Закриття Лаври довідкою про протікаючий дах
У березні 1961 року до воріт Києво-Печерської лаври замість машини з автоматниками приїхала комісія з охорони пам'яток.
Документ, з якого починається ця історія, – рішення Київського міського виконавчого комітету від 28 лютого 1961 року про розірвання договорів оренди зі Свято-Успенською Києво-Печерською лаврою. Підставу вказано нудно і майже буденно – порушення умов угод з охорони пам'яток. 10 березня на дверях Ближніх печер з'являться печатки. А ще за три дні в районі Куренівки обвалиться дамба і на Поділ піде вал води та бруду заввишки чотирнадцять метрів. Але це вже потім.
Варто затримати увагу на цьому папері. З його канцелярській сухості видно, як змінюється спосіб тиску на Церкву. У 1930 році Лавру закривали грубо: чернечу спільноту розігнали, частину братії заарештували, корпуси віддали під музейне містечко та державну історичну бібліотеку. Через тридцять один рік використано вже інший прийом: «порушення умов угод з охорони пам'яток». Більшовики не вриваються, ченців не уводять. Досить простого паперу.
Початок епохи Гагаріна
1961 рік був роком світлого радянського самозадоволення. Через місяць у космос полетить Гагарін. На XXII з'їзді партії Микита Хрущов оголосить, що нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі. До нас дійшла і більш їдка фраза – ніби він обіцяв до 1980 року показати по телевізору останнього попа. Сучасний фактчекінг, втім, прямої обіцянки в стенограмах не знаходить: формула розійшлася пізніше, уже церковною історіографією 1990-х. Але одне те, що вона прижилася, переказувалася і жила десятиліттями, говорить про настрій того часу точніше за протокольний запис.
Лавра з її ченцями не вписувалася в епоху. На неї тиснули вже не по-сталінськи.
З «ворога народу» братія «переросла» в порушника пожежних норм. Замість НКВС приїхав санітарний інспектор. Стиль змінився, але мета закрити святиню будь-що залишилася.
Лист Шелеста і 11 останніх ченців
Механіка видавлювання братії працювала чітко. 1 грудня 1960 року секретар Київського обкому партії Петро Шелест направив першому секретарю ЦК Компартії України Миколі Підгорному офіційний лист. У ньому, з посиланням на «намічені ремонтні роботи», акуратно пропонувалося закрити Ближні печери. Далі йшла фраза, в якій немає жодного слова про віру чи безбожжя: «Після закриття цих печер монастир втратить своє значення і перетвориться на невелику парафіяльну церкву».
До того часу від колишньої братії залишилася жменька. За даними хроніки хрущовських гонінь, на 1 січня 1958 року в Лаврі жили 96 насельників, у середині 1960 року – 37, а до 15 лютого 1961 року залишилося 11 осіб. Їх тиснули податками на свічкове виробництво, на землю, на будівлі. До кожного приходили перевірки. З 15 лютого 1961 року вся територія Лаври, включаючи музей-заповідник, була закрита для відвідувачів. На стінах розвісили оголошення: «Прохід закритий», «Небезпечно для життя», «Аварійний стан». Святиня ніби стала джерелом ризику для здоров'я радянського громадянина.
Далі запрацював паспортний режим. У ченців відбирали київську прописку, і за добу вони автоматично перетворювалися на порушників. Над братією нависла кримінальна стаття за дармоїдство. У пресі йшла окрема кампанія: у журналі «Перець», у газеті «Правда України».
Ченців уже не малювали «шпигунами західних розвідок» – це сталінське кліше занадто легко перетворювало їх на мучеників. Їх виставляли дармоїдами, мракобісами, шахраями, які нібито експлуатують темні забобони простих трудівників.
Ієромонах Анемподист, передбачаючи розв'язку, тихо виніс лаврське начиння і передав його на зберігання в приватні квартири киян. Святині поступово йшли на чужі кухні і в гардероби.
Березнева катастрофа
10 березня 1961 року Лавра була офіційно закрита. Рішення Ради міністрів Української РСР посилалося на ремонтно-реставраційні роботи і побажання трудящих перетворити територію на історико-культурний заповідник.
А 13 березня о 6 годині 45 хвилин ранку в Бабиному Яру почала руйнуватися дамба, що огороджувала гідровідвал. З 1952 року в цю яругу зливали рідкі відходи Петрівських цегельних заводів. До 9 години 20 хвилин дамбу прорвало. Потік пульпи обрушився на Куренівку, змітаючи трамваї, тролейбуси, будинки і стадіон «Спартак».
З цифрами жертв потрібно поводитися обережно. Перший радянський звіт, що з'явився 31 березня 1961 року, називав 145 загиблих. Доповідь другого секретаря ЦК Компартії України Ігната Казанця від 25 березня говорила про 137 загиблих і 8 зниклих безвісти. Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест у спогадах, опублікованих у 1995 році, згадував 198 жертв. Український історик Олександр Анісімов на початку 2000-х оцінював число загиблих приблизно в півтори тисячі, спираючись на свої підрахунки і на матеріали, розсекречені після 1991 року. Це саме приватні оцінки. Точна цифра невідома досі. І в цьому теж видна робота того ж бюрократичного механізму: загиблих ховали на різних кладовищах, справу засекретили, у дні прориву в Києві відключили міжміський зв'язок.
Твердження, ніби Бог послав сель на Куренівку як покарання за Лавру, не можна вважати виправданим.
Під пульпою загинули працівниці трамвайного парку, діти, звичайні кияни, що їхали на роботу. Об'єктивна причина прориву – халатність міської влади. Голова Київського виконкому Олексій Давидов у 1950 році підписав рішення зливати пульпу в Бабин Яр. Звернення жителів про стан дамби йшли з 1958 року, їх прибирали під сукно. Дамба прорвалася не від Божого гніву, а від багаторічного нехтування правилами безпеки. І все ж у київській народній пам'яті ці дві події зійшлися воєдино.
Покровська ротація
Микита Сергійович Хрущов був відсторонений від влади Пленумом ЦК КПРС 14 жовтня 1964 року. За церковним календарем – у свято Покрова Пресвятої Богородиці. Збіг це чи промислительний збіг подій, нехай кожен вирішує сам.
У червні 1988 року Церкві передали нижню частину Лаври. За спогадами насельників відродженої обителі, першу Літургію відслужили на Дальніх печерах перед Аннозачатіївським храмом. Архімандрит Ігор (Воронков), що дожив до цього дня, побачив посудини з миром і заплакав зі словами: «Колись старша братія говорила мені: відкриють Лавру – замироточать глави. І ось дожили».
З тих, хто 28 лютого 1961 року підписував рішення Київського виконкому, сьогодні живих майже нікого не залишилося. Рішення їхнє забуте, імена – в архівних описах. А мощі преподобних Печерських спочивають у печерах на тих же місцях, де вони лежали до 1961 року і до всіх інших гонінь.
