Голос без амвона: чи потрібна Церкві проповідь мирян?

З амвона традиційно звучить слово пастиря, але чи може мирянин мати право на богослужбову проповідь? Деякі дослідники категорично відкидають це, посилаючись на 64-те правило Трульського собору (кін. VII ст.) і пізніші тлумачення цього канону. Але є й інші точки зору.

Канони і історія проповіді мирян

Першочерговим орієнтиром у будь-якому питанні залишається для нас Святе Письмо. У книзі Діянь ми бачимо, що з перших днів існування Церкви Дух Святий подавав різні харизматичні дари.

Поряд з такими, як пророцтво або говоріння мовами, було і вчительство. І воно не надавалося тільки апостолам: наставляти громаду словом могли і миряни.

Пізніше, в 8 главі, говориться, що з початку гоніння, яке настало після смерті первомученика Стефана, «розсіяні проходили і благовістили слово» (Діян. 8: 4). Це також вказує на те, що проповідь Євангелія спочатку не була обмежена тільки колом апостолів і їхніх найближчих учнів.

Біблійну думку про право мирян на богослужбову проповідь можна побачити і в словах апостола Петра про загальне «царське священство» християн. «Ви – рід обраний, царське священство, народ святий, люди, взяті в уділ, щоб звіщати досконалості Того, Хто покликав вас із темряви в чудове Своє світло» (1 Пет. 2: 9).

Покликання звіщати Слово про Бога, як бачимо, не обмежене рукоположенням.

Миряни, будучи частиною «царського священства», не позбавлені духовного права проповідувати. Так і було в перші століття ранньої Церкви.

Не секрет, що існує тісний зв'язок між християнським богослужінням і синагогальним. Самі апостоли перший час відвідували Єрусалимський храм, і багато форм і принципів здійснення громадського служіння ранньої Церкви були запозичені саме від юдейських зібрань.

У цих зібраннях кожен дорослий чоловік мав можливість читати Писання і пояснювати його зміст слухачам. Сам Христос під час земного життя так чинив. Євангеліст Лука розповідає про один із таких випадків, що стався в Назаретській синагозі (Лк. 4: 16–21).

У «Апостольських постановах» ця особливість християнських Літургій відображена в такому повелінні: «Учитель, хоча б і з народу, якщо він досвідчений у слові Божому і чистий у поведінці, нехай навчає; бо "всі будуть навчені Богом"» (кн. VIII, 32).

У відомого церковного історика Євсевія зустрічаємо історію протесту єпископа Димитрія Олександрійського проти того, що Ориген проповідував у храмі на прохання палестинських єпископів – Олександра Єрусалимського і Феоктиста Кесарійського. У відповідному листі вони пояснювали своє запрошення так: «Ти ще додаєш у своєму листі, що ніколи не чутно, та й тепер не звичай, щоб у присутності єпископів проповідували лаїки (миряни): не розуміємо, як можеш ти так явно говорити неправду? Святі єпископи, як тільки знаходили людей, здатних принести братам користь, то запрошували їх проповідувати народу…» (Євсевій. Церковна історія, VI, 19.)

На жаль, історія знає і проблеми, що виникали через таку проповідь: траплялося, що люди, маючи талант слова, але не маючи міцної богословської основи, захоплювали слухачів помилками.

Захищаючи Церкву від єресей і лжеучень, собори стали забороняти проповідувати мирянам з амвона.

Так з'явилося відоме 64-те правило Трульського собору: «Не слід мирянину тримати промову або навчати всенародно і таким чином брати на себе вчительську гідність, але (слід) підкорятися переданому від Господа чину, відкривати слух щодо прийнятих благодать учительського слова і від них навчатися божественному».

Священнослужителі, звичайно, теж у всі часи могли допускати неточності, захоплюватися пустослів'ям або хибними ідеями, але у мирян, які не мають спеціальної богословської освіти, ризик подібного був ще вищий. Саме тому обережність Церкви в цьому питанні виглядала цілком виправданою.

Принцип корисності і сучасність

Разом з тим у Церкві завжди діє принцип розумного застосування канонів. Як писав видатний учений XIX століття В. В. Болотов: «Канонічно те, що корисно для Церкви». А тому, якщо щось приносить реальну користь, то заборони могли пом'якшуватися. Протягом століть ми бачимо приклади, коли за благословенням архієрея освічені миряни виголошували проповіді, допомагаючи зберегти віру в складні історичні періоди. Так, у XVI–XVII століттях у західних регіонах України, що перебували під натиском унії, саме храмова проповідь мирян відіграла помітну роль у збереженні Православ'я.

Помісний Собор 1917–1918 років визнав право мирянина проповідувати на богослужінні за благословенням правлячого архієрея або настоятеля. Однак сам факт дозволу не означає, що йдеться про загальне право для кожного, хто вміє гарно говорити.

Для проповіді в храмі вирішальним стає не талант ритора, а досвід внутрішньої роботи, молитовне життя, участь у Таїнствах, боротьба зі пристрастями.

Тільки тоді слово перестає бути сухим переказом з книг і перетворюється на живе свідчення, народжене з власного духовного шляху.

Таким словом мирянина, як показує рідкісна, але все ж існуюча і в наш час практика, можна достукатися до сердець не тому, що воно вагоміше пастирського, а тому, що ближче і зрозуміліше.

Висновок

Сьогодні на більшості приходів є люди освічені, церковні, духовно тверезі і вкорінені в молитовному житті. Під керівництвом і покровительством настоятеля можна було б виховувати з них приходських проповідників.

Такий місіонерський крок, з одного боку, став би серйозним засобом катехизації та доповненням до пастирського слова. З іншого боку, він підвищив би рівень церковної освіти на парафії і сприяв більш глибокому дослідженню теми, намагаючись викласти її так, щоб вона торкалася серця ближнього.

Думаю, для багатьох (зокрема й молодих парафіян) це стало б прикладом живого служіння Богу, натхненням говорити про віру.

Можливо, навіть деякі протестанти повернулися б до Православ’я, побачивши можливість говорити про Христа – але вже з православним розумінням і новим досвідом. Такий крок може помітно підняти рівень церковної освіти, зміцнити місіонерський дух громади і оживити саму тканину парафіяльного життя. Словом, є над чим замислитися.