Анатомія прощення: як примиритися з Богом і перестати судити себе
У Прощену неділю ми часто просимо пробачення машинально. Але як пробачити тих, хто завдав справжнього болю, і як примиритися з Творцем?
У Прощену неділю ми будемо традиційно просити один у одного прощення… як правило, у тих, перед ким ні в чому не винні. І у нас також просять прощення люди, проти яких ми нічого не маємо. Звичайно, це дуже милий і зворушливий початок Великого посту, але давайте замислимося про справжнє прощення. Вміємо ми справді прощати ворогів, Бога і самих себе?
Як простити ворогів?
Слово «прощення» по відношенню до ворогів буде умовним. Справді, як можна простити того, хто вбив твоїх дітей? Як простити негідника, який будує своє благополуччя на крові і стражданнях невинних людей? Як простити тих, хто зло не просто називає добром, а зводить у ранг святості?
Ми не вміємо і не можемо ні любити, ні навіть прощати ворогів, тому що це не наша міра.
Давайте будемо чесними: навіть якщо ми спробуємо імітувати любов до ворогів, нічого, крім лицемірства, у нас не вийде. Тому тут потрібно діяти прагматично, керуючись насамперед технікою духовної безпеки.
І тут ми повинні подумати не про ворогів, а про самих себе. Справа в тому, що ненависть – це ракова пухлина психіки. Вона робить нас своїми рабами. Коли ми тримаємо образ ворога всередині свого розуму, він стає частиною нашої особистості. Він відзеркалюється в нашій свідомості і передає нам свої властивості.
Прощення ворога – це не про виправдання, а про хірургію. Ворог – це психологічний імплант у нашій свідомості, який потрібно якнайшвидше видалити. Цей інтроект позбавляє нас права належати самим собі.
Ннаявність ненависті до ворога означає, що він має над нами величезну силу. Прощення – це знецінення його здатності завдавати нам болю.
Ми не повинні доставляти нашим ворогам задоволення бути катами, які приходять до нас в образі душних думок про помсту. Прощення – це перерізання пуповини ненависті, що зв'язує нас із ворогом.
Узи ненависті
Нам потрібно знати: ненависть – це найсильніша форма прив'язаності. Набагато сильніша, ніж любов. Вона зв'язує нас із ворогом у режимі 24/7, генеруючи колосальну енергію руйнування. Ця енергія визначає стан наших душ, і відбувається те ж саме, що і в любовній пристрасті, – взаємопроникнення. Той, хто бореться з драконом, сам стає драконом – це вічний закон. Ненависть – це клон ворога, що дорослішає в нашому серці. Якщо ворог змусив вашу душу перетворитися на згусток незгасаючої ненависті – він переміг остаточно.
Звичайно, це не означає, що ми не маємо права на захист і опір. Але прощення в даному контексті – це звільнення серця від «токсичної оренди». Помста завжди обернена в минуле, а життя вимагає майбутнього. Потрібно бути реалістами і розуміти: під час воєн і соціальних потрясінь гвинтиками, за допомогою яких глобальна система реалізує свої плани, стають сірі маси. Вони не вміють самостійно мислити, а їхня воля повністю зомбована пропагандою.
Ці люди більше схожі на соціальних тварин, позбавлених критичного мислення, які керуються насамперед егоїстичною вигодою та емоціями. Це сліпі й ефективні знаряддя руйнування, що отримали «право на насильство». По-перше, така влада п'янить безкарністю і вседозволеністю. А по-друге, кати підсвідомо дуже бояться стати жертвами і тому завжди готові виконувати будь-які злочинні накази. Ці люди гідні лише співчуття, а не ненависті.
Простити (особливо в умовах війни) – значить утвердити свою людяність у момент, коли тебе намагаються розлюднити.
Це акт вищого благородства: ти визнаєш, що закон Божої правди і любові вищий, ніж закон сили і влади. Платою за це може бути фізична смерть і навіть мучеництво, але безсумнівною нагородою буде життя вічне. Ми живемо саме в такий час.
