Чому ніхто не приїхав на похорон Філарета?
Відсутність представників інших Церков на похороні Філарета – демонстративне ігнорування ПЦУ.
20 березня 2026 року помер Філарет Денисенко — людина, яку без перебільшення можна назвати ключовою фігурою українського православ’я останніх трьох десятиліть.
Уже 22 березня його поховали в Києві. Попрощатися з покійним прийшли президент, спікер Верховної Ради, головнокомандувач ЗСУ та інші офіційні особи.
Однак серед присутніх не виявилося жодного представника Помісних Церков, які називали Філарета канонічним архієреєм: ані Олександрійської, ані Кіпрської, ані Грецької, ані Константинопольської – тієї самої, яка й «відновила» Денисенка в сані архієрея. Більше того, на панахиді не з’явився навіть екзарх Константинополя в Україні єпископ Команський Михайло (Аніщенко), якому й їхати нікуди не потрібно було – він міг дійти зі своєї резиденції пішки.
Ця повна відсутність представників інших Церков – не випадковість і не збіг обставин. Це красномовне і, на наше переконання, демонстративне ігнорування. І воно говорить саме за себе – значно голосніше, ніж будь-які заяви про «канонічність» структури Думенка.
Хто такий Філарет Денисенко
Михайло Антонович Денисенко – у чернецтві Філарет – народився в 1929 році. Він пройшов весь радянський церковний шлях: від послушника до митрополита Київського і всієї України, екзарха РПЦ. У радянський період він був одним із ключових ієрархів Московського Патріархату, який керував Українською Православною Церквою, що входила до його складу.
Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України Філарет планував стати новим Патріархом РПЦ, а коли це не вдалося – все наполегливіше домагався автокефалії УПЦ. Не тільки тому, що швидко зорієнтувався в ситуації й зрозумів: новій українській владі потрібна «національна Церква», – а й заради здійснення давньої мрії: надіти патріарший кукіль.
У підсумку протягом майже трьох десятиліть він залишався незмінним «патріархом» УПЦ КП. Нагадаємо, що за розкольницькі діяння його спочатку усунули від служіння, потім позбавили сану і, нарешті, відлучили від Церкви – це рішення визнали всі Помісні Церкви.
Проте Філарет Денисенко став головною рушійною силою процесу, який привів Константинопольський Патріархат до створення ПЦУ у 2018-2019 роках. Він десятиліттями домагався цього визнання, він організовував зустрічі з константинопольською стороною, його структура – Київський патріархат – стала основою для появи ПЦУ, яка отримала Томос від Константинополя. Без Філарета Денисенка ніякої ПЦУ просто не існувало б.
Після створення ПЦУ Філарет отримав у ній дивний титул «почесного патріарха». З цим найменуванням його фотографія протягом майже семи років красувалася на офіційному сайті ПЦУ.
Втім, Денисенко дуже швидко вступив у конфлікт зі своїм ставлеником Епифанієм. Головна причина: йому пообіцяли, що він очолить нову структуру, але обдурили. Філарет почав говорити, що Томос було отримано ціною применшення прав «української церкви». Низка його заяв суперечила офіційній позиції ПЦУ, яка всіма силами намагалася представити висловлювання Філарета як слова людини, що ледь не збожеволіла.
Навіть коли він заявив, що не є архієреєм структури Думенка, навіть коли почав «рукопокладати» власний «єпископат», ПЦУ робила вигляд, що нічого не відбувається, і жодним канонічним покаранням Філарета не піддавала.
Проте його похорон було представлено як значущу подію – і для самої ПЦУ, і для всієї України. Але не для православного світу.
Позиція Константинополя
Щоб зрозуміти, чому Константинопольський Патріархат не надіслав на похорон Філарета навіть найнезначнішого представника, необхідно розібратися, як Фанар визначав його канонічний статус.
Для Константинополя Філарет Денисенко ніколи офіційно не був «патріархом». Про це прямо говорили представники Фанара. З їхньої точки зору він був «митрополитом Київським» – такий статус був зафіксований після вручення Томосу. Фанар принципово не визнавав за ним патріаршого достоїнства – незважаючи на те, що сама ПЦУ називала його «почесним патріархом», і незважаючи на те, що він послідовно домагався патріаршого визнання.
Очевидне протиріччя: для ПЦУ Філарет був «почесним патріархом», для Константинополя – лише «митрополитом». Але важливіше інше. Якщо взяти до уваги, що Константинополь визнає ПЦУ своєю «церквою-сестрою» і активно підтримує її існування, то ігнорування похорону людини, яку сама ПЦУ вважала своїм «почесним патріархом», виглядає як мінімум недружнім жестом.
Особливо показовою є відсутність екзарха Фанара в Україні – Михайла (Аніщенка). Екзарх – постійний представник Константинополя в країні; його присутність на подібній події була б цілком природною хоча б із протокольних міркувань. Тому його відсутність виглядає справжнім демаршем. Пояснити її зайнятістю або випадковим збігом неможливо.
