Діалог з Іоанном Лествичником про гріхи язика

Більшу частину свого життя людина проводить за розмовами. Щодня ми спілкуємося з членами сім'ї, друзями, колегами по роботі, продавцями, касирами, працівниками сфери послуг. Більше того, існує безліч так званих «розмовних» професій: викладачі, журналісти, актори, психологи. У певній мірі служіння духовенства теж можна вважати «розмовним», оскільки, окрім богослужінь, пастир спілкується з людьми через проповідь, сповідь або неформальну духовну бесіду.

Саме «розмовністю» відрізняється життя монаха і мирянина. Якщо перший замикає свої уста заради споглядального життя, то другий так чи інакше змушений постійно з кимось спілкуватися, підтримуючи соціальні зв'язки.

Як би там не було, будь-яка розмова може бути як корисною, так і шкідливою для душі.

Добрим словом і дружньою усмішкою ми можемо підтримати, втішити, підбадьорити людину у важку хвилину. Водночас, словом лайливим ми можемо образити і скривдити. Словом необережним і необдуманим – засудити, обмовити, принизити співрозмовника. Народна мудрість недарма підмітила: «Слово – не горобець, вилетить – не спіймаєш».

З питаннями про те, як керувати думками і язиком, щоб не завдати шкоди ні собі, ні ближнім, звернемося до нашого шановного співрозмовника – преподобного Іоанна Лествичника. У «Лествиці» він присвятив «розмовним» пристрастям кілька глав, ніби підкреслюючи їхній особливий вплив на душу.

Осуд – викрадення сану Божого

«Від ненависті і злопам'ятства народжується злослів'я», – починає наставлення авва.

Дійсно, будь-яка розмова має якусь причину, передісторію. Збираючись у компанії на вихідних або за сімейною вечерею, ми обговорюємо різні новини, актуальні теми, проблеми і переживання. Такі діалоги дуже часто переростають у словесну перепалку з гнівом і осудом як окремих людей, так і ситуації в суспільстві в цілому.

Усе приховане в душі зло ми виливаємо на оточуючих, як з киплячого котла, бажаючи швидше звільнитися від тягаря накопичених емоцій. Після такого «спілкування» замість втіхи приходить виснаження і спустошення. А все тому, що ми неправильно обрали і тему розмови, і спосіб донесення наших думок.

У творах, приписуваних Сократу, є повчальний приклад. Філософ розповідає про «три сита», через які варто «просіювати» свою мову. Перше з них – сито правди. Потрібно переконатися, чи є правдивою інформація, яку ми намагаємося донести. Друге – сито доброти. Важливо зрозуміти, чи з добрих спонукань ми обговорюємо вчинки людини. І, нарешті, третє – сито користі. Необхідно тверезо оцінити, чи принесе сказане користь співрозмовнику, перш за все – користь його душі. «Якщо у твоїх словах немає ні правди, ні доброти, ні користі – навіщо тоді говорити?» – підсумовує філософ.

Взявши до уваги слова античного мислителя, повернемося до бесіди з Синайським ігуменом. Ось що він говорить:

«Злослів'я є тонка хвороба; воно є великою, прихованою і потаємною п'явкою, яка висмоктує і знищує кров любові».

Нам здається, що ми засуджуємо і критикуємо, рухомі турботою про людину, яку хочемо виправити. Але преподобний Іоанн залишається непохитним:

«Якщо ти істинно любиш ближнього, як кажеш, то не висміюй його, а молися про нього таємно; бо цей образ любові приємний Богу». Водночас він попереджає: «За які гріхи засудимо ближнього, тілесні чи душевні, в ті впадемо самі; інакше не буває». «Судити – значить безсоромно викрадати сан Божий, а засуджувати – значить губити свою душу», – додає він.

А чи можна обговорювати когось, не засуджуючи? Адже краще вчитися на чужих помилках, щоб не робити своїх. Як нам оцінювати інших, не впадаючи в злослів'я? Синайський ігумен відповідає:

«Як добрий виноградар куштує тільки зрілі ягоди, а кислі залишає, так і розумний і розсудливий розум ретельно помічає доброчесності в іншій людині; безумний же шукає вади і недоліки».

Багатослів'я – двері злослів'я

Серед «розмовних» пристрастей є ще одна, якою багато хто з нас страждає. Вона називається багатослів'ям. Якщо сквернослов обмежується кількома лайливими висловлюваннями, то багатослів на цьому не зупиняється. Він говорить без упину, не знаходячи в собі сил зупинити нескінченний словесний потік. У результаті грішить і перший, і другий.

Преподобний Іоанн Лествичник вважає, що злослів'я має своїм джерелом багатослів'я, а своїм господарем – марнославство.

«Багатоглаголання є сидіння, на якому любить з'являтися і урочисто себе виставляти марнославство. Воно є ознакою нерозумності, дверима злослів'я, слугою брехні, розтратою умиління, затьмаренням молитви», – говорить авва.

У Книзі Премудрості Ісуса, сина Сирахова, є таке висловлювання: «Краще посковзнутися ногою, ніж язиком» (Сир. 20: 18). З усього сказаного напрошується очевидний висновок: мовчання – найкращий друг не тільки монаха, але й мирянина. Недарма преподобний Антоній Великий говорив, що «мовчання – це велика зброя проти всіх спокус». Згадуються і слова давньоримського філософа Публія Сіра: «Я шкодував про багато своїх слів, але не шкодував про мовчання».

Наш співрозмовник, преподобний Іоанн, називає мовчання «розумним», вважаючи його «матір'ю молитви» і «стражем помислів». Як приклад мудрого мовчання він наводить безмовність Христа на суді у Пилата, яке присоромило боягузливого прокуратора Іудеї.

«Любитель мовчання наближається до Бога і, таємно з Ним розмовляючи, просвічується від Нього», – підсумовує старець.

Задумаймося над тим, якої множини гріхів ми могли б уникнути, якби навчилися цього «благорозумного мовчання»! Адже поки мовчать уста, розум може безперешкодно творити молитву.

Просвічена молитвою людина нагадує повний глек джерельної води, якою вона може поливати душу, пришвидшуючи в ній ріст чеснот. Уважно стежачи за своєю мовою, уникаючи осуду, пустої балаканини та злослів’я, будемо слухати заклик псалмоспівця: «Уста мої промовлять премудрість, і роздум серця мого – розум» (Пс. 48: 4).