Дзвінка порожнеча: чому храми ПЦУ залишаються без парафіян
На новостильне Успіння, головне свято Києво-Печерської лаври, в ПЦУ змушені були привозити прихожан автобусами. Чому туди прихожани не приходять самі?
15 серпня 2025 року глава ПЦУ Епіфаній Думенко здійснив урочисте «богослужіння» в Києво-Печерській лаврі. У цей день Церкви, які живуть за новим календарем, відзначали Успіння Пресвятої Богородиці. Відзначала це свято і структура Думенка. Підкреслимо, Успіння – особливий день для українського народу. Достатньо згадати, що всі три лаври, які знаходяться на території нашої держави, присвячені цьому святу. Таким чином, у Києво-Печерській лаврі Успіння Божої Матері – це ще й престольне свято. Звісно, що для структури, яка позиціонує себе «народною Церквою», такі події мають особливе значення. Само собою зрозуміло, що на свято Успіння Києво-Печерська лавра повинна бути повністю заповнена парафіянами. Але реальність виявилася зовсім іншою.
Територія Лаври, яка до вигнання УПЦ ледве вміщала всіх бажаючих помолитися, була практично порожньою.
Також незаповненим виявився головний храм обителі – Успенський собор. У ньому було достатньо вільного простору, що в минулі роки неможливо було собі уявити.
При цьому вірян було б ще на порядок менше, якби не люди, яких представники ПЦУ привезли з регіонів на спеціальних автобусах.
Відео з мережі, зроблене вранці 15 серпня, до прибуття цих автобусів, показує, що без «доставки» парафіян в Успенському соборі було б не більше десятка.
Власне, стільки, скільки було на святковому «всенічному бдінні» в Успенському соборі напередодні самого престольного свята.
Нагадаємо, всенічне бдіння – це невід'ємна частина святкового або недільного богослужіння. Так, зазвичай на нього приходить менше людей, ніж на Літургію. Але не може на всенічній престольного свята в головній святині «помісної Церкви» стояти десять осіб. Так просто не буває.
Втім, повернемося до святкової «літургії». Хтось скаже, що раніше і в єпархіях УПЦ організовували автобуси для поїздки в Київ. Організовували. Але тільки на свято на честь святого князя Володимира, і то через хресний хід. На Успіння – такого не було ніколи.
Чому ж ПЦУ, заявляючи про свою всенародну підтримку, цю підтримку показати не може? У чому проблема?
Зустріч «за рознарядкою»
Перш ніж відповідати на це питання, треба сказати, що порожнеча храмів ПЦУ – це явище масове, а не одиничне. І мова не тільки про Київ, але й про ті регіони України, які вважаються традиційно дуже релігійними.
Наприклад, кілька тижнів тому Епіфаній Думенко здійснив свій перший «архіпастирський» візит у нещодавно створену Кам'янець-Подільську єпархію ПЦУ, щоб освятити там кафедральний собор. Погодьтеся, ця подія не можна вписати в розряд рядових – «предстоятель помісної Церкви» їде до своєї пастви, якої в цьому регіоні – не менше півмільйона. У підсумку – знайшлося не більше сотні осіб, які побажали зустрітися з Думенком. І більшість з них – бюджетники: вчителі, лікарі, чиновники, яких організовано зігнали для масовки. І те, що частина присутніх – явно не церковні люди, видно навіть по одягу. Деякі жінки стоять у штанах, без хусток, і навіть без хрестів.
Це дуже показовий момент. Справжня Церква не потребує адміністративних мобілізацій: люди самі йдуть до храму, самі стоять на морозі або спеці, щоб доторкнутися до святині або помолитися зі своїм предстоятелем. У даній ситуації, як і в Лаврі на Успіння, без адмінресурсу людей було зовсім мало.
Порожнеча на наступний день
Але ще більш красномовною виявилася «архієрейська літургія», яку відслужив Кам'янець-Подільський «єпископ» ПЦУ на наступну неділю. Освячення собору Епіфанієм Думенком пройшло, урочисті фото були зроблені, високі київські гості поїхали.
Настала звичайна неділя – і храм виявився порожнім.
Це головний день тижня для православних християн, день, коли віряни обов’язково йдуть на Літургію, і часто – всією родиною. Але в новоосвяченому соборі ПЦУ – дзвінка порожнеча.
Такий самий сценарій повторився і на Преображення Господнє. Зазвичай це свято збирає стільки людей, що храм не вміщує всіх – доводиться освячувати яблука і виноград надворі. Але у кам’янецького «єпископа» структури Думенка проблем із нестачею місця в храмі не виникло:
Втім, і у Епіфанія в Києві, під час служби на свято Преображення місце в храмі залишалося вільним: людей було мало, і необхідності виходити на вулицю просто не виникло.
Ілюзії керівництва ПЦУ
І ось, повертаємося до питання: чому ж так відбувається? На нашу думку, тому що керівництво ПЦУ вибудовує свою діяльність на ілюзіях і помилках.
