Прийоми самозахисту від святителя Іоанна Златоустого
Відібраний храм, арешт, загроза мобілізації – страх завжди знайде собі опору. Звертаємося до святого, який пережив заслання, де втрачати вже було нічого.
Вже п'ятий рік українці живуть у постійному страху. Після нічних обстрілів ми боїмося читати новини, очікуючи трагічних репортажів. Чоловіки на вулицях шарахаються від людей у формі, боячись натрапити на патруль ТЦК. Ми всі боїмося миттєвої втрати хоч і хиткого, але звичного способу життя.
Коли у громади УПЦ відбирають єдиний у селі храм, а чоловіка чи сина можуть будь-якої миті забрати військкомати й відправити у фронтову м'ясорубку, відчуття повної незахищеності стає постійним супутником. Здається, ніби величезна машина репресій здатна розчавити нас, стерти людську гідність і відібрати найцінніше, аж до самого життя.
У пошуках духовної опори ми часто шукаємо легких утіх. Але затерта фраза про те, що треба просто потерпіти, більше не працює – вона звучить нудотно й фальшиво.
Щоб знайти невидиму броню, подумки перенесімося до селища Кукуз засніженої зими 406 року. У далекому засланні мучиться тяжко хворий старець у старому підряснику з панагією на грудях. За його плечима – вигнання зі столичної кафедри, зрада друзів, публічні приниження. Навколо його скромного притулку блукають дикі розбійники-ісаври, а в далекій столиці його послідовників кидають до тюремних камер і піддають катуванням.
З цього пекла святитель Іоанн Златоустий пише відтверезливий маніфест, формулюючи в ньому суворі теореми духовної самооборони. Ми приходимо до нього в холодну обитель, щоб поставити болісні запитання сьогоднішнього дня.
Розпізнання чужого майна
– Владико, як нам зберегти розум, коли навколо руйнується церковне життя? Наших братів позбавляють храмів, виганяють зі святинь, відбирають роками нажите майно. Здається, ми зазнали повної поразки й стали жебраками.
Святитель Іоанн дивиться в очі впевнено й відповідає без найменшого вагання:
– Невже той, у кого через підступи наклепників відібрано майно, не зазнав шкоди, позбувшись усього? Ні, не зазнав, а ще й отримав користь, якщо він уважний до самого себе.
І запитує:
– Що відібрали в тебе, людино? Гроші? Але вони не твоя власність. Якщо ти думаєш інакше, то шкодиш собі сам, прив'язуючись до чужого. Все це належить Господу, а ти – лише тимчасовий розпорядник.
Позбавити людину чогось – означає просто полегшити її ношу на важкому шляху.
Ми завмираємо перед цією парадоксальною логікою: святий отець миттєво руйнує всю звичну нам систему цінностей. Ми звикли вважати земний комфорт і соціальний статус своєю невід'ємною власністю – тому їх втрата здається смертельною раною.
Але якщо подивитися на наші стосунки зі світом крізь оптику Євангелія, виявляється, що все зовнішнє – це лише старі меблі в орендованій квартирі. Рейдери можуть конфіскувати гроші, забрати ключі від храму або заблокувати рахунки, однак усе це лежить зовні. Наше головне багатство – вірність Христу, чистота совісті й внутрішній мир – зберігається в недоторканному сейфі, до якого у ворогів немає доступу. Вони лише молотитимуть кулаками по повітрю, якщо ми самі не відчинимо їм дверцята свого серця.
Межі нашої влади
– Владико, але ж держава зараз відбирає не лише майно. Люди бояться втратити свободу. Ми боїмося насильства, боїмося, що нас затягнуть у бусик, зачинять у камері або відправлять на лінію фронту, де людину чекає неминуча смерть. Як не збожеволіти від цього страху?
Владика Іоанн відповідає чітко й ясно, адже він сам пережив низку арештів:
– Вигнаний ти за межі вітчизни? Уяви собі, що ти не маєш тут вітчизни, але якщо хочеш бути любомудрим, то й усю землю тобі заповідано вважати чужою. Приречений ти на смерть? Пам'ятай, що смерть – це неминучий борг природи, який ми все одно віддамо. Якщо тебе вб'ють за правду, то лише прискорять твою зустріч із Небесним Отцем.
Потім, після невеликої паузи, він додає ключову фразу:
– Ніхто не може завдати шкоди людині, поки вона сама собі не нашкодить.
Ці слова діють як шокова терапія. Святитель відбирає в нас усі ілюзії. Люди, які намагаються тиснути на нас за допомогою законів, погроз або зброї, вважають себе єдиними режисерами нашої долі – нам і справді здається, ніби вони повністю контролюють наше життя.
Але з точки зору вічності сильні світу цього схожі на робітників сцени. Вони можуть перетягти декорації: змінити затишну кімнату на сирий окоп або тюремну камеру. Але написати сценарій для нашої душі вони безсилі. Вони не можуть змусити людину ненавидіти, зраджувати або проклинати.
Єдиний спосіб завдати людині духовної шкоди – змусити її здати свої духовні позиції. Якщо під тиском обставин ми перетворюємося на злісних звірів, впадаємо у відчай або зраджуємо своїй вірі й Церкві, то самі виписуємо ворожому світу ордер на розгром власного серця.
Хто єдиний господар ключів від душі?
– Владико Іоанне, Ваша теорема звучить неймовірно. Виходить, у величезному Всесвіті є лише одна людина, здатна занапастити наше життя – ми самі?
Вселенський учитель, примружившись, усміхається лагідною й спокійною усмішкою:
– Бачиш, що той, хто сам собі не робить шкоди, не зазнає нічого лихого, хоч би всі ображали його? Ні демон, ні сам диявол не може занапастити нас, якщо ми самі собі не нашкодимо. Єдине реальне зло на землі – це гріх, бо тільки він відділяє людину від Бога. Все інше – лише тінь і хмари, що розвіюються від сонячного світла.
Сьогоднішня розмова зі святителем Іоанном Златоустим залишає всередині дивовижне відчуття поверненої людської гідності.
Ми виходимо з його келії зовсім іншими людьми. Страх перед репресіями поступається місцем зібраній тверезості. Ми нарешті зрозуміли, що всі загрози сучасного світу б'ють лише по зовнішній оболонці людини. Жоден чиновник, жоден суддя чи поліцейський, жоден озброєний загін військкоматів не має влади над нашою совістю, поки ми самі не віддамо їм ключі від її дверей.
На прощання владика дає нам настанову про те, як жити серед будь-яких катаклізмів:
– Бережи свою душу від злоби й відчаю. Якщо дім твого серця чистий, жодна буря ззовні не зрушить його з фундаменту. Слава Богу за все!
