Подвиг Бориса і Гліба проти культу війни
Спогад про подвиг перших руських святих оголює страшну підміну смислів. Їхня відмова від братовбивства звучить викликом пропаганді насильства, що лунає сьогодні під церковними склепіннями.
15 травня – день перенесення мощей мучеників Бориса і Гліба. Це перші святі, канонізовані на Русі. Вони відмовилися підняти руку на старшого брата Святополка, навіть знаючи, що він іде їх убивати. Суть їхнього подвигу полягає в тому, що вони воліли померти самі, але не пролити кров брата в боротьбі за владу. В контексті нинішньої війни цей приклад є надзвичайно важливим. Якщо Борис і Гліб – ідеал святості, то ідеологія, що виправдовує вбивство «єдинокровних і єдиновірних» заради державних інтересів або «історичної справедливості», є прямою протилежністю цьому ідеалові.
Підміна Євангелія імперською ідеологією
Церква іноді стає заручницею єресі етнофілетизму – коли національні або державні інтереси ставлять вище єдності у Христі. І це трагедія.
Як і коли це сталося з РПЦ? Трансформація частини її духовенства з пастирів у «політпрацівників» відбулася не за один день: цьому передували десятиліття злиття Церкви з державою. З року в рік вона обслуговувала інтереси політиків, ідучи на компроміс з євангельськими цінностями. Підсумком злиття стало те, що замість закликів до миру, природних для християнства, зазвучали проповіді про «змивання гріхів» через участь у бойових діях. Це калька з радикальних форм інших релігій, що не має нічого спільного з Православ'ям.
Прагнення Церкви бути у зв'язці із владою призвело до того, що вона втратила пророчий голос.
Коли кесар велить убивати, Церква, що забула приклад мучеників Бориса і Гліба, шукає виправдання для кесаря замість того, щоб нагадати йому про заповідь «Не убий».
Христос прийшов до всіх, «немає ні елліна, ні іудея». Ідеологія «руського мира» підмінила собою Євангеліє і розділила світ на «наших» – носіїв особливої духовності і «чужих» – ворогів, що підлягають знищенню або «виправленню» силою.
Святі брати Борис і Гліб стоять сьогодні між двома арміями як німий докір. Їхня святість доводить: християнство – це не про перемогу будь-якою ціною, а про вірність Христові, навіть ціною власного життя. «Ось брат мій, і якщо вб'є мене – буду мучеником Господу моєму», – так, згідно з літописом, говорив Борис.
Коли ієрархи благословляють зброю, спрямовану проти братів по вірі, вони здійснюють богословське самогубство. Церква, яка виправдовує насильство, втрачає право називатися Матір'ю і стає частиною державного апарату примусу. Це криза, з якої їй доведеться виходити десятиліттями, і заново втитися відрізняти кесареве від Божого.
Єресь виправдання братовбивчої війни
Термін «священна війна» в устах нинішнього керівництва РПЦ – це оксюморон. У християнстві війна може бути хіба що «трагічною необхідністю», але ніколи – «шляхом до раю». Заява про те, що смерть на війні «змиває всі гріхи», – це пряма єресь, що підміняє Таїнство Покаяння і Жертву Христа убивством і смертю на полі бою. Коли ієрархи освячують ракети, називають їх іменами святих, вони заміняють релігію культом війни, прикритим християнською символікою.
Церковна верхівка РПЦ сьогодні виступає не як «совість нації», а як великий підрядник. Вона виконує замовлення на ідеологію.
Еліті потрібне виправдання для загарбницької війни, яке звучить більш піднесено, ніж «нам потрібні активи і територія». РПЦ надає бренд «боротьби з антихристом». Поки народ «утилізується», еліта освоює бюджети на оборону і «відновлення».
Вирок сучасному церковному мілітаризмові
Святі князі Борис і Гліб відмовилися брати участь у «розбірках еліт» того часу. Святополк Окаянний хотів розчистити простір для одноосібної влади, використовуючи право сили. Відмова молодших братів від боротьби стала вироком мілітаризму. Вони показали, що бути жертвою краще, ніж бути вбивцею. На жаль, духовенство, яке сьогодні виправдовує братовбивство, про це не згадує. Якби мученики Борис і Гліб слухали нинішніх проповідників РПЦ, вони б зібрали дружини і пішли «денацифіковувати» Київ або захищати свої «геополітичні інтереси». Але вони обрали Євангеліє.
Ми бачимо страшну підміну. Замість Церкви – тіла Христового ми бачимо Церкву – міністерство ідеологічного супроводу.
Це не війна за Христа. Це війна проти Христа, що здійснюється Його ж ім'ям.
Господь приніс Себе в жертву заради спасіння людей. Мілітаризм, що прикривається Православ'ям, закликає приносити в жертву інших заради інтересів держави або ідеї. Це фундаментальний розворот: замість «поклади душу свою за друзів своїх» (добровільне самопожертвування заради любові) пропонується «убий іншого заради геополітики». Це сатанинська інверсія смислів.
Шлях Святополка замість Євангелія
Християнство – релігія життя і воскресіння. Мілітаризована ідеологія РПЦ сьогодні створює культ смерті. Коли смерть на війні проголошується «найвищим благом» і «найкоротшим шляхом до раю», це позбавляє цінності земне життя – дар Божий. Сатана в християнській традиції – «людиновбивця від початку». Якщо релігійна структура оспівує убивство і виправдовує його «священними» цілями, вона неминуче служить тому, хто жадає крові, а не тому, хто несе мир.
Заповіді блаженства – «Блаженні миротворці», «Блаженні милостиві», «Любіть ворогів ваших» – є моральною основою християнства. Той, хто закликає до насильства, викреслює себе з числа послідовників Спасителя.
Не можна одночасно славити Христа і закликати до стирання з лиця землі цілих міст. Це зречення за формою життя: людина може носити хрест, рясу, але якщо її слова сіють ненависть і смерть, її «духовний геном» стає протилежним Христовому.
Духовенство тут грає роль Іуди, але в масштабах цілого народу. Воно продає Христа за «тридцять срібняків» – державні субсидії, статус і близькість до влади. Воно використовує релігію для виправдання масової загибелі людей під приводом захисту святинь. Це найвища форма цинізму. Це перетворення Церкви на машину з виробництва гарматного м'яса.
Мученики Борис і Гліб канонізовані саме тому, що вони розірвали коло насильства. Той, хто сьогодні називає їх святими, але водночас благословляє танки, – бреше. По суті, сучасна ідеологія РПЦ – це ідеологія Святополка Окаянного. Це «духовна прелесть» і «мерзота спустошення на святому місці», про яку попереджає Писання. Це свідомий вибір на користь темряви, замаскованої під світло, де ім'я Боже використовується як прикриття для реалізації найжорстокіших інтересів.