Справа в тому, що представники Думенка думають, мовляв «якщо ми заберемо храми УПЦ, люди прийдуть, бо їм не буде куди подітись». Але, як бачимо, на практиці відібрані храми стоять порожніми або напівпорожніми. Тобто, люди йдуть до храму не просто тому, що це храм, а в пошуках чогось більшого. А отже, «зміна господаря» нічого не дасть.
«Якщо ми будемо служити українською мовою, народ підтягнеться» – вважають у Думенка. Але насправді, мова – не вирішальний фактор. Бо люди йдуть до храму не для того, щоб почути там українську мову, вони йдуть за чимось іншим.
Погляньте на кількість людей у Почаївській лаврі. Це повністю україномовний регіон. Якщо дотримуватись логіки Думенка – вони мали б бути виключно в ПЦУ та УГКЦ. Але ні. Вони віддають перевагу церковнослов’янській.
ПЦУ, у спробах залучити людей до своїх храмів, готова практично на все. Наприклад, там були впевнені, що «якщо ми запровадимо новий календар, то це привабить людей», бо люди не хочуть молитися разом з Москвою. Але, насправді, календар – це лише форма, і якщо немає живого спілкування з Богом – жодна зміна дат не оживить духовне життя.
Так само у структурі Думенка думають, що в УПЦ так багато людей через святині – чудотворні ікони, мощі святих тощо. Саме тому в ПЦУ побутує ілюзія, що «якщо ми візьмемо Києво-Печерську лавру або Почаївську лавру, то народ нікуди не дінеться і буде ходити на наші служби». Але, знову ж таки, люди йдуть до Лаври не заради стін і навіть не заради мощей як таких, а заради молитви, заради тієї духовної атмосфери, яка століттями формувалась у монастирі. Якщо її зруйнувати – то і паломники перестануть приходити, і жодні ікони не допоможуть.
Саме з цієї причини, всі вищезгадані ілюзії та помилки керівництва ПЦУ – це лише спроби «переставити декорації», але при цьому не займатися головним завданням Церкви – спасінням душі.
Відповідь же на запитання, чому народ не йде до ПЦУ, гранично проста: люди шукають у храмі Бога. Не гасла, не «державність», не нові календарі, не патріотизм. Вони прагнуть молитви, спілкування з Богом, участі в Таїнствах. Саме це утримувало мільйони православних у Церкві за радянських гонінь – коли за похід до храму можна було втратити роботу чи свободу.
Церква як Тіло Христове, а не соціальний проєкт
Головна помилка ПЦУ в тому, що керівництво цієї структури сприймає Церкву як «проєкт», яким можна керувати як якоюсь громадською або політичною організацією. Логіка в них проста: якщо правильно «подати продукт» (змінити мову, календар, стиль спілкування, камилавки й облачення), то «клієнт прийде».
Але Церква – це не проєкт, це не корпорація і не інструмент державної політики. Церква – це Тіло Христове. Це спільнота людей, об’єднаних вірою в Бога і Таїнствами. А отже, там, де немає справжнього духовного життя, там не буде й народу, як би гарно не виглядав фасад.
Згадаймо історію. Коли більшовики створювали «оновленську церкву» у 1920-х роках, оновленці мали за собою всю силу держави. У них були храми, преса, підтримка влади. А у гнаної Церкви – нічого, окрім молитви й віри в Бога. Але саме до тієї Церкви тягнувся народ, саме її храми були переповнені, а «оновленські» залишалися порожніми.
Сьогодні ситуація з ПЦУ багато в чому повторює той самий сценарій. Влада, ЗМІ й лідери громадської думки всіляко підтримують і рекламують Думенка, але народ усе одно до ПЦУ не йде. Не йде тому, що політичні гасла ніколи не замінять молитву, і як би голосно ви не кричали «Слава Україні!», шепіт «Господи, помилуй» для Бога завжди звучить гучніше.
ПЦУ і байка Крилова
Взагалі, ситуацію з ПЦУ найкраще описав Іван Крилов у відомих рядках: «А ви, друзі, як не сідайте, все в музиканти не годитесь».
У Думенка просто не можуть зрозуміти, що музика залежить не від розсадження. Якщо ти не вмієш грати на скрипці чи віолончелі – навіть заміна табуретки на розкішне крісло тобі не допоможе. Так само і з християнством – не одяг, не календар, не мова і не святині роблять людину християнином, а життя з Богом. Так, ПЦУ може змінювати риторику, може переставляти акценти, може захоплювати храми в надії, що туди підуть люди. Але доти, доки там не зрозуміють, що духовне життя вибудовується зовсім інакше – все це залишиться лише імітацією.
Тому відсутність людей у храмах ПЦУ – це не випадковість і не «помилка менеджменту». Це свідчення глибокої духовної кризи. Люди відчувають, де перебуває Церква, а де – її підміна. Народ іде туди, де він відчуває присутність Бога. Саме тому, незважаючи на всю підтримку влади, ПЦУ залишається структурою без віруючого народу.
