Бог у «крисані»: Чому для Антонича Вифлеєм переїхав у Карпати
Лемківські волхви, золотий горіх-Місяць у долонях Марії та Господь, що їде на санях. Як Богдан-Ігор Антонич перетворив Різдво з біблійної історії на особисте переживання кожного українця.
Закрийте очі. Забудьте на хвилину все, що ви бачили на класичних іконах. Забудьте пальми, гарячий пісок юдейської пустелі та плоскі дахи білих будинків.
Вдихніть. Тут пахне не ладаном і миром. Тут пахне мокрою овечою шерстю, сосновою смолою, димом з печі та тим особливим, дзвінким холодом, від якого перехоплює подих.
Ми знаходимося у світі Богдана-Ігоря Антонича. У світі, де біблійна карта була рішуче перекреслена і намальована заново – не чорнилом, а інеєм на склі.
Цей поет здійснив зухвалий, майже хуліганський, але геніальний богословський трюк. Він взяв Різдво і переніс його з історичного «далеко» в географічне «тут». У його віршах Бог народжується не в чужій Палестині. Він народжується вдома. У засніжених Карпатах, де скрип снігу під ногами звучить як молитва.
Сани замість хмари
«Народився Бог на санях
в лемківському містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий».
Ці чотири рядки – абсолютний шедевр «магічного реалізму» по-українськи.
Уявіть цю картину. Ніч. Гори, вкриті важкими білими шубами. І по дорозі їде не римська колісниця, не царський кортеж, а прості сільські сани. Полози скриплять, врізаючи наст. Коні (або воли) фиркають, випускаючи клуби пари.
Антонич «одомашнює» Творця. Він ніби каже: Бог настільки полюбив цей світ, що прийняв не лише людську плоть, а й людський побут.
Він прийняв правила нашого клімату. Якщо тут зима, якщо тут замети по пояс – значить, Бог сяде в сани.
Чому саме Дукля? Це реальне містечко на Лемківщині. Але у Антонича воно стає центром Всесвіту. Для поета неважливо, що написано в картах. Важливо, що Бог – всюдисущий. А значить, Вифлеєм знаходиться там, де в Нього вірять. Тієї ночі Вифлеєм був у Дуклі. Сьогодні він може бути в Бахмуті, у Львові або в київській багатоповерхівці без світла.
Волхви в капелюхах
Хто зустрічає цього дивного, «сніжного» Бога? Тут немає екзотичних царів у шовках і чалмах. До ясел (які, швидше за все, пахнуть карпатською «стайнею») підходять лемки.
Вони одягнені в «крисані» – широкополі фетрові капелюхи. На них важкі гуни з овечої шкури. У них грубі, обвітрені руки людей, які все життя працюють на землі.
Це вражаюча демократизація Євангелія.
Антонич прибирає дистанцію. Волхви – це не «вони», давні мудреці з книг. Волхви – це «ми». Це наші діди, наші сусіди. Це ті, хто вміє ходити по горах і знає ціну теплу.
І подарунок у них відповідний. Вони не несуть золото, яке в горах безкорисне. Вони приносять «місяць круглий».
Вдумайтеся в цей образ. Місяць. Величезний, холодний супутник Землі. Космічне тіло. А лемки знімають його з неба, як ялинкову іграшку, і кладуть до ніг Немовляти.
Далі відбувається диво масштабування.
«Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долонях у Марії
місяць – золотий горіх».
Космос стискається до розмірів карпатської хати. Всесвіт стає затишним і зрозумілим. Страшний, крижаний Місяць у теплих долонях Богородиці перетворюється на «золотий горіх» – іграшку для Сина.
Марія у Антонича – це не просто ікона. Це Мати, яка гріє руки своєму Дитяті. Вона «наша». Вона знає, як укутати Немовля, коли за вікном виє «завія».
Молитва замету
Антонича часто називали «язичником, закоханим у Христа». Це красивий ярлик, але він не зовсім точний. Антонич не язичник. Він – співець святості матерії.
У його Різдві моляться не лише люди. Молиться сніг. Молиться вітер. Моляться олені в лісі і солома на даху.
Для нього Пришестя Христа – це подія космічного масштабу, яка освячує кожен атом. Природа не просто декорація для спасіння людини. Вона – учасниця.
У його віршах ми відчуваємо цю насичену вітальність, цю енергію життя. Різдво – це не тихе свято при свічках. Це стихія. Це коли радість розпирає грудну клітку так, що хочеться кричати разом з вітром.
«Христос народжується!» – і у відповідь гудуть не лише церковні дзвони, але й самі гори. Бог розчинений у цьому морозному повітрі. Кожна сніжинка – це маленький лист від Нього.
Бог-Земляк
Навіщо нам сьогодні цей містичний реалізм? Чому не можна просто прочитати Євангеліє від Луки?
Тому що зараз нам, як ніколи, холодно. І темно. Коли ти сидиш у темряві, важко молитися абстрактному Богу, який царює десь у недосяжних емпіреях, у теплі та світлі.
Антонич дає нам Бога, який мерзне разом з нами.
Його Христос – це Бог-Земляк. Він одягнув вишиванку або кожух не для параду, а тому що так тепліше. Він знає, що таке промерзлі
