Підземелля, де світла і спокою було більше, ніж у палаці
Римські катакомби були не сирими норами для втікачів, а підземним містом перших християн – з вентиляцією, світловими шахтами та фресками.
Кирка входить у стіну м'яко, майже як у сир: тьмяно-сірий туф піддається легко, з-під леза сиплеться тепла кам'яна крихта. Людина з долаброю (це щось середнє між киркою і теслом) працює впевнено, без поспіху, в десяти метрах під землею. Світло їй дає масляний світильник у стінній ніші. Повітря, всупереч усякому очікуванню, свіже: тягне легким протягом звідкись згори.
Туф зручний саме для такої роботи: в глибині, під покровом землі, він податливий, а на повітрі твердне і добре тримає склепіння. У цій м'якій вулканічній породі перші християни і викопали свій підземний Рим, що надовго став їхнім головним притулком під час переслідувань.
Гільдія, яку ховали з честю
Людей цієї непростої професії звали фосорами – від латинського fodere, «копати». Важливо розуміти, що фосор не був ні рабом на ланцюгу, ні могильником. Це була поважна корпорація майстрів, яких рання Церква зараховувала до молодшого кліру, найнижчого ступеня духовенства. Такий собі інженер, маркшейдер, і нерідко ще й живописець в одній особі.
Робота ця була важкою і жертовною. Влітку в глибоких галереях застоювалося спертe повітря, з-під землі тягло тлінням, і кожен новий ярус давався важче за попередній. Тих, хто все життя дихав смородом заради облаштування чужих могил, ховали з честю, залишаючи на фресках їхні портрети зі знаряддям праці – тією самою долаброю на плечі, як зобразили фосора Діогена в катакомбах Доміцилли.
Відомо більше півсотні катакомб під Римом, загальна довжина їхніх коридорів становить понад півтораста кілометрів, а за низкою оцінок – і більше.
Галереї йшли вниз ярусами, подекуди на п'ять рівнів, на глибину понад двадцять метрів. Все це робилося вручну, киркою, при тьмяному світлі лампи.
Як фосори прорубали шлях сонцю
Головним інженерним завданням був навіть не сам коридор, а вентиляція і освітлення. Глибокі галереї без провітрювання перетворилися б на душогубку. Майстри пробивали від підземних залів вертикальні шахти прямо до поверхні – вони називалися люмінаріями. Працювали вони, як димохід навпаки: витягували з підземелля спертe повітря і впускали вниз денне світло.
3.jpeg)
Про те, як це виглядало, збереглося свідчення очевидця. Близько 400 року іспанець Пруденцій спустився до підземної гробниці мученика Іполита і потім описав цей спуск у віршах. Спочатку крута витка драбина веде у темряву, де денне світло гасне за поворотами. Далі темрява згущується до нічного мороку. І раптом у склепінні, через рівні проміжки, відкриваються прорубані отвори, і крізь пробитий камінь у надра пагорба пробиваються яскраві сонячні промені. Під землею, пише він, можна бачити сяйво того самого сонця, якого над тобою вже не видно.
Тут потрібне зауваження, щоб не приукрасити розповідь. Широкі люмінарії і зручні драбини з'явилися ближче до IV століття – коли переслідування відступили і в дні пам'яті мучеників під землю спускалися натовпи паломників. Отвори для освітлення в римських катакомбах прорубували не поспіхом між облавами, а спокійно, в мирні часи.
Імператор, що дивився собі за спину
Нагорі трьома століттями раніше той самий світ виглядав зовсім інакше. У дев'яностих роках I століття Римом правив Доміціан – людина, доведена страхом до божевілля. Передчуваючи замах на своє життя і не довіряючи нікому, імператор велів облицювати стіни портиків, якими прогулювався, особливим блискучим каменем – фенгітом. Відполірований фенгіт працював як дзеркало: в його гладі Доміціан бачив відображення всього, що творилося у нього за спиною, як у дзеркалі заднього виду.
2.jpeg)
Володар античного світу повільно йде вздовж стіни під відкритим небом, у мармуровому палаці, і не зводить очей з холодного дзеркала, бо найбільше боїться, що хтось підійде ззаду. А під ним, у темряві туфу, куди він не наважився б спуститися, крізь пробиту шахту ллється теплий промінь сонця і лягає на стіну, де написаний образ Доброго Пастиря з вівцею на плечах.
Спальня, а не склеп
За інженерією і контрастами катакомб легко забути головне: це місця поховання. Самі християни називали своє підземелля не кладовищем, а койміторіоном – по-грецьки «місцем спочинку», дослівно спальнею. Тіло покійного клали в нішу, як у постіль: загортали в лляний саван з миррою і закривали плитою. У сусідніх локулах одного розміру могли лежати старець і немовля, і над ними не було нічого, крім двох латинських слів: in pace, «в мирі». Сюди приходили рідні – постояти біля ніші, в якій спить їхня кохана людина, і кожен такий спуск під землю давався дедалі важче.
2.jpeg)
Нагорі Рим був жорстко розкреслений за рангами, кожен у тодішньому суспільстві знав своє місце. Внизу ж вчорашній раб і людина знатного роду лежали в однакових нішах, під однаковими плитами.
Рівності, якої не давав жоден форум, тут досягали простою геометрією каменю.
І останнє, що ламає міф про щурячі нори. Юридично перші християни не тулилися в щілинах беззаконно: місця поховання захищав римський закон про недоторканність могил, а общини оформлялися як поховальні колегії і володіли цією землею цілком легально. Держава то оголошувала землю над катакомбами своєю – за Деція, а пізніше за Діоклетіана, – то повертала все назад, щойно черговий переслідувач сходив з урядової сцени.
Боягузливий Доміціан закінчив тим, чого так боявся: його зарізали змовники з ближнього кола, і дзеркальний камінь, на який він так покладався, не допоміг. А той стовп світла, що фосори прорубали в товщі пагорба, як і раніше падає в призначену годину крізь шахту вниз і знаходить на стіні все того ж Пастиря – написаного в темряві людьми, які потім спали тут «з миром», поки їхній імператор нагорі не міг заснути від страху.