Що стоїть за цим рішенням? Відповідей може бути кілька, і вони не виключають одна одну.
По-перше, ігнорування похорону Філарета може відображати позицію Константинополя щодо його канонічного статусу. Якщо в очах Фанару він був лише колишнім «митрополитом» (оскільки чинним тепер вважається Думенко), то його смерть не зобов’язує до особливого протоколу.
По-друге, Константинополь міг уникати будь-яких жестів, які могли б бути витлумачені як визнання за Філаретом патріаршого достоїнства, яке він приписував собі сам. Приїхати на похорон «почесного патріарха» означало б побічно погодитися з цим титулом.
По-третє – і це, можливо, найважливіше – така поведінка відповідає загальній логіці ставлення Константинополя до ПЦУ не як до повноцінного церковного суб’єкта, а як до інструменту. Томос було видано, політичне завдання вирішено. Подальший протокол своїх відносин зі структурою Думенка Константинопольський Патріархат вибудовує виходячи з власних інтересів – і участь у похоронах українського церковного діяча, нехай навіть значущого, у ці інтереси явно не входила.
Іншими словами,
відсутність ієрархів Константинополя – хоча б заради протоколу – це показник ставлення не тільки до Філарета особисто, але й до ПЦУ в цілому. Ні справжньої поваги, ні навіть елементарної ввічливості ця структура в очах Константинополя, судячи з усього, не заслуговує.
Церкви, які визнали ПЦУ
Окрім Константинополя, ПЦУ визнали Олександрійська, Кіпрська та Елладська Православні Церкви. Жодна з них також не направила своїх представників на похорон Філарета.
Ця обставина заслуговує на особливу увагу, оскільки тут уже не можна апелювати до канонічних розбіжностей щодо статусу самого Філарета. Якщо Церква визнала ПЦУ як законну Православну Церкву, значить, вона де-факто визнає і її внутрішнє життя, зокрема з повагою ставиться до заслужених ієрархів. Не приїхати на похорон людини, яку ПЦУ називала своїм «патріархом», – означає продемонструвати байдужість не стільки до Філарета особисто, скільки до самої ПЦУ.
При цьому ні Олександрія, ні Кіпр, ні Греція не стикалися з очевидними практичними перешкодами. Україна – не ізольована країна; дипломатичні та церковні контакти з нею зберігаються, незважаючи на війну. Грецька Церква, зокрема, неодноразово висловлювала підтримку Україні. Що завадило надіслати хоча б одного представника, нехай і невисокого рангу?
Відповідь, судячи з усього, одна: визнання ПЦУ для цих Церков було політичним, а не еклезіологічним актом. Воно відбувалося під тиском обставин і насамперед під тиском Константинополя. Це визнання не означало справжнього включення ПЦУ до кола Православних Церков як рівноправного члена – лише згоду з позицією Патріарха Варфоломія.
Похорон Денисенка оголив цю проблему з особливою виразністю.
Що це означає для ПЦУ
Сукупність описаних фактів ставить принципове питання: яким є реальний еклезіологічний статус ПЦУ в очах тих, хто її визнав?
З формальної точки зору ПЦУ – канонічна Помісна Церква, яка отримала Томос від Константинополя. Але насправді ситуація виглядає інакше. Навіть ті Церкви, які її визнали, поводяться так, ніби за цим визнанням нічого не стоїть. Відсутність усіх їх на похоронах Філарета Денисенка – людини, яка не просто була «ієрархом» ПЦУ, а й фактично створила умови для її існування, – говорить про це ясніше за будь-які декларації.
Константинопольський Патріархат використовував Філарета і структури Київського Патріархату як інструмент для досягнення своїх цілей на українському церковному полі. Коли Томос було отримано, Філарет став політично незручним: він надто наполягав на своєму «патріаршому» статусі, надто голосно критикував умови, на яких було видано Томос. З активу він перетворився на проблему. А коли помер – його просто не помітили: ні Фанар, ні ті, хто пішов за Фанаром.
Уся ця історія підтверджує те, про що багато православних богословів і церковних аналітиків попереджали з самого початку: створення ПЦУ було насамперед політичним проєктом, а не справжнім церковним возз’єднанням. Константинопольський Патріархат отримав плацдарм в Україні, необхідний йому для зміцнення претензій на першість у православному світі. Україна отримала формальне церковне підтвердження своєї незалежності від Москви.
Але реального місця в православній сім'ї ПЦУ так і не зайняла – ні де-юре в очах більшості Помісних Церков, ні де-факто в поведінці навіть тих, хто її визнав. Похорон Філарета Денисенка став лише черговим – і, мабуть, найнаочнішим – тому підтвердженням.
