Чому під приводом національної безпеки влада насправді знищує Церкву
Сьогодні вже минуло достатньо часу, щоб побачити логіку знищення Православ'я в Україні. У чому вона полягає, і яка роль ПЦУ в цій схемі?
Сьогодні українська влада стверджує, що держава зовсім не бореться з Церквою як такою, вона лише сприяє переходу церковних структур з «російської» – в «українську» юрисдикцію. Мета – забезпечити національну безпеку, оскільки громади та монастирі УПЦ нібито загрожують цій безпеці. Ця легенда поширюється в ЗМІ і доноситься міжнародним партнерам та правозахисним організаціям під час численних «адвокаційних» візитів за кордон.
Але в реальності все виглядає зовсім інакше. Наслідки такої діяльності – часткове або повне знищення церковних громад, закриті або навіть знищені храми і монастирі, і, як результат – скорочення числа парафіян. У Держетнополітики і ПЦУ заявляють, що в цю структуру добровільно перейшло понад 2000 громад УПЦ. Але це спростовують два простих факти: мізерна кількість священників, які перейшли (не так давно Думенко зібрав у Києві 38 людей) і величезна кількість тих самих громад, що нібито «перейшли», але в реальності нікуди не переходили. Після вигнання зі своїх храмів вони продовжують молитися в хатах, сараях та інших пристосованих приміщеннях. Ця категорія «переходів» найпоширеніша. Але є й інші випадки – коли влада під приводом закінчення або розірвання договору виганяє громади УПЦ з історичних храмів, щоб потім віддати їх ПЦУ. Що відбувається тоді? Пропонуємо розібрати кілька найочевидніших прикладів.
Києво-Печерська лавра
Процес витіснення чернечої громади УПЦ з Київсько-Печерської лаври триває вже кілька років. Доступні для вірян богослужіння відбуваються тільки в одному храмі, Агапітському. Він відноситься до монастиря лише номінально, оскільки фактично знаходиться за монастирською огорожею. У Нижню лавру вірянам доступ закритий, а храми Верхньої лаври використовуються музеєм або ПЦУ. Коли держава виганяла з Лаври вірян, вона обіцяла світанок українського Православ'я і відродження найвідомішої обителі в Україні.
Але фактично сталося рівно навпаки. Печери закриті, поклоніння мощам святих недоступне, самі мощі досліджує незрозуміла комісія у складі ембріологів, археологів і ветеринарів. У храмах немає регулярних богослужінь. Коли ПЦУ проводить свої служби в Успенському або Трапезному, навіть у святкові дні храми стоять порожніми.
Там, де раніше лунала молитва і на служби приходили тисячі парафіян, сьогодні влаштовуються кулінарні шоу, «молитовні сніданки» із Зеленським, виступають ансамблі пісні і танцю тощо.
У 2023 році в Мережі поширилося фото порожнього Трапезного храму з «богослужіння» ПЦУ на велике свято Преображення Господнього. Тоді у Думенка запевняли, що така ситуація тимчасова, і дуже скоро в Лаврі з'явиться величезна громада.
.jpg)
Але ось минуло 2,5 роки, і ми бачимо практично ідентичну картину – на дванадесяті свята в лаврських храмах практично нікого немає. Ось фото з «служби» Стрітення за новим стилем. Незважаючи на зусилля фотографа, який робить кадри виключно крупним планом, видно, що в Трапезному стоїть не більше десятка людей.
У той же час, ще кілька років тому на богослужіннях УПЦ в те же свято Стрітення, величезний Трапезний храм був заповнений повністю.
Успенський (Георгіївський) собор у Каневі
Наприкінці березня 2024 р. Господарський суд м. Канева зобов'язав Київську Митрополію УПЦ повернути цей собор XII ст. у державну власність. Його передали на баланс Канівського національного Шевченківського заповідника і дозволили ПЦУ проводити там богослужіння.
У 2003 р. собор був переданий УПЦ в напівзруйнованому вигляді: голі стіни, провалений дах, відсутність підлоги тощо. Громада УПЦ привела його до квітучого стану за свій рахунок. Компенсувати витрати, природно, ніхто не буде. Але справа не в цьому. Коли собор був храмом УПЦ, в ньому було безліч парафіян. Сьогодні собор використовується ПЦУ і під час богослужінь фактично стоїть порожнім.
