Чому ми не любимо Бога: подолання духовних перешкод
Євангельська заповідь про любов до Бога залишається недосяжною для багатьох християн. Розбираємо основні причини нашого духовного відчуження.
Євангельське читання про головну заповідь знову і знову повертає нас до головної проблеми нашого життя – безлюбовної самотності душі, яка не вміє любити ні Бога, ні людей, ні навколишній світ, ні навіть саму себе. І у цього є свої причини.
Наші претензії до Бога і шлях їх подолання
Більшість з нас віддаляється від Бога через страх перед стражданнями або через їх реальне переживання. Людині важко змиритися з «несправедливим Богом», який «посилає» стільки болю і мук ні в чому не винним дітям, тваринам і всьому світові.
Так звані вічні питання, на які немає відповідей і які вимагають від нас лише віри і довіри, не дають людині можливості полюбити Бога таким, яким Він є, а не таким, яким ми хочемо Його бачити.
Хронічна несправедливість, величезна кількість зламаних доль і трагедій – все це стіни, що відокремлюють душу людини від Бога. Ми також не можемо любити Бога, Який здається нам не Отцем, а безжалісним суддею, готовим покарати за найменшу провину, а за більше – і зовсім відправити в пекло на вічні муки. Людина за замовчуванням бачить Бога таким, яким малює його уява, заснована на хибних висновках логіки і розуму.
Книга Іова показує нам, як подолати цю спокусу. Ми не отримаємо відповіді на всі питання, але можемо почати з Богом чесний діалог. Не формальне молитовне правило, а саме діалог, у якому можна проговорити всі наші сумніви, образи, нерозуміння.
Не треба боятися ставити Богу «непристойні» питання, висловлювати свої емоції і почуття з приводу того, що хвилює нашу душу.
У Бога безліч способів дати нам відповідь. Найгірше, якщо ми будемо носити в собі образу на Нього, відвернувшись і припинивши всяке спілкування.
Не варто забувати, що наша логіка і так зване здорове мислення – це результат гріхопадіння, коли ми втратили можливість безпосередньо бачити Бога і говорити з Ним. Нам потрібно вміти визнавати обмеженість свого розуміння Божого Промислу. Смирення перед непізнаними долями світу і людини – це не слабкість, а істинна сила, яка розширює горизонти нашого буття в цьому тлінному світі. Це те, що дає нам можливість «пробачити Бога» і прийняти з Його рук все, що відбувається.
На жаль, у багатьох із нас немає досвіду особистого спілкування з Богом. Вся наша віра знаходиться на рівні теорії і вірності традиції, яка без особистого переживання не має особливої цінності.
Любов до Бога, як і до кого б то не було, вимагає практики особистого спілкування. Але, на відміну від спілкування з людиною, яке відбувається «ззовні» нашої особистості, спілкування з Богом потрібно розвивати всередині себе, в глибинах свого духовного серця, куди ми, на жаль, рідко заглядаємо.
Крім того, у розвитку любові до Бога допомагає практика добрих справ. Давно помічено, що через справи милосердя, жертовну любов до ближнього і дбайливе, любовне ставлення до навколишнього світу внутрішня людина починає прояснюватися, її світ стає світлішим. Вона чіткіше бачить таємничі обриси особистості Небесного Отця, які до цього були приховані від неї в темряві невідання і забобонів.
Іншими причинами відчуження від Бога є гординя і почуття самодостатності. Чим вищим є рівень матеріального життя і чим кращим є соціальний захист, тим швидше люди втрачають віру. Те, про що звичайна людина просить у Бога, успішно виконують соціальні служби. У неї просто немає необхідності йти до церкви і про щось просити Небесного Отця. Філософське питання про сенс життя не входить в коло його інтересів. Життя тече планомірно, спокійно і в достатку.
У сучасному світі, де переважає матеріалізм і раціоналізм, люди не «заморочуються» абстрактними питаннями про сенс свого буття. Більше, ніж безглуздо прожитого життя, вони бояться відключення електрики або відсутності питної води в крані.
Хибне почуття недостойності і неправильне розуміння святості
Інша крайність, яка значно ближче нам, – це хибне почуття власної недостойності. Читаючи житія святих, православному християнинові нічого не залишається, як визнати, що його гріхи настільки великі, а життя настільки далеке від святості, що сподіватися на любов Бога і прощення у нього немає жодних шансів.
Створюється хибне враження, що у Бога є «улюбленці» – святі й праведники, які знаходяться під Його особливим покровительством, яким Він дає Свою благодать і силу, і вони досягають успіху в духовному житті. А всі інші – пасинки, які цього не гідні і до яких Він ставиться зовсім байдуже.
Досвід повсякденного життя ніби підтверджує цей тезис. Читаючи житія, бачиш, що святі молилися Богу і Він відповідав їм, явно брав участь у їхньому житті. А тут роками ходиш до храму, намагаєшся молитися, каятися, причащатися – і ні звуку згори, ні найменшої допомоги або одкровення. І іноді у відповідь на питання, чому так, священник скаже, що це тому, що «погано молитеся», що «живете не так, як святі жили», й інше. Тобто ми знову отримуємо підтвердження того, що ми Богу не цікаві. Хоча саме до тих дітей, у кого щось виходить гірше, і приходить мама на допомогу. Відмінникам вона не потрібна, вони і так впораються, а ось двієчникам і трієчникам вона була б дуже доречною. Але роки йдуть, а її все немає. Само собою напрошується висновок: Бог нас не любить.
Справа не в тому, що Бог нам не відповідає. Надмірне бажання прикрашати житія святих і перебільшувати значення чудесного і надприродного в їхньому житті призвело до того, що звичайна людина відчуває себе належною до касти відкинутих, а не обраних, куди належать тільки святі. Хоча саме святі значно більше за нас у своєму житті відчули і почуття покинутості Богом, і повної залишеності, і все те, що ми відчуваємо значно слабше. Бог також не відповідає їм одразу на перший молитвенний заклик. Знадобилося багато років титанічної праці і сліз, щоб отримати перші паростки плодів благодаті.
Ми думаємо, що Бог любить нас лише «за щось». Будучи самі егоїстами, ми намагаємося перенести на Бога наші оцінні судження.
Нам важко уявити, що Бог може любити нас просто так, ні за що – просто тому, що Він Сам є Любов, і все, що Він робить, робить тільки з любові і заради любові.
Праці і подвиги святих – це не те, чим вони хотіли задобрити Бога або привернути увагу, щоб викликати Його любов. Це дар їхньої власної любові до Бога. Поки ми намагатимемося жити за заповідями заради «богоугодності», навряд чи ми вийдемо з пастки законницької або рабської психології. Коли ж ми почнемо робити це заради любові і в ім’я любові, тоді, можливо, і зрозуміємо, у чому суть і сіль духовного життя.
Зрештою, любов до Бога – це подорож у невідоме.
Це вміння будувати з Ним стосунки, засновані на милості, а не на заслугах. Ця подорож вимагає від нас звільнення від нав’язаної законницької психології та хибних упереджень, отриманих у результаті неправильного духовного виховання. Потрібно багато терпіння, смирення та відкритості серця, щоб ця подорож завершилася великою зустріччю Люблячого і улюбленого – Отця з сином чи донькою. Тоді у нас уже не залишиться жодних запитань до Бога, зникнуть всі образи і непорозуміння. А зараз потрібно прийняти свою долю і волю Божу як даність і жити вірою та любов’ю до Нього.
