Бог у душі чи зарядка для телефону? Чесна розмова про Церкву

Давайте визнаємо чесно: іноді похід до храму нагадує випробування на міцність. Ми входимо, і на нас тут же обрушується важкий запах воску, шепіт невдоволених бабусь і нескінченні служби, де половину слів просто неможливо розібрати. У такі моменти думка про те, що «Бог у мене в душі», здається не просто логічною, а рятівною.

Ми уявляємо собі затишне крісло, чашку гарячого чаю, відкрите Євангеліє і тиху бесіду з Творцем. Без посередників, без черг до сповіді і без цієї липкої духоти.

Це звучить так правильно, так сучасно. Але саме тут і криється головна пастка. Ми часто плутаємо наш психологічний комфорт з духовним одужанням, а теорію життя – з самим життям.

Комфортний затишок проти «духовної хлорки»

Храм часто лякає нас своєю «неідеальністю». Ми бачимо грубуватого священника, який кудись поспішає, або парафіян, чия поведінка нескінченно далека від образу святості. І ми робимо швидкий висновок: якщо там так незатишно, значить, Бога там немає.

Але уявіть собі звичайну лікарню. Хіба ми розвертаємося на порозі хірургії тільки тому, що там пахне хлоркою, а медсестри не усміхаються нам, як у рекламі дорогого готелю? Ми йдемо туди, тому що нам потрібні ліки. Їх неможливо виготовити на власній кухні, як би ми не старалися.

Храм – це не виставка бездоганних людей. Це реанімація, де кожен, включно зі священиком, знаходиться під крапельницею Божої благодаті.

Коли ми говоримо, що віримо «в душі», ми робимо ту ж помилку, що і людина, яка вивчає підручник з плавання на дивані. Вона може досконально знати техніку кроля, розуміти хімічний склад води і пам'ятати всі олімпійські рекорди. Але вона залишається сухою. Церква – це завжди стрибок у воду. Це перехід від красивих роздумів про Бога до реального, фізичного дотику до Нього.

Чому наш внутрішній процесор зависає без підзарядки?

Християнство – релігія плоті і крові. Сам Бог не просто надіслав нам Свої «правильні думки», Він втілився. Він прийняв людське тіло, Його можна було торкнутися, Його можна було обійняти. І Він залишив нам спосіб такого ж відчутного контакту з Собою.

Щоб зрозуміти, як це працює, подивимося на свій смартфон. Наша душа – це дуже складний апарат з потужним процесором. Ми можемо вірити в існування електрики скільки завгодно. Ми можемо навіть захоплюватися законами фізики. Але якщо телефон сів, він не оживе від однієї сили нашої віри. Йому потрібен фізичний контакт з розеткою. Потрібно вставити штекер.

Церква і її Таїнства – це та сама розетка, через яку тече енергія. Причастя – це не просто «красивий символ» або древній обряд. Це пряма ін'єкція Божественного життя в нашу знеструмлену природу.

Без цього контакту наш внутрішній «процесор» поступово сповільнюється. Додатки гаснуть, екран тьмяніє, і ми залишаємося зі шматком мертвого пластику в руках, який продовжуємо за звичкою називати «духовністю».

Як «незручні» люди рятують нас від «кишенькового бога»

Багато з нас бояться Церкви ще й тому, що вона – занадто чесне дзеркало. Вдома, наодинці з собою, ми дуже легко створюємо собі «кишенькового бога». Цей бог завжди на нашому боці. Він завжди нас розуміє, він м'яко прощає нам всі дрібні підлості і, за дивним збігом, розділяє всі наші звички. Такий бог ніколи не скаже нам «ні».

Але в Церкві ми стикаємося з реальністю. Ми стикаємося з іншими людьми, які нас дратують, які наступають нам на ноги або співають мимо нот. І саме в цій «незручності» починається наше реальне спасіння.

Апостол Павло називає нас «Тілом Христовим» (1 Кор. 12: 27). Це не поетична метафора, це біологія нашого духу.

У живому тілі клітини не існують самі по собі. Якщо клітина вирішує, що вона «сама по собі здорова» і їй не потрібен зв'язок з рештою організму, в медицині це називають пухлиною. У Церкві ми здобуваємо загальний імунітет. Бувають чорні дні, коли у нас немає сил навіть на коротку молитву. Всередині – тільки випалена пустеля і сіра зневіра. У такі моменти нас несе на собі молитва Церкви. Хтось поруч з нами зараз горить вірою, і цей вогонь зігріває і нас. 

Школа любові

Ми часто бурчимо: навіщо терпіти цих дивних, часом важких людей у храмі? Відповідь твереза і навіть трохи іронічна. Ми вчимося жити разом зараз, тому що в раю не передбачені «одиночні камери». Царство Небесне – це бенкет, це величезний стіл, це нескінченний діалог любові.

Якщо ми зараз, в земних умовах, не можемо витримати сусіда з приходу протягом пари годин, то як ми збираємося проводити з ним цілу Вічність?

Церква – це наш тренувальний майданчик. Тут ми зішкрібаємо зі своєї душі іржу егоїзму, щоб просто стати здатними до любові. Це боляче, але це єдиний правильний шлях.

Ходити до храму – це праця. Це дисципліна, це боротьба з власним «не хочу». Ця праця перетворює «хорошу людину» на живого християнина. Ми не стаємо святими від того, що просто стоїмо в храмі, так само як не стаємо машинами, зайшовши до гаража.

Але саме там, у таємничій тиші після богослужіння, коли шум світу на мить стихає, ми раптом відчуваємо – наш «телефон» знову в мережі. Ми знову чуємо голос Того, Хто чекав на нас увесь цей час. І чекав не в абстрактних хмарах, а тут – у Чаші, у Слові, в обличчі того самого «незручного» ближнього.

Перестанемо шукати «ідеальний храм» з бездоганним сервісом. Почнемо шукати в ньому Живого Христа. Він завжди там, де двоє або троє зібрані в Його ім’я (Мф. 18: 20). І тоді ми побачимо, що зовнішня форма – це лише тимчасові риштовання, за якими зводиться велична будівля нашого вічного життя.

Як говорив святитель Кирило Єрусалимський, приступаючи до Таїнств, ми стаємо «співтілесними» Христу. Ми стаємо частиною чогось безмірно більшого, ніж наше маленьке «я». Як пише святитель Кипріян Карфагенський: «Кому Церква не мати, тому Бог не Отець». І в цих словах немає погрози. У них – безмежна турбота про те, щоби ми не залишилися сиротами при живому й люблячому Отцю.