Ілія і Філарет: одна епоха, один масштаб, два різних підсумки життя
Обидва прожили дуже довге життя. Обидва мали величезну церковну вагу. Обом випав рідкісний історичний шанс. Один став батьком народу, інший – обличчям розколу. Чому так сталося?
Видатних людей часто затуляють події, конфлікти, титули, оточення. Але смерть зазвичай ставить усе на свої місця. За цей тиждень пішли з життя Патріарх Ілія II та Філарет Денисенко – два архієреї однієї епохи, майже одного віку, величезного церковного масштабу. Обидва впливали на долі своїх народів, обидва отримали рідкісний історичний шанс у переломний для своїх держав час.
Який підсумок? Уся Грузія прощається з Ілією як з найріднішою та найближчою людиною, а на смерть Філарета реагують лише офіційні особи. Вони говорять про його історичну спадщину – сильну, помітну, але, по суті, глибоко розділяючу.
Одна епоха, один масштаб, один історичний шанс
Філарет Денисенко народився у 1929 році. Після закінчення школи вступив до Одеської духовної семінарії. У 1950 році прийняв чернецтво, у 1952-му закінчив Московську духовну академію і залишився там викладати. З 1957 року – ректор Київської семінарії, з 1968-го – митрополит Київський і Галицький, екзарх всієї України. У 1990 році, після смерті Патріарха Пимена, став місцеблюстителем Патріаршого престолу в Москві і головним кандидатом на патріаршество. Однак патріархом Московським був обраний Олексій (Рідігер), і Філарет повернувся до Києва.
Ілія II молодший на чотири роки: він народився у 1933-му, закінчив Московську духовну семінарію у 1956 році і Московську духовну академію у 1960-му. У 1963 році став єпископом, у 1969-му – митрополитом, а 23 грудня 1977 року був обраний Католикосом-Патріархом всієї Грузії.
Обидва вийшли з радянської епохи, обидва закінчили Московську духовну академію, обидва володіли розумом, волею, церковним авторитетом. На момент розпаду СРСР Ілія і Філарет очолювали Церкви в нових незалежних державах: перша – у статусі автономії, друга – автокефалії. Далі шляхи цих двох людей розійшлися.
Момент розходження: служіння чи першість
У вирішальний момент Ілія і Філарет зробили різний внутрішній вибір.
Коли в Грузії у 1991–1992 роках почалися державний переворот і громадянське протистояння, Ілія не намагався стати на чийсь бік. Він не робив ставок на політичного переможця. Він робив усе можливе для діалогу і примирення, розуміючи, що Церква вище політичних розбіжностей і покликана об'єднувати народ, а не створювати нові лінії розділення.
Філарет у ці ж роки і в схожих обставинах повівся інакше. Після проголошення незалежності України він став домагатися повної автокефалії для УПЦ. Саме по собі це не було засуджуваним. Проблема полягала в іншому: він прекрасно знав, що ідея не знаходить підтримки у більшості духовенства і церковного народу, а значить – обов'язково викличе розділення. Однак він вирішив іти до кінця. І не тому, що був ідейним прихильником повної незалежності. Ні, головне, що ним рухало, – це жага влади.
Ціною, яку Філарет був готовий заплатити, стало і клятвопорушення. Перед Хрестом і Євангелієм він дав слово піти у відставку (про що зберігся аудіозапис), а потім порушив його. Коли у травні 1992 року в Харкові єпископи УПЦ обрали новим предстоятелем митрополита Володимира (Сабодана), Філарет забрав усю церковну казну і об'єднався з частиною розкольницької Української Автокефальної Православної Церкви в нову церковну структуру. Так з'явилася УПЦ Київського Патріархату.
Історія повторилася за чверть століття
Головним «рушієм» Філарета була жага влади, це остаточно підтвердили події 2018–2019 років. Наприкінці 2018 року він був як ніколи близький до здійснення мети, яку постійно декларував, – створення автокефальної української церкви. Але після того, як його обманули і на чолі нової структури поставили іншу людину, Філарет відразу ж її покинув заради того, щоб залишатися першим у маргінальній уже УПЦ КП.
«Новий-старий» Київський патріархат, як і його «патріаршество», не визнали ні Константинопольський Патріархат, ні хто-небудь ще. Але Філарета це не збентежило. Він став заново «рукопокладати» єпископів і створювати власну церковну структуру. Іншими словами, отримавши від держави і Константинополя те, до чого йшов десятиліттями, – автокефальну українську церкву, – Філарет знову пішов на розрив, щойно з'ясувалося, що першим у цій церкві буде не він.
Ціна виявилася високою: розкол ПЦУ, ще один поділ в українському суспільстві, втрата майже всіх парафій і єпархій, необхідність починати все заново – у дев'яносто років. Але і цю ціну Філарет готовий був заплатити за свою першість.
Батько народу і обличчя розколу
З часом різниця між двома архієреями стала ще більш разючою. Патріарх Ілія для Грузії перестав бути просто предстоятелем: Церква стала найповажнішим інститутом громадянського суспільства, а сам він – людиною, якій довіряли практично всі. Це багато років фіксували соціологічні опитування. З 2008 року Ілія особисто хрестив третіх і наступних дітей у сім'ях; до літа 2025 року число його хрещеників досягло приблизно п'ятдесяти тисяч. Так він став для народу не метафоричним, а майже буквальним батьком. Сьогодні, коли вся країна прощається зі своїм предстоятелем, потік людей до Троїцького храму в Тбілісі рухається цілодобово.