Наповнити його вдається тільки якщо приїжджає керівництво ПЦУ і на цей захід адміністративними методами забезпечується явка людей.
Спасо-Преображенський собор Чернігова
Цей собор влада відібрала у УПЦ в 2023 р. і передала заповіднику «Чернігів стародавній», а заповідник запустив туди ПЦУ. І все те ж саме: в УПЦ храм був наповнений молільниками, при ПЦУ – стоїть порожній. Навіть на «Різдвяне богослужіння», яке провів чернігівський «єпископ» ПЦУ Антоній Фірлей, прийшло так мало людей, що владі довелося виправдовуватися і посилатися на війну.
Оскільки зібрати людей на молитву не виходить, у храмі вирішили влаштувати кінозал. Зокрема, 1 листопада 2024 року в соборі провели показ документального проекту «Чернігівське князівство. 1000 років».
Як видно на фото, екран був встановлений перед Царськими вратами, а глядачі розташувалися на стільцях у залі собору. Ось таке шанування святині.
Крім Преображенського, влада відібрала у УПЦ в Чернігові ще Троїцький і Успенський собори. Зроблено це було під приводом необхідності проведення реставраційних робіт. Звісно, ніякі роботи там не проводяться, а собори стоять порожніми.
Ось зовсім недавнє фото з недільної «служби» ПЦУ в Троїцькому соборі після вигнання УПЦ.
За часів УПЦ у неділю в соборі було не пройти. Втім, влада тепер організовує театральні вистави, які теж збирають чимало людей. Під час «Різдвяного» фестивалю артисти місцевого драмтеатру влаштували народні танці прямо перед мощами святих, які спочивають у цьому соборі.
Свято-Михайлівський кафедральний собор у Черкасах
Цей собор був захоплений 17 жовтня 2024 року в результаті жорстокої і кривавої бійні. Був побитий митрополит Черкаський і Канівський Феодосій, разом з ним постраждали священники і парафіяни, деякі опинилися в лікарні. Нападники, яких було близько ста осіб, влаштували стрілянину і справжній погром у соборі, вкрали гроші (понад 60 тис. доларів), документи, ікони та церковне начиння. Все під гаслами повернення собору до справжнього «українського православ'я».
У підсумку собор стоїть порожній під час богослужінь ПЦУ навіть на великі свята. Як і в інших храмах, фотографи ПЦУ намагаються робити фото виключно великим планом, але і на них видно зяючу порожнечу.
Успенський собор у Володимирі
З кафедрального храму у Володимирі влада вигнала громаду наприкінці 2025 року. Спочатку віряни змушені були молитися на вулиці біля крихітної Володимирської каплиці, але потім знайшли просторе пристосоване приміщення колишньої їдальні.
А що ж собор? Як і в інших місцях, влада пафосно передала його ПЦУ. Як і в інших місцях, було організовано помпезне «богослужіння» глави ПЦУ Сергія Думенка, на яке влада звозила людей автобусами з сусідніх міст. А вулиці на час заходу влада перекрила. Але ось Думенко поїхав, поїхали «парафіяни», і наступного дня на «літургії» в Успенському соборі в неділю (!) стояло не більше десятка людей.
Десятинний храм у Києві
Цю церкву влада взагалі знесла. Сталося це в ніч з 16 на 17 травня 2024 року. Спочатку на територію монастиря під'їхали автобуси з поліцією і військовими. Виставили оточення, підігнали будівельну техніку і самоскиди. Потім ковшем екскаватора зруйнували храм, завантажили на самоскид і відвезли на звалище.
Ні реставрації, ні передачі ПЦУ, просто знесли і все.
І це приклади міських соборів, а в селах ситуація ще гірша. Люди в ПЦУ не йдуть, храми немає на що не тільки ремонтувати, але і просто опалювати. Типовий приклад – знаменита Буча під Києвом, де влада забрала у УПЦ практично всі храми. Одна з «переведених» церков на межі закриття. Настоятель після захоплення змушений був виїхати, а нового священника в ПЦУ так і не призначили. У захопленому храмі залишилася людина, яка лише продавала свічки, приймала записки і пожертви. Служб немає, оренда не сплачується, власник будівлі вимагає виселення. І така доля спіткає безліч переведених у «правильну» конфесію храмів.
