Почаївський хресний хід як народний референдум про віру
35–40 тисяч паломників пройшли понад 200 км до Почаєва попри заборони, перевірки та цькування в медіа – і це більше, ніж будь-коли за роки війни.
25 серпня близько полудня хресний хід із Кам'янця-Подільського увійшов до Свято-Успенської Почаївської лаври. За попередньою оцінкою СПЖ, у ньому взяли участь від 35 000 до 40 000 осіб. Колона заходила до обителі більше години – суцільним потоком, без просвітів.
Це найчисленніша хода за всі воєнні роки. Для порівняння: у 2022 році до Лаври дійшли близько 7000 паломників, у 2024-му – приблизно 30 000, у 2025-му точних цифр учасників хресного ходу не оголошували, але візуально їх було не так багато, як у 2026-му, коли цифра повернулася до довоєнних значень. Зазначимо, що повернулася вона в країні, населення якої за ці роки скоротилося катастрофічно: частина людей на фронті, частина за кордоном, частина на окупованих територіях, частина загинула. Тобто українців стало менше, а от кількість учасників хресного ходу зросла.
Вже ця проста арифметика варта того, щоб над нею замислитися. Але це не єдине, на що варто звернути увагу.
Більше 200 кілометрів у серпневу спеку
Тим, хто ніколи не був у багатоденному хресному ході, варто пояснити, як там доводиться паломникам. Це не автобусна екскурсія і не мітинг, куди людей звозять на дві години. З Кам'янця-Подільського до Почаєва – більше 200 кілометрів шляху, який проходять пішки за шість-сім днів. Паломники йдуть у серпневу спеку, розпеченим асфальтом, запиленими ґрунтовими дорогами. Ночівлі в полі, у сільських храмах, у людей у дворах, у лісі. Ноги часто стираються до крові, трапляються теплові удари, фізичне виснаження. Додайте до цього, що багато хто йде з дітьми на руках, багато літніх людей, є навіть вагітні. При цьому треба тримати заданий темп і не відставати. Тобто важко – неймовірно.
Жодна адміністративна рознарядка не змусить людину це зробити. Жоден начальник не зможе змусити підлеглого пройти двісті кілометрів пішки, та ще в таку спеку і з наметом за спиною. Хресний хід неможливо організувати згори, так само, як його неможливо заборонити. Але заборонити якраз дуже намагалися.
На якому тлі це відбувалося
Тиск на почаївський хресний хід триває не перший рік. Ще у 2023 році Рада оборони Тернопільської області, а потім і облрада прийняли рішення про заборону ходи вірян УПЦ до Лаври, доручивши забезпечувати виконання цього рішення поліції та СБУ. Цього року історія повторилася, хоча й не так гостро: 30 липня виконком Демидівської селищної ради на Рівненщині повністю заборонив проходження хресного ходу по території громади. Вінницька єпархія УПЦ була змушена скасувати традиційну ходу з Браїлівського монастиря. У Тернопільській ОВА заявили, що звернень щодо погодження ходи до них взагалі не надходило – тобто заздалегідь вибудували позицію, за якої будь-який рух людей можна оголосити несанкціонованим.
Паралельно тривав тиск на саму Лавру: висновки ДЕСС про зв'язки обителі з РПЦ, перевірки використання об'єктів заповідника, розмови про розрив договору оренди. Окремі ЗМІ випускали матеріали з прямими попередженнями громадянам про «небезпечний» хресний хід.
Іншими словами, людина, яка в серпні 2026 року збиралася йти до Почаєва, знала, на що йде. Вона знала, що її ходу в будь-який момент можуть оголосити незаконною, що її можуть зняти на відео й оголосити агентом ФСБ, що село, через яке вона пройде, може зустріти її вороже. І все це було, тією чи іншою мірою, але люди все одно пішли, причому у величезній кількості.
Що кажуть самі хресноходці
Окрема тема – провокації. Частина медіа вже відзвітувала про напруженість і сутички, частина, навпаки, писала, що все пройшло ідеально. Ми поговорили з людьми, які йшли в колоні всі дні, і картина вийшла дещо інша, ніж її малюють з обох боків.
Провокації були, і ніхто з наших співрозмовників цього не заперечує. Лунали образи з автомобілів, що проїжджали, були люди, які виходили до дороги спеціально, щоб щось прокричати вслід. Когось обізвали, комусь кинули в спину звичний набір слів про «московських попів». Усе це було, але його було так мало, що хресноходці не звертали на це уваги.
