Чужі у своїх палацах: Чому Еліот назвав Різдво «гіркою агонією»
Свята минули, залишилося похмілля буднів. Розбираємо пронизливий вірш Т. С. Еліота про те, як важко повертатися до нормального життя, коли ти побачив Бога.
Ми прибрали ялинки. Доїли салати. Зняли гірлянди. Календар невблагано показує середину січня. За вікном – сірі будні, зведення новин, робота, ожеледиця та рутина. Свято, до якого ми готувалися весь піст, спалахнуло і згасло. Багато хто зараз відчуває дивну порожнечу. Ніби нас обманули. Ніби диво не спрацювало.
Якщо вам знайоме це відчуття «постсвяткового похмілля», якщо вам важко повертатися у свій звичний світ – значить, вам потрібно прочитати один вірш.
У 1927 році Томас Стернз Еліот, нобелівський лауреат і один з найскладніших поетів XX століття, написав «Подорож волхвів» (Journey of the Magi).
Це текст-антидот. Він змиває з наших очей шар різдвяного «сиропу» і показує правду: зустріч з Богом – це не завжди радість. Часто це катастрофа для колишнього життя.
Відрядження в пекло
Еліот починає свій текст не з «благої звістки», а з фізіології втоми. Він бере перші рядки з реальної різдвяної проповіді єпископа Ланселота Ендрюса 1622 року, надаючи тексту документальної ваги.
Оповідач – один з волхвів. Але це не казковий мудрець. Це старий, роздратований, смертельно втомлений чоловік. Він згадує той шлях не як паломництво, а як найжахливіше відрядження у своєму житті.
«У найгірший час року в довгу дорогу ми рушили: дороги розмило, погода різка, найглухіша зима».
Замість благочестивих роздумів – побутова брудота. Верблюди збивають ноги, капризують і лягають у талий сніг. Погоничі лаються, вимагають вина, жінок і втікають при першій нагоді. Багаття гаснуть. У містах – ворожість, у селах – бруд. І ціни. Еліот підкреслює цю деталь: «І дорогі готелі».
Це не туризм. Це виснажлива праця віри.
Як часто ми чекаємо від духовного життя «польоту» і «натхнення», а отримуємо ось це – бруд, холод, опір середовища і власні ниючі суглоби. Еліот чесний: шлях до Бога – це cold coming, «холодний шлях».
Три дерева на низькому небі
Але ось волхви дійшли. І що? Ми чекаємо кульмінації. Сяйва. Ангелів.
Еліот обриває ці очікування однією сухою, як канцелярський звіт, фразою:
«Все це було, мабуть, прийнятно». (Іt was (you may say) satisfactory.)
«Прийнятно». Не «чудово», не «приголомшливо». Просто задовільно. Чому? Тому що Еліот – геній символізму. Він знає: Різдво не можна розглядати відірвано від Пасхи. Тінь Хреста падає на ясла вже зараз.
Поки волхви спускаються в долину, вони бачать знаки. Вони ще не розуміють їхнього сенсу, але ми, читачі, здригаємося від впізнавання.
- «І три дерева на низькому небі...» – це Голгофа. Три хрести вже виросли на горизонті історії.
- «І старий білий кінь поскакав на луг» – білий кінь Апокаліпсису? Чи кінь переможця смерті?
- «...І виноградне листя над притолокою» – Вино Причастя, Кров Христова.
- «І руки, що у відкритій таверні перераховували срібло» – це не просто торгівля. Це 30 срібняків Юди.
Немовля ще в пелюшках, а світ уже готує Йому зраду і страту. Волхв дивиться на це і не відчуває «свята». Він відчуває тягар пророцтва.
Чужі у своїх палацах
Але найважливіша частина вірша – це фінал.
Волхви повернулися додому. Здавалося б, хеппі-енд. Вони у своїх теплих палацах, на своїх м'яких подушках. Слуги подають щербет. Все як раніше. Але в тому й трагедія: все як раніше, а вони – інші.
«Ми повернулися у свої палаци, у свої землі, але нам уже незатишно в нашому старому укладі, серед чужих людей, що чіпляються за своїх ідолів».
В оригіналі стоїть потужний богословський термін – Old Dispensation. Це «Старий Завіт», старий порядок речей.
Волхв дивиться на своїх підданих, на свою рідню, на своїх друзів – і бачить «чужих людей». Він бачить, як вони моляться своїм дерев'яним ідолам, як вони живуть своїми дрібними пристрастями. Раніше він був частиною цього світу. Тепер він – стороннє тіло.
Це те саме відчуття, яке накриває нас після свят. Ми виходимо на роботу, слухаємо розмови колег про політику, про знижки, про плітки – і раптом розуміємо, що нам тісно. Нам душно.
Ми ніби стали емігрантами у власному житті. Квартира та сама, місто те саме, але ми – чужі.
Еліот говорить нам: це нормально. Це не депресія. Це симптом того, що зустріч відбулася. Той, хто по-справжньому побачив Христа, більше ніколи не зможе комфортно влаштуватися в «старому укладі». Він завжди відчуватиме протяг Вічності.
Смерть як ліки
Вірш закінчується фразою, яка може здатися похмурою, але насправді вона сповнена великої надії.
Старий волхв ставить собі питання: заради чого ми пройшли цей шлях? Заради народження чи заради смерті?
«Я бачив народження і смерть, але думав, що вони різні...»
Для нього Різдво Христове стало смертю його колишнього світу. Зустріч з Істиною вбила в ньому язичника, вбила в ньому «нормальну людину», задоволену життям.
І він каже: «Я був би радий іншій смерті».
Він не хоче жити вічно в цьому старому, затишному, але мертвому світі. Він готовий померти, щоб остаточно з'єднатися з Тим, Кого він бачив у яслах.
Смерть старого «я» – це боляче. Це та сама «гірка агонія» (bitter agony), про яку пише Еліот. Але без цієї смерті немає воскресіння.
Тож якщо сьогодні, дивлячись на сірий січневий пейзаж, ви відчуваєте себе незатишно – не лякайтеся. Не намагайтеся заглушити це відчуття серіалами чи новою метушнею.
Це хороший біль. Це знак якості. Це означає, що ви, як і той старий волхв Еліота, все-таки дійшли. Ви побачили. І тепер ви просто чужі в царстві ідолів. А це – найвірніша ознака того, що ваше справжнє громадянство тепер в іншому місці.
