В одну мить ми стаємо "московськими попами". "агентами кремля", "ворогами"
Знаходиться сто "законних" приводів засудити, вислати в московію, вигнати з рідної землі, з рідного храму...
Вчора нашу громаду Вараша сколихнули новини навколо Преображенського собору. Для мене цей храм особливо рідний. В ньому я робив перші кроки християнського життя. Тут я познайомився зі своєю дружиною, вінчався, хрестив своїх дітей. Ще будучи пономарями, ми з друзями любили залишатися перед Пасхою на ніч в храмі. Хтось з молоді читав серед церкви молитви, а ми великою юрбою прибирали у вівтарі, готуючись до свята Пасхи.
Тоді, як і зараз, в храмі було багато молоді, дітей. Чудові хора: дитячий, чоловічий, молодіжний, архиєрейський. Недільна школа не вміщала всіх бажаючих...
В той рік, коли я вирішив вступати на навчання до семінарії нас було четверо друзів. Нам було легко прийняти таке відповідальне рішення, бо в той час у різних семінаріях навчалось добрий десяток наших товаришів з парафії, ми відчували їхню підтримку. А в храмі для нас був приклад чотирьох чудових священників: о. Миколай, о. Віктор, о. Володимир та диякон Василій.
Після 5 років навчання я одружився на дівчині, котру знав з дитинства, бо ми разом ходили з нею до нашої церкви, разом співали в хорі, разом колядували на Різдво Христове і гуляли, співаючи українських пісень, навколо міста. В той рік ще 3 пари наших друзів з Собору побралися.
Коли я навчався в семінарії, то на інших дівчат навіть не заглядався, бо знав, що наші поліські дівчата найкращі. Не помилився...
Я дякую Богу, що він благословив мене на служіння у рідному краї в селі поблизу міста, в Старій Рафалівці. 20 років свого служіння я відчуваю підтримку Бога, рідної землі і чудових людей рідного міста і села. 20 років я покладав зусилля для розбудови своєї парафії, вчителював у школах. Ми разом з громадою та благодійниками створили при храмі Музей історії духовності рідного краю...
Так само і кожен священник у своїй парафії в міру своїх сил і здібностей служить Богу і людям...
Але в одну мить ми стаємо "московськими попами", "агентами кремля", "ворогами народу". Влада ініціює "заборони", політикани роблять на цьому піар, а одурманені інформаційною пропагандою люди, починають вбачати у своєму сусідові, родичу, колезі - ворога...
Знаходиться сто "законних" приводів засудити, вислати в московію, вигнати з рідної землі, з рідного храму...
Дуже легко у фейсбуці лайкнути під постом "геть московських посіпак" "в боротьбі за Українську Церкву". Набагато важче жити і знати, що завдяки твоєму лайку, твоїм словам і діям хтось не зможе у рідному для нього храмі помолитися за здоров'я своєї дитини, за спокій своїх батьків, за збереження життя свого чоловіка-воїна.
Чи хотів би ти, щоб твоя дитина сиділа за партою недільної школи з якої вигнали іншу дитину?
Чи буде звучати спів церковного хору в храмі звідки вигнали хористів чотирьох церковних хорів?
Чи зможеш ти, пономаре, виходити зі свічкою яку ти відібрав у іншої дитини?
Чи прийде радість на твою душу, коли ти будеш причащатися Святих Христових Таїнств на амвоні з якого вигнали таку ж як ти віруючу людину?
Чи добре тобі буде жити з сусідом, котрого ти позбавив затишку рідної церкви?
Чи може у Вараші не хватає храмів для молитви?
Може священникам не має місця де служити?
Може в нашому місті від цього вирішиться більше проблем і люди стануть краще жити?
Дуже легко повадитися на привабливі лозунги політиканів і аферистів, але як потім жити з тими, кому ми своїми словами і діями причиняємо біль. Бо ж ті кого сьогодні назначили бути "ворогами" нікуди звідси не поїдуть. Бо це також наша земля, наше місто, наш духовний простір.
Можна голосно вигукувати "В боротьбі за Українську Церкву" але більш важливо розбудовувати своїми добрими християнськими вчинками справжню Христову Церкву в Україні.
