Параліч душі зцілиться ненавистю (Ін.12:25)
Земля з усіма її знаннями, мистецтвом, поезією, живописом, архітектурою – згорить. І в цьому попелі повстануть лише душі: добрі й злі, смиренні й горді, святі й грішні.
Ще не закінчилися радісні великодні дні, як Церква знову нам нагадує про розслабленість нашої душі. Слово «розслаблений» у євангельському контексті означає «паралізований». Коли в людини паралізоване тіло, вона вже не здатна жити повноцінним життям. Вона існує ніби в труні власного ліжка.
Параліч душі проявляється таким самим чином. Вона живе в труні свого тіла, не маючи змоги жити тією свободою, яка дана нашому духові. Марнославний егоїстичний розум, відколовшись від серця, викотився назовні, але в зовнішньому світі він ніде не може знайти собі спокою. Параліч душі затьмарив людині очі й вуха. Розум став ворожкою на картах оманливих думок. Егоїзм осідлав людину і поганяє її батогом пристрастей, змушуючи всі свої сили витрачати на їх задоволення.
Вічні духовні блаженства люди проміняли на тимчасові скороминущі задоволення, вбачаючи весь сенс свого життя тільки в них одних. Людина забула, що те, що знаходиться всередині неї, набагато важливіше за те, що знаходиться зовні. Усередині нас живе Христос, а зовні тільки мінливі зовнішні враження. Той, Хто всередині, дає нам життя, а те, що зовні, його забирає. Людина забула, що вона – безсмертний образ і подоба Божа, світлий дух або чиста без-егостна свідомість, істинна особистість, яка має своє вічне і блаженне буття у вічному і блаженному Богові.
Параліч душі можна зцілити тільки поверненням розуму в серце. А для цього необхідна насамперед увага до своєї внутрішньої людини. Коли ця увага стає нерозсіяною і завжди стійко звернена до Христа, розум поступово залишає свої прихильності, а потім і думки про них. Усередині нас знаходиться не тільки фізичне, а й духовне серце. У ньому немає жодних думок, а лише спокій Божий. У нас живе нижче «я», або его, і вище «я», або дух. Від постійної молитви розум вщухає на деякий час, а потім знову починає блукати і розсіюватися. Але наш дух, так само як і Дух Божий, не знає метушні та занепокоєння. Турбується, переживає, ненавидить, засуджує, боїться тільки наш внутрішній егоїст.
Схиєромонах Григорій (Безкровний) вчить, що душа, яка виникає з духу, створеного Богом, успадковує гріхи і чесноти батьків. І починаючи переживати враження світу, створює в собі егоїстичний розум, який стає уявним «я», прив'язаним до тіла, яке відчуває численні задоволення і скорботи, звані земним життям. Ця ж швидкорухома і мінлива свідомість діє у сновидіннях, за допомогою розуму уявляючи собі різні події. Вона ж відчуває і болісні переживання, зумовлені сильними прихильностями до всього мирського. Саме про це суєтне життя душі говорить Христос: «Той, хто любить душу свою, погубить її, а той, хто ненавидить душу свою в цьому світі, збереже її у вічне життя» (Ін. 12: 25).
Поки ми живемо егоїстичним і гріховним «я», потрібно весь час каятися, оскільки ми досі простуємо стежкою смерті. У вищому без-егостному «я» вже немає каяття, а є тільки досконале єднання із Сущим. Немає потреби християнину збирати земні знання, які тільки збільшують наш егоїзм. Краще додавати благодать до благодаті, розумний спокій до розумного спокою, священну тишу до священної тиші, щоб Христос обійняв нас Своїм променистим Світлом.
Не треба вірити тому, що думає наш розум, і так ми знайдемо мудрість слова Христового, що перебуває в нашому дусі, тихо і лагідно напоумляє і спасає нас.
Саме пізнання духа людського, вічної незмінної подоби й образу Божого, що безперестанку сяє в духовному серці – обителі Христовій, з'єднує нас із Христом навіки.
Таке благодатне з'єднання приходить до того, хто ретельно відсікає егоїстичне гріховне мислення, не шкодуючи себе. Надлишкові знання, накопичені книжковою освітою, тільки віддаляють від спасіння, плутаючи розум у нескінченних запитаннях до Бога. Якщо людина про це забуває, то вона приречена на те, щоб усе життя ритися на смітниках світу в пошуках тих чи інших задоволень. Не буде «его» – не буде і цих смітників. Але прихильність може бути не тільки з лівого, а й з правого боку, де вона успішно маскується під «любов». Тому Христос і говорить нам ці «жорстокі» слова: «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить батька свого, і матір свою, і дружину, і дітей, і братів, і сестер, і до того ж і самого життя свого, той не може бути Моїм учнем» (Лк. 14:26).
Егоїст не може нікого любити, він може тільки прив'язуватися, називаючи свою прив'язаність любов'ю. Любити може тільки вільний дух. Любити тією енергією безкорисливої жертовної любові, яку він черпає в Бозі. Як багато винаходів зроблено людьми, як багато законів відкрито, яку величезну кількість знань отримано! Але який у них сенс, якщо людство втратило при цьому Першого й Останнього, Альфу й Омегу, звівши нанівець усі свої досягнення.
Земля з усіма її знаннями, культурними цінностями, творами мистецтва, поезією, живописом, архітектурою – згорить. І в цьому попелі повстануть тільки душі: добрі й злі, смиренні й горді, святі й грішні. Одні з них успадкують Царство, уготоване людині від створення світу, а інші підуть на муку вічну.
А всі наші цивілізаційні надбання, військові успіхи, наукові досягнення вже не матимуть жодного значення. Тож чи варто воно того, щоб за них зараз віддавати своє єдине життя?
Колективний егоїзм, яким маніпулюють політики та журналісти, – все той самий вияв симптомів розслабленості, тільки вже у світовому масштабі. Егоїзм своїм нечистим гріховним мисленням збуджує розум і відводить його з духовного серця, спонукаючи творити всяку неправду і вчиняти всяке зло, яке призводить до відокремлення від Христа та втрати спасіння. Наше коротке земне життя приводить своїх мандрівників до однієї з дверей – або до тієї, за якою сяє світло Божественної благодаті, або до тієї, за якою відкривається зовнішня темрява, що висить над безоднею небуття. Вибір правильного шляху – суть та сенс нашого життя.
Тому сказано: «Нехай праведний творить правду ще, і святий нехай ще освячується» (Одкр. 22: 11).
