Вшанування святих: від катакомб до «Божого інфлюенсера»
Пам'ятник канонізованому католицькою церквою святому Карло Акутису. Фото: delfi
Нещодавня канонізація 15-річного «покровителя інтернету» Карло Акутиса – хороший привід, щоб згадати історію вшанування святих у Церкві.
7 вересня 2025 року папа римський канонізував Карло Акутиса, підлітка, який помер від лейкемії у 2006 році у віці 15 років. Ще до своєї канонізації Карло став досить популярним у католицькій церкві. Його називали «покровителем інтернету» та «Божим інфлюенсером», а на церемонію канонізації на площі Святого Петра у Ватикані зібралося понад 80 тисяч вірян.
Його життєпис свідчить, що з 7 років він щодня причащався, часто сповідався, а також створив сайт в інтернеті, на якому проповідував Євангеліє та збирав інформацію про «євхаристійні чудеса» по всьому світу. У 15 років у нього діагностували лейкемію. Хвороба швидко прогресувала, і через два місяці він помер. Згідно з життєписом, він називав Євхаристію «моїм шляхом на небеса», а страждання, пов'язані з хворобою, присвячував римському папі та церкві. Похований в італійському місті Ассізі.
Буквально відразу ж після смерті його мати стала стверджувати, що він святий. Зусилля увінчалися успіхом, і вже через 6 років після смерті, у 2012 р., в Міланській архієпархії розпочали процес його беатифікації. У 2020 році його тіло ексгумували і за допомогою силікону та інших технологій надали йому нетлінний вигляд. В Ассізі потягнулися паломники, яких на даний момент вже налічується понад 1 млн. У 2024 році за Карло Акутисом затвердили друге чудо, виконавши таким чином усі вимоги для канонізації.
Вся ця історія викликає безліч запитань. Наскільки вона природна? Чого в ній більше: комерції чи щирого вшанування? Не будемо намагатися відповісти на них. Але ця історія – хороший привід задуматися над тим, яким має бути істинне вшанування святих у Церкві, і простежити його історію.
Початкові форми вшанування (I–III ст.)
Ймовірно, найперша згадка про вшанування святих міститься в «Посланні до Коринфян» священномученика Климента Римського (кінець I ст.). Мученики в Церкві з'являються з самого початку її існування, і вшанування їх пам'яті також виникає відразу.
У «Мучеництві Полікарпа» (середина II ст.) зазначається, що християни збираються на могилах мучеників і відзначають дні їх пам'яті:
«Бо ми поклоняємося Йому [Христу] як Сину Божому; а мучеників, як учнів і наслідувачів Господніх, достойно любимо».
У цьому тексті вже відчувається необхідність підкреслити різницю між вшануванням мученика і поклонінням Богу.
Археологічні джерела цього часу свідчать про звернення вірян до мучеників. Вони досить прості – мученика просять пам'ятати, ймовірно, в сенсі «помолитися». Так, у катакомбах святого Калліста в Римі (II–III ст.) збереглася напис: «PETRE ET PAULE, MEMENTOTE MARCELLI» («Петре і Павле, згадайте Марцелла»).
У цей період ми можемо говорити про вшанування тільки мучеників. Та й саме поняття «святі» було іншим – під ним розумілися християни взагалі (див. Діян. 9:32).
Не було офіційної канонізації, а вшанування мучеників було мотивом до сугубої молитви Богу, а не самому мученику. У дні їх кончини віряни збиралися біля могил для здійснення Євхаристії.
Поширення практики (IV ст.)
У IV столітті християнство стає державною релігією Римської імперії. До Церкви приєднується маса вчорашніх язичників. Вшанування мучеників стає масовим. Крім них, виникають і інші чини святих: преподобні, святителі і так далі.
До цього часу відносяться численні написи, звернені до святих. Більшість з них – це прохання про молитву, наприклад: «SANCTA AGNES, ORA PRO NOBIS» («Свята Агнесо, молися за нас»). Але зустрічаються вже й інші формулювання: «SANCTE LAURENTI, ADIUVA SERVUM TUUM» («Святий Лаврентію, допоможи твоєму рабу»). Це вже прохання до самого святого, щоб він безпосередньо щось зробив, а не клопотав перед Богом.
Це зміщення акцентів помітили святі отці того часу і стали роз'яснювати, що поклонятися і просити потрібно у Бога, а святі – тільки наші заступники.
Святитель Іоанн Златоуст говорить: «Мученика вшановуємо, але Господу поклоняємося». Святитель Василій Великий пише: «Нехай мученики будуть для нас клопотачами перед Богом».
Полеміка, зловживання та богословське осмислення (V–IX ст.)
У V столітті ми вже зустрічаємося з жорсткою полемікою. Священик Вігіліанцій з Барселони виступив проти вшанування святих і їх мощей, назвавши це поверненням до язичництва. Йому різко відповів блаженний Ієронім. Сама ця полеміка свідчить про те, що проблема вшанування святих у язичницькому стилі мала місце.
Житійна література V ст. свідчить, що святі в свідомості народу починають сприйматися як самостійні діячі, які є людям, рятують міста, зцілюють. З'являється маса підозрілих «святих», вшанування яких базується на народних вигадках. Це викликає реакцію священноначалія: виникає формалізований процес канонізації. Так, у 401 р. Карфагенський собор постановляє, що ніхто не може бути вшанований як святий без дозволу місцевого єпископа.
Виникає і «епоха мощей». Знайдення і перенесення останків стає центральним моментом прославлення. Але ця практика породжує масові зловживання: підробки, розділення мощей, торгівля.
У VIII столітті преподобний Іоанн