Водночас – і це принципово важливо – жодного організованого інциденту не було: ні блокування дороги, як торік, ні живих ланцюгів, ні груп із прапорами, що спеціально приїхали зустрічати колону, ні спроб силового зіткнення. Те, що відбувалося, було приватною ініціативою окремих людей, роздратованих, злих, іноді п'яних. За тиждень шляху набралося лише кілька десятків подібних епізодів – у попередні роки їх було значно більше. Поліції було багато, і правоохоронці робили все, щоб забезпечити громадський порядок.
А тепер подивімося на це з іншого боку. Українські ЗМІ та представники влади роками представляють паломників УПЦ як зборище колаборантів і фсбешників. Але якби місцеві жителі справді бачили в паломниках ворогів, десятки тисяч людей не пройшли б двісті кілометрів без жодного серйозного інциденту. Отже, переважна більшість населення не ставиться до хресноходців як до ворогів. І це теж результат, який варто зафіксувати.
Урок, який уже проходили
В історії є експеримент, разюче схожий на те, що зараз роблять з УПЦ. Його поставив Радянський Союз, і поставив із незрівнянно більшим розмахом, ніж сьогодні це намагається зробити влада України.
На початку тридцятих років у СРСР була розгорнута кампанія, яку в публіцистиці називають «безбожною п'ятирічкою»: Спілка войовничих безбожників ставила завдання до 1937 року домогтися того, щоб ім'я Бога було забуте на території країни. Це не було порожньою декларацією, бо закривалися й підривалися храми, духовенство відправляли до таборів і розстрілювали, дітей у школах навчали атеїзму як обов'язкового предмета. Віруюча людина позбавлялася роботи, житла і перспектив для дітей. Нічого подібного за масштабом у сучасній Європі уявити неможливо.
І ось у січні 1937 року комуністи провели всесоюзний перепис населення. За особистою вказівкою Сталіна до нього включили питання про ставлення до релігії – мабуть, розраховуючи отримати тріумфальний звіт про перемогу атеїзму «в окремо взятій країні». Але… результат виявився таким, що перепис негайно засекретили, а його організаторів заарештували й розстріляли.
Бо віруючими себе назвали приблизно 57%, тобто більше половини дорослого населення країни! І тут важливо, що відповідь не була анонімною: попри репресії, величезна кількість людей наважилася заявити про свою віру в Бога. І немає жодних сумнівів, що реальна частка віруючих була ще вищою.
Далі все відомо. Церква пішла в підпілля, священники й єпископи служили в домах, хрестили й вінчали таємно, і так далі. А через кілька років держава, яка збиралася знищити релігію за п'ять років, сама прийшла до Церкви по допомогу – бо виявилося, що народ, який вів страшну війну, залишався віруючим. І цю сторінку історії корисно пам'ятати всім, хто сьогодні вважає, що питання з УПЦ можна «вирішити» заборонами, указами або рішеннями районних рад.
Чому цифра важливіша за аргументи
40 000 осіб у Почаєві – це, по суті, той самий перепис 1937 року, тільки проведений самими віруючими і без жодного примусу з боку держави. Він вимірює не те, скільки людей числиться парафіянами УПЦ, а скільки готові публічно підтвердити свою належність до Церкви, попри всі очевидні ризики. І це не має нічого спільного з цифрами всіляких соцопитувань, які час від часу вкидаються владою в медійний простір.
Ми всі знаємо, як вони сьогодні будуються. Людину по телефону запитують, чи відносить вона себе до «московської» чи «української» Церкви. В умовах, коли належність до УПЦ подається як «робота на Кремль», величезна частина людей просто каже те, що від них хочуть почути.
А от хресний хід каже інше. Тут немає місця маніпуляціям чи обману. Ви або йдете двісті кілометрів, або ні.
І в цьому сенсі навіть цифра в 40 000 далеко не остаточна. Це ті, хто не на фронті, не за кордоном, не залишився з дітьми або з літніми батьками, хто зміг отримати на роботі відпустку і мав фінансову та фізичну можливість приїхати з іншого міста. А отже, за дужками залишилася величезна кількість людей.
Саме тому кількість учасників хресного ходу – це не привід для тріумфу, а привід для спокійної, осмисленої розмови. Бо ця кількість повідомляє державі річ, яку вона, держава, вперто не хоче бачити: людей, для яких УПЦ – це власне життя, у країні дуже і дуже багато. Набагато більше, ніж припускають ті, хто намагається Її заборонити.
Про те, чого не можна організувати
Погодьтеся: зібрати 40 000 осіб, які йдуть за внутрішнім переконанням, – завдання, яке не вирішити жодними ресурсами. Його не вирішать ні державна підтримка, ні прихильність місцевих адміністрацій, ні фінансові винагороди – навпаки, учасники хресного ходу витрачають на нього власні гроші. Держава ще здатна організувати разовий захід, як це робилося для ПЦУ, але двогодинна-тригодинна акція – це не семиденний хресний хід.