Підсумок діяльності Філарета виявився іншим. Його ім'я міцно асоціюється зі словом «розкол». Розрив з УПЦ у 1992 році, розрив з ПЦУ у 2019-му. Ні в тому, ні в іншому випадку він не зробив спроб до примирення. У жовтні 2025 року він навіть написав духовний заповіт, у якому заборонив «ієрархам» ПЦУ брати участь у своєму відспівуванні. Більшість з них він сам виховав, «рукоположив», просував по церковній кар'єрній драбині. Але помер він у розділенні навіть із ними.
Так у суспільній пам'яті закріпилося головне: Ілія збирав навколо себе народ, а Філарет знову і знову залишав після себе лінію розділення.
Покаяння, якого чекали, але яке не відбулося
Попри всі страждання і конфлікти, які викликав розкол Філарета, в УПЦ його сприймали не стільки як опонента, скільки як людину, яка особливо потребує молитви, для якої двері в Церкву не були закриті. Ще задовго до Томосу в церковному середовищі постійно лунала одна і та ж думка: єдність в Україні можлива не через політичні комбінації і не через легалізацію розколу, а через покаяння і повернення відпалих у Церкву. Про це неодноразово говорили предстоятелі УПЦ – Блаженніший Митрополит Володимир і Блаженніший Митрополит Онуфрій. В УПЦ Філарета чекали, про його навернення молилися.
Але покаяння так і не відбулося. І справа не в тому, що Філарету хтось «не дав» повернутися, хоча так могло здатися у 2017 році, коли він написав лист на адресу Архієрейського собору РПЦ, а потім фактично відрікся від нього. У церковному сенсі покаяння – це не просто жаль на словах і не розпливчастий заклик до примирення. Це відмова від створеного розколу і повернення в ту Церкву, від якої людина відпала.
І це не «хотілка» УПЦ, а справжній сенс покаяння в розколі. Так, у 2020 році митрополит Пірейський Серафим (Елладська Православна Церква, в цілому визнала ПЦУ) заявляв, що Філарет мав повернутися в УПЦ, покаявшись у розколі, який він учинив.
Внутрішня трагедія Філарета в тому, що він так і не знайшов у собі сил переступити через власний «патріарший проєкт». В УПЦ чекали цього кроку до кінця. Але людина, яка стільки років боролася за першість, не змогла відректися від неї навіть перед обличчям смерті.
Смерть як підсумок життя
Різниця між Ілією і Філаретом особливо видна в тому, як суспільство реагує на їхню кончину. У Грузії смерть Ілії відразу набула характеру загальнонаціонального горя: оголошено траур до похорону 22 березня, собор Святої Трійці відкритий майже цілодобово для прощання, міський транспорт у Тбілісі зробили безкоштовним, з регіонів пустили додаткові безкоштовні рейси і поїзди, а потік людей до собору не вичерпується. Десятки тисяч хрещеників Патріарха провели окрему ходу в його пам'ять. Без перебільшення – уся Грузія скорбить про свого батька.
Реакція на смерть Філарета виглядає інакше. Лунають заяви і співчуття від офіційних осіб: президента В. Зеленського, голови Верховної Ради Р. Стефанчука, глави ОП К. Буданова. Керівництво ПЦУ проігнорувало заповіт Філарета і оголосило, що бере прощання з ним і його поховання на себе. У всіх цих заявах акцент робиться на внеску Філарета в українську державність, «духовну незалежність», створення помісної церкви і опір російській агресії. Його смерть подається як відхід великої історико-політичної фігури.
Це не означає, що Філарета ніхто не оплакує: прощання тільки почалося і люди, безсумнівно, прийдуть. Але вже зараз видна величезна різниця. Смерть Ілії викликає почуття особистої втрати у кожного грузина. Смерть Філарета викликає насамперед потік оцінок його історичної ролі. У першому випадку народ прощається з людиною по-сімейному. У другому – суспільство і влада підводять підсумок видатної, але глибоко суперечливої біографії. Цей контраст краще за всякі слова показує різницю між двома прожитими життями.
Висновок
Історія життя і смерті Патріарха Ілії і Філарета Денисенка – це нагадування кожному з нас. Людина може бути талановитою, впливовою, прожити довге життя і залишити помітний слід в історії. Але головний підсумок визначається не цим. Істинна величність людини вимірюється не саном, не владою і не історичним впливом, а здатністю відректися від себе заради Христа. Тому Церква і кличе нас до покаяння не на смертному одрі, а сьогодні, поки серце ще може смиритися, поки двері не закриті і поки шлях назад не відрізаний нашим власним ожесточенням. «Ось, нині час сприятливий, ось, нині день спасіння» (2 Кор. 6, 2).
Дивлячись на ці два життя, залишається молитися і про покійних, і про себе самих, щоб не відкладати вибір між смиренням і самолюбством, між життям і смертю, між Христом і самим собою.
