Тобто Руська Церква відриває їх від УПЦ і переводить під свою юрисдикцію, хоча в рішеннях Архієрейського Собору РПЦ 1990 року й у відповідній Грамоті патріарха Алексія II передбачається, що УПЦ самостійно управляє всіма своїми єпархіями. РПЦ не звертається ні до Синоду УПЦ, ні до митрополита Онуфрія, а просто своїми рішеннями прибирає з цих єпархій їхніх законних єпископів і призначає своїх.
Так, більшою мірою всі ці процеси розкрилися вже після 27 травня 2022 року. Але їхні передумови було видно вже з початку повномасштабних бойових дій в Україні.
Як церковно-історичну передумову Собору у Феофанії слід згадати й ту обставину, що держава на той момент ще не почала масштабних гонінь на УПЦ. Навпаки, з вуст можновладців лунали слова, що під час війни не можна розколювати українське суспільство за релігійним принципом, а ті, хто це намагається робити, працюють на РФ. Звичайно, вже був і тиск на Церкву, і спроби її очорнити, і захоплення храмів, але все це було зовсім не в тих масштабах, як сьогодні.
Цілі Собору та його рішення
Не будемо зупинятися на перебігу проведення самого Собору, скажемо лише про рішення, які він ухвалив, і те, чим вони були зумовлені. На нашу думку, цілей у Собору у Феофанії було три:
1. Зберегти вірність євангельському вченню.
2. Зберегти єдність УПЦ.
3. Відсторонитися від Російської Церкви, дії якої, на жаль, перестали повною мірою відповідати вченню Христа.
Наявність канонічних зв'язків з РПЦ давала змогу багатьом вважати УПЦ її частиною і ретранслювати на неї підтримку російської влади і війни. Відповідно, щоб залишитися на боці Євангелія, необхідно було відмежуватися від РПЦ в усьому, зберігши з нею тільки євхаристійну єдність, як і з усіма іншими помісними Церквами. Необхідно було висловити свою чітку незгоду з позицією РПЦ і позначити все це в Статуті.
Для реалізації цієї мети Собор ухвалив такі рішення:
• Собор засуджує війну як порушення Божої заповіді «Не вбивай!» (Вих. 20:13) і висловлює співчуття всім, хто постраждав у війні.
• УПЦ висловлює незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила з приводу війни в Україні.
• Собор ухвалив відповідні доповнення та зміни до Статуту про управління Українською Православною Церквою, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви.
• Собор мав судження про відновлення мироваріння в Українській Православній Церкві.
Останній пункт сформульований досить розпливчасто, але по факту УПЦ відновила мироваріння, що є атрибутом автокефальних помісних Церков, та й то не всіх. Також Собор ухвалив рішення про опіку українських біженців за кордоном, відкриття там парафій УПЦ, що також є прерогативою помісної Церкви.
Цими рішеннями УПЦ відмежувалася від РПЦ і розірвала з нею всі адміністративні зв'язки.
До початку повномасштабної агресії РФ в УПЦ існували різні думки з питання про її канонічний устрій. Одні вважали за необхідне оголосити про повну автокефалію, інші, навпаки, закликали до тісніших зв'язків з РПЦ. Статус церковної автономії більш-менш влаштовував усіх і дозволяв зберігати єдність УПЦ. Але з початком війни цей баланс похитнувся. Блаженніший Онуфрій сказав про це так: «Уже в перші тижні війни численні священники нашої Церкви почали заявляти про свою незгоду зі словами і діями Патріарха Кирила. Як окремі парафії, так і цілі єпархії в різних регіонах України почали відмовлятися підносити ім'я Московського Патріарха за богослужінням».
У цій ситуації подальше зволікання з відмежуванням від РПЦ загрожувало УПЦ неминучим розколом і катастрофічною дестабілізацією церковного управління. Тим більше що Патріарх Кирил сам фактично відмежувався від УПЦ та українських вірян, підпорядковуючи собі українські єпархії на окупованих територіях. Аргументація РПЦ на користь таких рішень військовою реальністю виглядає непереконливою, оскільки на Соборі ухвалили окреме рішення для тих єпархій, що опинилися в зоні бойових дій.
Одне з рішень Собору у Феофанії звучало так: «На період воєнного стану, коли зв'язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає за доцільне надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення з тих чи інших питань єпархіального життя, які відносяться до компетенції Священного Синоду чи Предстоятеля Української Православної Церкви, з подальшим, за умови відновлення можливостей, інформуванням священноначалія».
Це рішення надавало змогу єпархіальним архієреям на захоплених територіях самостійно керувати єпархіями без звернення до Києва, перебуваючи при цьому у складі УПЦ. Таким чином управління єпархіями зберігалося і не було жодної необхідності звертатися за цим до РПЦ.
Було на Соборі ще одне рішення – про діалог із ПЦУ. УПЦ озвучила умови, за яких такий діалог став би можливим:
• вирішити питання з неканонічними рукоположеннями своїх ієрархів;
• визнати залежність від Константинопольського Патріархату;
• відмовитися від практики захоплень храмів та іншого насильства.
Тільки за цих умов діалог про об'єднання з ПЦУ не був би выдхиленням від Євангелія і церковних канонів, але ПЦУ відмовилася виконувати ці умови.
Висновки
Відповідаючи на запитання, поставлене в заголовок статті, можна сказати наступне. Собор у Феофанії дозволив УПЦ залишитися Церквою Христовою, не відійти від євангельського вчення і не стати розкольниками. Собор дозволив зберегти єдність Церкви. Незважаючи на репресії, у структуру ПЦУ після Собору не пішов жоден єпископ. Кількість священників, які пішли з УПЦ, дуже незначна – так само, як і мирян. УПЦ не піддалася на поступки владі і зберегла свою канонічність та чистоту віри. У цьому значною мірою заслуга Собору УПЦ у Феофанії.
Собор не зміг запобігти гонінням на УПЦ з боку влади, але це провина влади, а не Собору. Запобігти їм можна було тільки ціною самоліквідації та об'єднання з ПЦУ.
Від дня Собору минуло вже три роки. Час достатній, щоб говорити, що абсолютна більшість в УПЦ схвалює його рішення і живе за ними. Також жодна помісна Церква не оскаржила рішень Собору, не заявила, що УПЦ пішла в розкол і перестала бути благодатною Церквою. Ніхто не розірвав спілкування з Українською Православною Церквою, навпаки, багато хто висловлює їй свою підтримку і солідарність. Відбулася рецепція рішень Собору на загальноцерковному рівні, а саме це є критерієм його церковної легітимності.