Поставте собі одне запитання: що станеться, якщо прибрати організаційну підтримку? Ось якщо зникнуть автобуси, рознарядки по установах, адміністративний ресурс і так далі – скільки людей саме по собі прийде на будь-який захід тієї ж ПЦУ? Важко сказати, але перевірити можна – просто подивившись на фотографії порожніх храмів ПЦУ, коли ні рознарядок, ні автобусів для «паломників» немає.
А от якщо прибрати все це для УПЦ, відповідь буде протилежною: люди прийдуть – причому в умовах, коли весь адміністративний ресурс працює проти них. Це і є справжній, а не паперовий показник сили релігійної громади.
Подивіться, що кажуть паломники журналістам почаївського ресурсу «Мир» після входу до Лаври. Подолавши настільки виснажливий шлях, вони були готові йти знову просто зараз. Чому? Бо з ними – благодать Божа.
Історія з прапорами
На тлі всього цього особливо жалюгідно виглядає сюжет, який щороку в серпні акуратно використовують представники організації Думенка. Йдеться про «прапори ДНР». Теза не нова, і дивуватися, що її з року в рік озвучують «священники» ПЦУ, не варто. Щороку в серпні вони публікують знімки хресного ходу і стверджують, нібито паломники йдуть під знаменами невизнаних республік. Цього року естафету підхопив колишній позаштатний радник голови Тернопільської ОВА Богдан Яциківський, який заявив про «російську символіку» та ікони «російських монархів» у колоні. Формулювання від року до року майже не змінюються – змінюються лише прізвища тих, хто їх вимовляє.
Проблема в тому, що критики УПЦ прекрасно розуміють, що на цих фотографіях зображений Спас Нерукотворний.
Це одне з найдавніших зображень у християнстві, а перші згадки про нього відносяться до четвертого століття. Образ Спасителя на темно-червоному полотнищі – традиційна православна хоругва, яку носять у хресних ходах від Греції до Аляски. Її носили в Почаєві задовго до того, як з'явилася не лише «ДНР», а й сама сучасна Російська Федерація. СПЖ розбирав цю підміну ще кілька років тому, коли той самий сюжет запускали вперше.
Логіка звинувачення при цьому звучить приблизно так: бойовики «ДНР» використовували зображення Христа, отже, зображення Христа належить бойовикам «ДНР».
За цією логікою будь-яку християнську символіку можна оголосити ворожою – достатньо знайти фотографію, де її тримає в руках погана людина. Хрест використовували у своїй символіці найрізноманітніші негідники за дві тисячі років, з чого не випливає рівним рахунком нічого про сам хрест.
Але справа навіть не в богослов'ї і не в історії іконографії. Справа в пропорціях. Подумайте самі: до Почаєва прийшло 40 000 осіб, і замість розмови про те, що це означає, нам пропонують обговорити кілька хоругв у колоні завдовжки 5 кілометрів. Погодьтеся, що це лише жалюгідний спосіб відвернути увагу – і не більше того.
Що з цього має зрозуміти влада
Держава, яка вважає УПЦ проблемою, стоїть зараз перед роздоріжжям. Перший шлях – продовжувати в тому ж дусі. Ресурс для цього є: суди, поліція, прокуратура, місцеві адміністрації, законодавство, комісії, експертизи. Цим ресурсом можна спробувати відібрати храми, що залишилися, ліквідувати юридичні особи окремих громад, посадити до в'язниць певну кількість священників. Технічно це здійсненно? Так. Але яким буде результат? А таким, що
Церква піде в підпілля, служитимуть у домах, замість великих парафій з'являться сотні маленьких невидимих громад, а 40 000 осіб, які сьогодні йдуть до Почаєва з молитвою про мир для України, перетворяться на 4 000 000 осіб, у яких до власної держави будуть серйозні запитання.
Держава має зрозуміти, що репресії проти віруючих не знищують віру, зате чудово знищують лояльність. Людину можна позбавити храму, але не можна змусити її після цього любити тих, хто позбавив її цього храму. І країна, яка веде найважчу війну, навряд чи може дозволити собі розкіш виробляти всередині себе мільйони скривджених співгромадян.
Другий шлях нудніший і полягає в тому, щоб визнати очевидне: люди, які йдуть до Почаєва, – це громадяни України. Їхні діти воюють, їхні села годують країну, їхні парафії збирають допомогу для фронту. Вони мають право молитися так, як вважають за правильне, і це право записане в тій самій Конституції, яку захищають на передовій. І саме тому боротьба з Церквою завжди виявляється боротьбою з власним народом. Просто тому, що Церква – це і є народ.
