Покаяння царя і червоний плащ Урії
Третя частина покаянного канону – це не урок моралі. Це анатомія і дзеркало зради.
Одну картину Рембрандта довгі роки не могли правильно назвати. На ній зображені троє. Попереду – чоловік у пурпурно-червоному плащі, вогняний, майже кричущий на тлі загальної темряви. Права рука притиснута до грудей. Голова опущена. Позаду, в холодній тіні – інша постать: царственна, нерухома, майже розчинена в напівмороці. Збоку – старець зі скорботним обличчям. Ніхто з трьох не дивиться ні на кого.
Дослідники сперечалися: хто зображений на полотні? Багато хто припускав, що Давид і Урія. Видно, що людина в червоному йде. Вона несе листа і не знає, що в ньому написано. А там – її вирок.
.jpeg)
Рембрандт написав картину в 1665 році, незадовго до смерті, коли був розорений, самотній і, кажуть, особливо добре розумів, що таке зрада. Можливо, тому він вибрав саме цей момент – не вбивство, не викриття, а ось це: людина йде, нічого не підозрюючи, а інший дивиться їй услід з тіні.
Людина, якої ми не помічаємо
Його ім'я – Урія – по-єврейськи означає «Господь є світло». Він був хеттом за походженням, з народу давно підкореного. Але він чесно служив ізраїльському Богу і дослужився до того, що увійшов до списку тридцяти семи найкращих воїнів Давида. Він був останнім у цьому списку – але все ж увійшов до нього. Це чимало.
Коли Давид відкликав його з фронту і натякнув – іди додому до дружини, відпочинь. Урія відмовився: «Ковчег і Ізраїль перебувають у наметах... а я увійду в дім свій їсти, пити і спати з дружиною?» (2 Сам. 11:11). Поки товариші в полі – він не міг дозволити собі того, чого вони позбавлені.
Це був чесний вчинок солдата. Саме цю честь Давид і використав на свою користь.
Цар написав військачальнику Йоаву: «Поставте Урію там, де буде найсильніша битва, і відступіть від нього, щоб він був поражений і помер» (2 Сам. 11:15). І передав цього листа Урії – щоб той сам доставив його Йоаву. Так людина в червоному понесла свій вирок у власних руках, навіть не знаючи про це.
Весна, коли царі виходять на війну
Одинадцята глава Другої книги Самуїла починається коротко і страшно: «У той час, коли виходять царі в походи...». Давид на війну не вийшов. Він послав інших, а сам залишився в Єрусалимі. Це незначна, здавалося б, деталь – один раз не пішов, що тут такого? Але вона стоїть на початку глави навмисно.
Потім – прогулянка по даху ввечері. Погляд. Питання: хто ця жінка? Відповідь: дружина твого офіцера. І – ні секунди зупинки. Далі все котиться само: вагітність, спроба прикрити гріх, повернення Урії до Єрусалиму, його відмова йти додому, друга відмова навіть п'яним, – і тоді послідував лист.
Преподобний Андрій Критський у середу першого тижня називає це прямо: «Давид іноді прикладав гріх до гріха, убивство ж з перелюбством змішав».
Це була не пристрасть, яка осліпила царя, – а ланцюжок рішень. Кожне з них можна було не прийняти, якби пристрасть не заволоділа царською душею.
Tu es ille vir
Пророк Нафан не прийшов до Давида з обвинуваченням. Він прийшов з притчею. Її образи зрозумілі: багач і бідняк. У бідняка була одна вівця – улюблена, вигодувана з рук. Багач міг зарізати будь-яку вівцю зі свого величезного стада, але взяв єдину вівцю у бідняка – просто тому що міг дозволити собі все.
Давид спалахнув негайно: «Гідний смерті чоловік, який зробив це!» Нафан відповів: «Ти – та людина». По-латинськи це звучить коротко і майже вбивчо: Tu es ille vir.
У цьому вся технологія пророчого викриття. Нафан дав Давиду можливість спочатку засудити чужий гріх – і тим самим показати, що всередині нього живе суддя, який знає різницю між правдою і брехнею. А потім цей же суддя виніс вирок над самим Давидом.
Ми легко помічаємо гріх, коли він чужий. І не бачимо свого.
Це не лицемірство, це устрій людини. Щоразу, коли нас обурює чужа брехня, чужа зрада, чуже боягузтво – варто на секунду зупинитися і подумати: де в моєму житті живе те ж саме?
Надписання, яке ми пропускаємо
Псалом 50-й, який ми читаємо щоранку, має надписання: «Псалом Давида, коли прийшов до нього Нафан пророк, після того як він увійшов до Вірсавії».
Це не абстрактне покаяння на кшталт «я грішний, як і всі». Це сповідь конкретної людини після конкретного викриття – коли вдавати вже нема чого.
І ось що вражає: в цьому псалмі немає ні слова самовиправдання. Ні «вона сама подивилася», ні «я був під тиском». Тільки: «Тобі Єдиному згрішив».
Святитель Інокентій Херсонський, пояснюючи цей псалом, говорив: «Я думаю, що сатана і зараз здригається від жаху, коли чує його (50-й псалом. – Ред.)». Дивовижна, але правдива думка – покаянна молитва страшна для темних сил. Мабуть, саме тому, що в ній не залишається тієї темряви, яка завжди живе в самовиправданні.
«І гріх мій переді мною є завжди» – завжди. Це не самобичування і не депресія. Це тверезість. Людина, яка перестала вважати себе хорошою за замовчуванням, – це людина, яку вже майже неможливо обманути власними виправданнями.
Питання, яке ставить канон
Преподобний Андрій Критський звертає всю цю історію до нас коротко і без особливих прикрас. Він говорить душі: ти чула, як упав Давид. Ти знаєш, що він зробив. Але ось питання: чи не позаздрила ти його покаянню?
Гріх Давида ми повторюємо охоче. Не обов'язково його конкретний гріх – але його механізм: безділля, погляд, бажання, дія, спроба прикрити сліди. Це нам знайоме.
А ось його псалом – це ридання людини, яка не намагається більше виглядати хорошою і просить тільки про одне: «Серце чисте створи в мені, Боже» – це ми повторюємо рідко. Не тому що не знаємо слів. Тому що спочатку потрібно зупинитися і погодитися: ти – саме та людина, яка духовно впала.
Нафан прийшов до царя не з мечем, а із дзеркалом. Давид подивився в нього і відтоді його життя кардинально змінилося. Це, можливо, і є найтруднішим з усього, що є в покаянні і що вкрай необхідно засвоїти кожному з нас.
