Діалог зі старцями Йосифом та Іоанном: «Головні пристрасті – гнів і похіть»

Минулого разу ми говорили зі старцем Іосифом про те, як складно і водночас спасительно входити до райської обителі крізь вузькі врата скорбот і духовної боротьби. Ключем, що відчиняє ці врата, служить смирення. Без нього будь-яка аскеза марна.

Ми прагнемо до духовної досконалості, але нам у цьому щось заважає. Часто такі «перешкоди» приходять ззовні, від диявола, який усіляко прагне збити нас з правильного шляху. Але не менш часто у протиборство з людиною вступає її ж природа – уражена первородним гріхом сутність. І найяскравіше цей внутрішній конфлікт проявляється, коли йдеться про пристрасті гніву і тілесного пожадання.

Про це суворо і недвозначно говорить нам авва Іосиф:

«Головні пристрасті, від яких народжуються всі інші – це гнів і похіть».

Гнів – праведний і гріховний

«Гніваючись, не грішіть» (Еф. 4:26), – наставляє апостол Павло. Досить цікава формулювання у первоверховного проповідника. Виявляється, гнів не завжди буває гріховним. Блаженний Феофілакт Болгарський пише про те, що існує певна «межа гніву», вийшовши за яку, людина опиняється в полоні своєї злоби до оточуючих.

Що ж відбувається до цієї межі? Нам усім знайоме таке вираження, як «праведний гнів». Воно також має святоотцівське походження. Тлумачі Святого Письма оперують таким поняттям, як «безгрішний гнів».

Святі отці вважають, що гнів спочатку був закладений Богом у природу людини. Але виражався він не у зовнішній агресії, а у внутрішній боротьбі з бісами і пристрастями. Після гріхопадіння ж все кардинально змінилося: людина забула про покаяння і почала виплескувати свою злість на ближніх. Яскравий приклад тому – перше в історії світу братовбивство, коли Каїн підняв меч на Авеля, позаздривши його праведності.

Як боротися з гнівом

Старець Іосиф пропонує радикальний, але ефективний спосіб боротьби з гнівом.

«З усіх своїх сил умертвляй гнів щоразу, коли він приходить у рух, і знайдеш його наступного разу більш ослабленим. І незабаром розквітне плід довготерпіння – невозмутність. Звідси – мир і благодать, а за цим слідують усі блага», – каже геронда.

Справді, гнівна пристрасть дуже часто виникає через необузданість мови, коли замість молитви ми починаємо піддаватися пліткам і пересудам, поступово переходячи у гнівне озлоблення. Неспроста апостол Яків заохочував: «Язик – вогонь, прикраса неправди» (Як. 3:6) і «хто не грішить у слові, той людина досконала, що може приборкати і все тіло» (Як. 3:2). Тому, умиротворюючою молитвою мають бути слова псалмоспівця: «Поклади, Господи, охорону устам моїм і загороди двері уст моїх» (Пс. 140:3).

Підсумовуючи сказане, старець Іосиф радить: «Коли знайде на тебе гнів, міцно закрий рот і не говори з тим, хто ображає, або ганьбить, або докоряє, або без причини різноманітно тебе спокушає».

Гнів як хвороба душі

До нашого діалогу про головні пристрасті ми запросили приєднатися ще одного «знатока людських душ» – преподобного Іоанна Лествичника. Кому, як не йому, добре відомо, що таке духовна боротьба і тернистий шлях сходження на Небеса! Аскет-пустельник, а згодом ігумен Синайської обителі не лише пройшов цей шлях сам, а й написав «інструкцію» активного духовного життя – знамениту «Лествицю». Цілий розділ «Лествиці» присвячений докладному опису головних пристрастей. Тому нам буде ще про що поговорити з Синайським ігуменом. А сьогодні послухаємо, що він розповість нам про шкоду гніву.

Преподобний Іоанн порівнює гнів з хворобою.

«Запальність є недоречним запаленням серця. Роздратованість – потворністю душі», – каже він.

Чи може зла людина усвідомити цю хворобливість і виправитися? Щиро вірному, звісно, можливо все, але святий вважає гнівливу людину неспроможною до покаяння.

«Покаяння вимагає великого смирення, а роздратованість є знаком великого зухвальства», – стверджує пустельник.

Якщо гнівливий стан людини настільки плачевний, як йому вилікуватися від цієї пристрасті? Преподобний Іоанн переконаний: лише завдяки терпінню, смиренню і кротості.