Людина у вбивці
Взагалі потрібно розуміти, що ми не прощаємо «злочини» – ми прощаємо «людину у вбивці». І робимо це не заради самого злочинця, а заради того, щоб самому залишитися людиною там, де масово розлюднюють усіх. Євангеліє не вимагає від нас ніяких симпатій до вбивць. Христос на Хресті не говорить: «Вони хороші». Він говорить: «Вони не відають, що творять». Той, хто чинить страшні злодіяння заради грошей або вигоди, уже мертвий. Їхні душі перебувають у стані розпаду, який страшніший за фізичну смерть.
Простити цих людей – значить сказати Богу: «Господи, я занадто слабкий, щоб перестати ненавидіти. Я віддаю Тобі свій гнів. Суди їх Ти, тому що Твій суд праведний, а мій – упереджений». Так ми звільняємо себе від ролі ката, віддаючи ворогів на суд Божий, а собі залишаючи свободу і світло. Це єдиний спосіб духовного виживання у світі, отруєному пропагандою ворожнечі.
Як простити Бога?
Є в житті такі часи, коли здається, що Бог полетів до іншого всесвіту, а замість Нього на трон сів диявол. Здається, Він не бачить і не чує страшних картин горя і стогонів людей, яким нема у кого просити допомоги. Це викликає здивування. Чому Бог раніше з такою готовністю відгукувався навіть на дрібне прохання, але коли Його допомога стала життєво необхідною, Він ніби спеціально закрив віконниці, увімкнув на повну гучність ангельський спів і зробив вигляд, що не чує, як ти з усіх сил гупаєш кулаками в двері Його дому?
Тут треба зрозуміти важливу річ. Ми судимо Бога з позиції «споживача смислів». Ми хочемо, щоб світ був логічним і зрозумілим пазлом, але стикаємося з безоднею, яка перевершує наше розуміння.
Простити Бога – значить визнати Його право бути Богом, а не «небесним офіціантом». Простити Бога – це перестати вимагати від Нього звіту за кожну сльозу і довіритися Його мовчанню, яке вище наших слів.
Це відпускання образи на життя і видих: «Нехай буде воля Твоя», – вимовлений не з рабської покірності, а з довіри дитини, що загубилася в тумані, але відчуває руку Отця.
Ми прощаємо Бога не за Його гріхи (їх немає), а за Його незбагненність. За те, що на наше «ні» часто звучить Його «так». Це довіра. Наші категорії «справедливості» – це масштаб мурахи, що намагається критикувати генеральний план архітектора. Прощення – це дорослішання духу, прийняття трагізму буття навіть тоді, коли не розумієш його смислу. Простити Бога – значить погодитися на таїнство страждання, не вимагаючи від Нього пояснювальної записки. Саме на таке прощення Він відповідає Своєю тишею.
Як простити себе?
Насамперед потрібно зрозуміти, що самобичування – це спотворена форма гордині. Думаючи, що наш гріх «занадто великий» для прощення, ми ставимо себе вище за Бога. Часто ми дбайливо зберігаємо в шафі «трупи» своїх минулих версій і періодично відкриваємо її, щоб знову і знову їх оплакувати. Ми судимо себе сьогоднішнього за помилки себе вчорашнього, забуваючи, що тоді у нас не було нинішнього досвіду.
Може бути, цей досвід падінь і був потрібен для того, щоб душа відвернулася від гріха раз і назавжди? Щоб вона на своїй шкірі засвоїла, яку скорботу приносить помилка. Наші падіння – такі ж ноти в симфонії життя, як і наші чесноти. Обпікшись молоком, будеш дути і на воду. Але для цього потрібно спочатку обпектися.
Простити себе – значить визнати свою людську крихкість і зрозуміти, що «без Бога не до порога». Побачити себе «у всій красі» своїх немочей і не відвернутися з огидою і не щневіритися – для цього потрібні велика віра і воля. Якщо Бог, що бачить нашу глибину, прощає нас, то хто ми такі, щоб себе не прощати?
Прощення себе – це не амнезія, а перетворення вини у відповідальність.
Не погладжування по голові зі словами «нічого страшного», а чесний погляд у безодню самого себе. Це заміна марного самобичування на динамічне каяття. Прощена неділя – це голокост нашого его. У ній ми спалюємо старі образи, житейські рахунки, свою «правоту» і оціночні судження. Від них залишається лише попіл і гола душа. Але саме на цьому попелищі починає рости те, що може принести благодатний Божий урожай.
