Фарисейство батьків виганяє дітей з храму
Сім'я ходить до храму – а підліток замкнувся в собі і не вірить у Бога. Праведний Іоанн Кронштадтський підказує, де ми помилилися.
Є такий вид сімейного нещастя, про який у церковному середовищі говорити не люблять. Зовні все здається бездоганним: і пости дотримуються, і молитовне правило вичитується, дитина сповідана і причащена за розкладом. А всередині неї – порожнеча і відчуження. Підліток відбуває недільну службу як повинність, вдома замикається в кімнаті, і між ним та батьками ні з того ні з сього розверзається прірва.
Перше, що роблять звичайні батьки, – шукають причину назовні. Смартфон, погана компанія, школа, чужі віяння. А вони самі ні до чого.
Поговорити про проблему хочеться з тим, хто не буде нам потурати, а хто звик говорити прямо. З праведним Іоанном Кронштадтським.
Близько чверті століття батюшка викладав Закон Божий у кронштадтській гімназії і бачив зблизька ціле покоління, яке зовні було поголовно православним – з обов'язковими службами і довідками про говіння, – а всередині вже схилялося до нігілізму і безбожжя. Він бачив витоки цього надлому і розумів його природу. А ще він вів щоденник, у якому дуже чесно писав про свою дратівливість і нелюбов. Читаєш – і впізнаєш не святого з ікони, а себе.
Закон Божий, що став просто оцінкою
Запитуємо святого про головне: чому наші діти, що виросли в храмі, так легко його покидають?
«Є якась лицемірна омана у шкільній справі, – відповідає пастир, – коли Закон Божий становить лише один із предметів навчальної програми. Є в школі законовчитель, є програма, є бал, показник знання – і все. Результати такої постановки навчання поістині жахливі».
Сказано було про гімназію і вчителів, але слово потрапляє прямо в нашу церковну буденність. Ми перетворили віру на навчальний предмет із системою оцінок. Помолився, відстояв, не їв скоромного – залік. Уперся, вдягнув не той одяг до храму – незалік і догана. Дитина швидко схоплює правила гри і навчається здавати цей предмет на відмінно, не вклавши туди ні грама серця. Ми радіємо оцінкам своєї дитини і не помічаємо, що підсунули їй засушену квітку замість живої: пелюстки ніби на місці, форма збережена ідеально, тільки вона не пахне і не росте.
Роздратування під маскою ревності про Бога
Але ж ми стараємося заради спасіння дитини! Ми переживаємо за її душу – хіба це не любов?
Кронштадтський пастир відповідає так, що хочеться із соромом відвести погляд.
«Злоба приходить іноді в серце під приводом ревності про славу Божу або про благо ближніх, – пише він у щоденнику. – Не вір і ревності своїй у цьому випадку: вона брехня або ревність нерозумна».
Ось тут і стає не по собі. Нам здається, що ми підвищуємо голос на підлітка з любові до Бога. Насправді ж говорить уражене батьківське самолюбство: він посмів нас не послухатися, виставив нас поганими віруючими, і ми караємо за це дитину, прикрившись благочестям. Слова при цьому можна вимовляти бездоганно правильні. Біда в тому, що без любові навіть найправильніша фраза доходить до дитини холодним звуком – вона не чує її сенсу, чує тільки роздратування і відштовхується.
Діти біжать від холоду, а не від Христа
Вони йдуть із Церкви. Йдуть до світських друзів, у компанії, які ми вважаємо сумнівними. Чому туди?
Там, у секулярному світі, за всієї його недосконалості підлітка приймають без будь-яких умов. А вдома любов до нього поставили в залежність від виконання правил. Виходить, що світський світ дарує дитині тепло, а віруюча сім'я зустрічає холодом і придирками.
Дитина обирає тепло – і хто кине в неї камінь? Вона біжить не від Христа, Якого не видно за нашими нотаціями. Вона біжить від холоду домашнього фарисейства, помилково прийнявши його за істинне обличчя віри.
Коли батькам потрібно замовкнути
Що ж тоді робити? Тут святий батюшка не залишає нам лазівки.
«Під час освіти надзвичайно шкідливо розвивати тільки розсудок і розум, залишаючи без уваги серце, – записує він, – на серце найбільше потрібно звертати увагу». І додає: «Найбільше вчіться мові любові, найживішій, найвиразнішій, найсильнішій мові».
Виходить, що починати доведеться не з дитини, а з себе. Визнати своє душевне банкрутство, перестати читати проповіді і замовкнути. І, можливо, вперше за довгі роки попросити у підлітка пробачення – за те, що заслонили собою Бога, підмінили Його живе обличчя своїм, роздратованим. Це не педагогічний прийом із гарантією результату. Гарантій, що дитина після наших слів повернеться в Церкву, тут немає. Але з почуття батьківського безсилля найчастіше і починаються якісь зміни на краще.
Ми прийшли до праведного Іоанна за рецептом, як виправити неслухняну дитину, а йдемо з викриттям нас самих. Виявляється, зміна повинна відбутися не в дитячій кімнаті, а в нашому власному серці, охолодженому рутинним благочестям.
Останнє слово залишається за святим.
«Життя серця – це любов, – говорить праведний Іоанн Кронштадтський, – а його смерть – це злоба і ворожнеча. Господь для того і тримає нас на землі, щоб любов цілковито проникла наше серце: це мета нашого існування».
Завдання виховання дітей – не у виправленні їхньої поведінки і наполегливому привчанні до відвідування служб, а щоб наша любов нарешті проникла туди, де давно оселився холод. Тільки з цього починається зворотна дорога до Бога – і наша, і наших дітей.