«Початок блаженного незлобия – терпіти зневаги, хоч і з прикрістю та болем душі. Середина – перебувати у них безтурботно. Кінець же оного, якщо він має кінець, – приймати образи як похвали. Нехай радіє перший; нехай зможе другий; блаженний у Господі, і нехай ликує третій», – підсумовує Синайський ігумен.

Про похіть і тілесне пожадання

Говорячи про пристрасть гніву, не можна оминути іншу пристрасть – блудну. Похіть плоті завжди йде «рука в руку» зі злобою і гордістю. Один покійний у Господі вітчизняний старець давав своїм чадам таку вказівку: «Де гордість – там і блуд». І додавав: «Стався до своїх пристрастей, як до розпеченої плити: не встигнеш доторкнутися – одразу обпечешся».

Так само, як гнівне роздратування виникає від необузданості язика, так і блудне розжарення виникає від необузданості тіла. Апостол застерігає: «Біжіть від блуда! Кожен гріх, який чинить людина, є поза тілом, а блудник грішить проти власного тіла» (1 Кор. 6:18). Тіло, створене Богом як храм душі, людина перетворила на «вертеп розбійників» – загниваюче болото розпусти. Так душа перестала володарювати над плоттю, а плоть поступово поневолила душу.

Боротьба з похоттю

«Похіть збиває вершника», – стверджує старець Іосиф Ісихаст.

Так, образно, геронда нагадує, що якою б упевненою ми себе не почували в житті, подібно вершнику, який відчуває владу над конем, скажена «кінь» – похіть може миттєво збити нас на землю під час стрімкого галопу, і ми розіб’ємося від падіння, будучи розтоптаними її «копитами». Єдине, що може приборкати буйство нестриманої пристрасті, – старанне утримання.

«Коли у всьому буде вжито утримання, тоді не буде надлишку крові. Тоді похіть не може повалити людину, хоч і воює з нею», – каже старець.

І після мук боротьби з пристрастю блуду Бог пошле людині велике втішення.

«Розквітне квітка чистоти і невинності, про яку возрадується душа твоя радістю невимовною», – упевнений авва.

До нашої бесіди приєднується преподобний Іоанн Лествичник. Він упевнений: яку би міру духовного подвигу не обрав людина у боротьбі з похоттю – її чекає велика нагорода.

«Хтось зв’язав цього мучителя подвигами, хтось – смиренням, а хтось – об’явленням Божим. Перший подібний до ранкової зірки, другий – повного місяця, а третій – яскравого сонця; але всі мають оселю на небесах», – каже він.

Висновки старців

Підсумок нашій розмові про дві згубні пристрасті – гнів і блуд – кожен із співрозмовників підвів свій. Преподобний Іоанн розповів про те, як, проходячи колись повз келії «мовчан», він почув, як вони з досади і гніву наодинці злилися, «як куріпки в клітках».

Для збереження їхніх душ від загибелі святий порадив цим «подвижникам» більше не жити в усамітненні, «щоб з людей не зробитися бісами». Водночас авва бачив людей сладострастних і похотливих, але робив вигляд лагідний і привітний. Таким він, навпаки, радив мовчання «як лікування, протидіюче блуду і смородові плотської нечистоти». Тим же, хто був полонений і гнівом, і похоттю одночасно, подвижник суворо забороняв жити за своєю волею.

«Сластолюбивий шкодить лише собі самому, а може бути, ще одному, своєму співучаснику. Гнівливий же, подібно вовку, часто збурює все стадо, і багато душ ображає і пригнічує», – підсумував преподобний Іоанн.

Старець Іосиф, не перечачи духоносному собрату, все ж по-батьківськи запропонував лікувати всі пристрасті любов’ю.

«Ніщо інше не може так допомогти вгамувати гнів і всі пристрасті, як любов до Бога і до кожної людини. Любов’ю перемагаєш легше, ніж іншими подвигами», – переконаний геронда.

Як би нам не хотілося прощатися з добрим «вчителем любові» – старцем Іосифом Ісихастом, на деякий час він залишає затишну калівку, в якій ми ведемо наші діалоги. Сподіваємося, що незабаром він повернеться до нас із новими настановами. А поки ми залишаємося наодинці з Синайським ігуменом, з яким скоро продовжимо розмову про пристрасті і чесноти.