Свічковий огарок і чиста совість: історія пономаря Саші
Маленька спокуса у великому світі війни. Про те, як звичайний згорток використаних свічок став для юного вівтарника мірилом чесності та шляхом до перемоги над самим собою.
Вівтарник Саша на нашому приході вважався досвідченим пономарем на тлі «малюків», як він поблажливо називав молодших пономарів, які більше заважали, ніж допомагали.
– По-перше, пономар-професіонал має прийти до храму раніше за всіх, – повчав їх Олександр, – як Ангел ранковий. «Пономар» у перекладі означає «помічник». Далі – зробити три поклони Престолу Божому. Потім слід запалити лампади до приходу диякона, увімкнути електрочайник, щоб вода була гарячою, та електроплиту, на яку кладеться вугілля для розпалювання кадила.
По-друге, коли приходить священник, потрібно попросити у нього благословення на облачення у стихар і приготувати батюшці воду для вмивання рук, подати рушник.
Безліч інших службових нюансів, що входять до обов'язків вівтарника-пономаря, Саша опустив, враховуючи вік своїх підопічних.
Школа дячків і пономарське мистецтво
Колись, у минулому столітті, таких пономарів іменували дячками, розповідав Саші батюшка. Крім усього іншого, на святах вони читали на кліросі паремії зі Старого Заповіту, дзвонили у дзвони, обслуговували архієрея як іподиякони і виконували багато інших богослужбових дій.
Звичайно, Сашко-Олександр користувався повагою серед інших пономарів собору, давав їм вказівки – кому виходити зі свічкою, а кому зі святим маслицем для помазання прихожан. І головне – він знав, яке облачення приготувати для служачого священника і яку митру витягти для настоятеля.
Особлива відповідальність лежала на юному Олександрі у читанні Апостола. Для цього необхідно було знайти у церковному календарі богослужбові вказівки, заздалегідь підготувати і прочитати церковнослов'янською мовою текст із супроводжуючими діалогами – заняття відповідальне і важливе. Звичайно, духовенство і прихожани пророкували йому шлях до семінарії, академії і служіння у священному сані, про що він і сам періодично мріяв, розглядаючи духовенство і дияконів у чудових облаченнях.
Випробування блекаутом
Великим випробуванням для Саші-пономаря стали воєнні дії з обстрілами міста. Почали відключати світло й опалення, у квартирі було холодно, а в храмі освітлення забезпечували свічки і встановлений електрогенератор.
І тут трапилася спокуса. Як завжди, Санька останнім вийшов з вівтаря, перед цим дістав із шафи пилосос, почистив вівтарний килим, прибрав приміщення пономарки, вичистив кадило, замкнув вівтар зсередини і зібрався йти додому. Погляд його упав на столик, де лежали воскові свічки, які зняли з підсвічників після служби, щоб замінити новими цілими.
Надалі використані свічки складалися у ящики і відправлялися кудись на свічковий завод на переплавку, звідки приходили нові. Особливо цінувалися ті свічки, з яких не капав по краях розплавлений віск і які горіли довго, не пошкодивши гарячим воском Престол і облачення духовенства. Ось такий невеликий згорток використаних свічок і поклав у свій рюкзак пономар Саша, щоб запалити їх вдома на радість мамі, коли настане блекаут.
Світло на кухні і темрява в душі
Мама справді зраділа такому новшеству: на кухні стало особливо світло й затишно. Бо ніщо так не гріє душу, як світло свічки – казав хтось у храмі з батюшків. Правда, мама поцікавилася:
– А тобі дозволили брати це додому?
На що Олександр відповів, що і питати ні в кого не треба, оскільки свічки вже не свічки, а огарки, хоч і великі.
– І все-таки, думаю, благословення слід було б взяти, – обережно резюмувала мама.
Але сумніви закралися в душу Саші, і він відмахнувся від них, розмірковуючи, що пономарить зовсім безкорисливо, і взяти собі 5–7 використаних свічок має повне право. На тому свічкове питання було закрито, хоча в душі залишилося відкритим.
«Добре, – думав він про себе перед сном після вечірніх молитов. – Кому потрібні ці огарки? На переплав підуть. І скільки б з них вийшло нових свічок? Ну, припустимо, три великих. Здається, така свічка у свічковій лавці коштує 25 гривень. Отже, я вкрав у Церкви 75 гривень! А значить, – міркував далі Саша, – я порушив 8-му заповідь Бога «Не вкради», отже, я – злодій і злочинець, святотатець і мародер!»
Бідний Саня від такого самовикриття почервонів і покрився потом. «І горіти тобі в аду негасимому, де плач і скрегіт зубів…» Зі страху від такої жахливої перспективи він ледь не заплакав, і босоніж потопав на кухню за свічками, знову упакувавши їх у поліетиленовий пакет.
Глас диякона і перемога над собою
У суботу він прийшов на службу до вівтаря і приніс із собою ці злощасні свічки. Виймаючи з рюкзака пакет, він почув громогласне питання диякона:
– А що це ти притягнув, Олександре? – прогримів дияконський бас над головою переляканого пономаря. І Сашкові здалося, що в руці диякона не кінець золотистого ораря, а блискучий меч, яким буде знесена з плечей його грішна голова. У горлі застряг клубок, і блідий пономар зі сльозами на очах видавив із себе:
– Це я, батюшко, взяв додому огарки великих свічок, а потім зрозумів, що не можна було це робити, тому що вчинив я, як тать і лихоїмець, оскільки взяв їх без благословення. Отже, вкрав і підлягаю суду Божому. І мене позбавлять пономарства і віддадуть анафемі… – пролепетав бідний Санька і розплакався, як п'ятирічна дитина.
Диякон дивився на нього ошелешено і здивовано.
– Ну ти й загнув, Санько! – пробасив він. – Благословення у твоєму випадку, звичайно, взяти не завадило б, бо без благословення у храмі і кроку не можна ступити. Але підійди до отця настоятеля після служби, а я сам йому скажу, щоб видав тобі з десяток великих свічок у подяку за твої труди. До речі, згадався мені щойно один епізод із спогадів митрополита Антонія Сурозького, коли він юнаком у таборі для скаутів стояв над огризком олівця, борючись із собою: взяти його чи ні. І переміг спокушення, не взяв. І ти, ось, повернувши свічкові огарки, переміг хоч малу, але спокусу. Спаси тебе Христос!