Ставлення влади до культових споруд
Собори і монастирі відбираються у УПЦ і передаються на баланс державних історико-культурних заповідників або інших подібних структур. Але чи є у цих структур можливості і бажання утримувати ці храми в належному вигляді? Очевидно, що ні. Зовсім недавно Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ опублікував повідомлення про те, як за потурання держави руйнуються і приходять в непридатність культові споруди по всій Україні. Причому незалежно від конфесійної приналежності. Це і кармелітський монастир XVIII ст. в селі Кисилин Волинської області, і монастир Різдва Богородиці XVI ст. в селі Новий Загір, і костел Яна Непомука в селі Турильче в Тернопільській області, і багато інших об'єктів.
Ось і виходить, що держава відбирає храми у УПЦ і перетворює їх на кінозали, знімальні майданчики, танцполи тощо. Якщо ці храми передаються ПЦУ, то відсутність людей на богослужіннях доводить, що в кінцевому рахунку їх чекає та ж доля – служити якийсь час світським потребам. А з часом вони будуть занепадати і ставати непридатними. Адже все це вже було. За радянських часів влада так і робила: спочатку відбирала храми, потім (якщо не підривала їх відразу) влаштовувала в них клуби і зерносховища, а потім просто про них забувала, даючи часу робити свою руйнівну роботу.
Роль ПЦУ
ПЦУ каже, що вона є православною церквою. Більше того, вона називає себе єдиною канонічною церквою в Україні і закликає УПЦ повернутися в «лоно канонічного православ'я». Але давайте подивимося на результати досить нетривалої, за історичними мірками, діяльності ПЦУ.
Під прапором ПЦУ приблизно 2000 храмів відібрано у людей, які їх будували, реставрували, утримували і прикрашали. Серед цих храмів кафедральні собори, стародавні монастирі, центри релігійного життя багатьох міст. «Переходи» цих храмів відбувалися на тлі того, що власні церкви ПЦУ далеко не заповнені. Цілком природно, що нові «надходження» спіткає така ж доля. Звідки взяти для них парафіян, якщо їх не вистачає навіть для «автентичних» церков? Їхня доля визначена: або рідкісні «богослужіння» ПЦУ, або використання для світських заходів. Згодом вони будуть руйнуватися і перетворяться на руїни. ПЦУ, навіть якби і хотіла, не має коштів на їх утримання і ремонт. А державі це не потрібно і поготів.
Проте, процес триває. З вуст політиків і активістів різного масштабу продовжують лунати заклики до подальших захоплень храмів. Все під гаслом «звільнення від духовної окупації» і розквіту українського православ'я під омофором ПЦУ. Але розквіту не виходить, виходить занепад і руйнування. Адже відібрані храми – це не тільки припинення богослужінь, це в багатьох випадках закриття недільних шкіл, благодійних їдалень і так далі.
До захоплення храмів можна додати закриття доступу до всіх православних сайтів, виселення Київських духовних академії і семінарії з Києво-Печерської лаври, припинення видання книг і журналів. І все це під прапором національної церкви, тобто ПЦУ.
Невже в ПЦУ не бачать, що фактично їхня діяльність приносить дуже гіркі плоди? Православ'я не розквітає, а знищується. Що буде далі, якщо існуючі тенденції продовжаться? Держава буде відбирати храми і монастирі у УПЦ, але молитовниками з ПЦУ вони не наповнюватися не будуть. Про це можна говорити вже зараз. Сто років тому більшовики знищували Церкву відкрито. Храми підривали і закривали, священників розстрілювали. Сьогодні те ж саме робиться під прикриттям риторики про «національну церкву». Але чи є різниця? Адже в результаті храми точно так само порожніють, а священники фізично знищуються при мобілізації.
Якщо проаналізувати те, що відбувається сьогодні, то складається враження, що мета влади – зовсім не боротьба з «неправильною» конфесією. Це боротьба з Православ'ям на українських землях. Адже у більшовиків теж була своя «ПЦУ» – оновленці, які всіляко доводили державі свою лояльність і відданість. Чи допомогло їм це? Ні, не допомогло, оновленці були знищені. І Думенку варто про це пам'ятати.
