Святий з нестерпним характером
Блаженний Ієронім Стридонський сварився з друзями, ображав опонентів і зривався на всіх – і цей нестерпний книжник дав Заходу Біблію, яку читали тисячу років.
У віфлеємській печері, видовбаній у вапняку, старий за низьким столом диктує листа, і стилос писаря поспішає за його голосом. Лист відправляється до Північної Африки, до молодого і перспективного єпископа, який наважився засумніватися в одному з його біблійних тлумачень. Старий не соромиться у виразах. «Не лізь по молодості сперечатися з ветераном Писання», — докоряє він, і припечатує опонента приказкою: «втомлений віл ступає твердіше».
Молодого єпископа звали Августин. Той самий блаженний Августин. А старого, що відчитав його, як зарозумілого студента, — Ієронім Стридонський, який у цій печері займався перекладом Біблії. І характер у нього був, м'яко кажучи, важкий.
Людина, з якою було неможливо ужитися
Ієронім був запальний і безжалісний у суперечці. Дружбу він умів рвати назавжди. З Руфіном Аквілейським вони дружили з молодих років — разом навчалися в Римі, разом йшли в аскезу. Але щойно старі товариші розійшлися в оцінці спадщини Орігена, Ієронім обрушився на колишнього друга з такою лютістю і в таких виразах, що їхню рукописну лайку незручно читати і сьогодні. Він переходив на особистості і підбирав найприниженішу латину, яку знав, — а знав він її блискуче.
З Августином обійшлося м'якше лише тому, що той не піддався на грубість. Молодий єпископ Гіппонський обережно заперечив проти ієронімового тлумачення — і отримав у відповідь роздратовану відповідь старшого духівника, який не бажає, щоб його повчали.
Листування двох найвеличніших умів епохи місцями читається як поєдинок, де один б'є навмання, а інший з трудом утримує християнський спокій.
Сьогодні такій людині швидко навісили б ярлик неблагонадійності і відійшли подалі. З ним і справді було важко перебувати поруч. Але питання в іншому: звідки в цьому нестерпному книжнику взялося те, що зробило його святим?
Пекуча пустеля
Щоб зрозуміти гнів блаженного Ієроніма, треба повернутися до сирійської пустелі біля Халкіди, де він провів кілька років відлюдником задовго до Віфлеєма.
Листа до Євстохії він писав уже з особистого досвіду аскези, а не з прочитаних книг. Сонце в Палестині пекло так, що шкіра, за його власними словами, почорніла «як у ефіопа». Постячись понад усяку міру, він доходив до того, що висохлі кістки ледь трималися разом і стукали об землю, коли його морив сон. Сусідами подвижника в пустелі були скорпіони і дикі звірі, питтям — холодна вода. Не було ніякої затишної келії вченого з черепом на столі, як любили малювати Ієроніма художники Відродження.
Тому гнів Ієроніма не був дрібною образливістю сварника — він горів зсередини тим самим вогнем, що випалив його в пустелі, тільки обернений на чужу недбалість у Слові Божому.
Він кидався на єретичні висловлювання, як сторожовий пес на чужинця біля воріт: без розбору, люто і часом необдумано. За правду Божу, збережену в Священному Писанні, він готовий був пожертвувати і дружбою, і добрим ім'ям.
Каторга довжиною в двадцять років
До Ієроніма латинський Старий Завіт сходив до грецької Септуагінти, по суті — до перекладу з перекладу. Ієронім замахнувся на немислиме: сів за іудейський оригінал, який називав «єврейська істина», і роками звіряв його, розпитуючи іудейських книжників про текстуальні тонкощі. В єврейському тексті голосні тоді взагалі не виписувалися — перед перекладачем стояв частокіл одних приголосних, де одне і те ж поєднання букв читається так і сяк, і вгадати вірне прочитання можна, лише розуміючи мову на рівні носія.
Над цим частоколом він просидів більше двадцяти років. Пісок суховію скрипів на зубах і осідав на вологому пергаменті. Чорнило пересихало від спеки прямо на очеретяному пері. Очі, запалені від багатогодинного читання при чадному світильнику, до ночі відмовляли. Це була вже аскеза іншого роду — страждання над однією-єдиною стрічкою, непомітне зі сторони обивателю.
І ось що важливо. Пробити цю стіну нерозуміння — чужий алфавіт, чуже озвучення, текст без голосних — міг лише людина одержима, той самий, з яким було не ужитися.
Поступливий давно кинув би цю роботу і повернувся до звичної Септуагінти. Нестерпне впертість стало тим свердлом, яким Ієронім пройшов там, де відступали люди поступливіші за нього.
Розплата прийшла відразу. Його варіант перекладу Біблії багатьох привів у лють: віруючі трималися за старі латинські слова, чуті з дитинства, і нові здавалися їм підміною і богохульством. Справа доходила до бунту. В африканському місті Ое єпископ прочитав на службі ієронімів переклад Книги пророка Йони і запнувся на одному слові: замість звичного «гарбуза», під яким укривався пророк, у Ієроніма стояв «плющ». Храм вибухнув від гніву. Парафіяни кричали, що переклад брехливий, звинувачували перекладача в «іудействі», і справа ледь не коштувала єпископу кафедри. Розуму незбагненно: один книжник у далекій печері поміняв назву однієї рослини — і за тисячу кілометрів християни ледь не знесли через це церкву.
Зате саме цей текст, Вульгата, став Біблією латинського Заходу більш ніж на тисячу років.
Прийшов час відкласти перо
У 410 році до віфлеємської печери долетіла звістка, яка оглушила запального перекладача Писання. Вестготи Аларіха взяли Рим. Ієронім якраз починав писати тлумачення на пророка Єзекіїля — і не зміг продовжувати роботу від пережитого стресу.
Він сам описав це заціпеніння. Кілька днів, зізнається він, не міг думати ні про що, крім долі близьких, і не міг розкрити рота. «В одному місті, — вирвалося у нього в передмові до того самого тлумачення, — загинув цілий світ». Серед убитих і полонених були люди, яких він знав і любив. За його власною розповіддю, престарілу Марцеллу солдати побили, вимагаючи віддати сховане золото, яке вона давно роздала жебракам.
А незабаром до гирла віфлеємської печери потяглися вони — вчорашні римські патриції, обідрані, в пилу, що втратили все, просячі хліба. І запальний старий, щойно готовий загризти опонента за неправильний прийменник, відсунув сувій Єзекіїля вбік. Тлумачити Писання стало некогда: треба було годувати і давати притулок біженцям.
Той, хто все життя воював словами, відклав ці слова і взявся за справи.
Стилос ліг на стіл поруч з недописаною стрічкою пророка. За стіною, на спеці, стояла черга голодних, і руки, що виводили найотруйніші листи того століття, ламали для них хліб. Так Бог покликав на служіння не зручного і не поступливого — Він покликав того, з ким було неможливо ужитися. Але саме його руками були нагодовані ті, хто був залишений напризволяще.
