Виверження вулкана і заморозки в Європі: іспит на людяність
Стихійне лихо на іншому кінці землі залишило Європу без тепла. Там, де люди об'єднувалися – голод відступав, а там, де допомога зволікала – народ здичавів.
Червень 1816 року в Швейцарії видався сніжним. Калюжі замерзали, а град побивав ледь зійшлі паростки дерев. Люди в черзі біля парафіяльної їдальні дивилися на небо і не розуміли, що відбувається. Сонце світило тьмяно, наче крізь брудне скло, а вечірні заходи палахкотіли неприродним алим кольором. Згодом ці апокаліптичні пейзажі потраплять на полотна художників Вільяма Тернера і Джона Констебла.
Ніхто з тих, хто стояв у черзі за їжею, не знав про вулкан Тамбора. Роком раніше, у квітні 1815-го, на далекому індонезійському острові Сумбава сталося найбільше виверження за останнє тисячоліття. В атмосферу було викинуто близько ста кубічних кілометрів попелу і газів та в шість разів більше сірки, ніж під час сумнозвісного виверження вулкана Пінатубо 1991 року. На самому острові та сусідніх Ломбоці й Балі від виверження і наступних за ним голоду з епідеміями загинуло понад 70 тисяч осіб.
Сірчаста зависль піднялася в стратосферу і обгорнула земну кулю. Середньосвітова температура знизилася на півградуса. Здається – небагато, але найбільше від стихійного лиха постраждала Європа, яку несподівано серед літа накрив небачений холод. В Америці кліматична ситуація була не краща: сніг ішов у червні, а в липні на континенті замерзали озера. По суті, це був рік без літа.
Сутінки як знак кінця часів
Для людини 19 століття, яка не мала ні телеграфу, ні зведень від гідрометцентру, пояснення катастрофи було на небі.
Плями на сонячному диску бачили неозброєним оком, і це видовище, поєднане з безперервним холодом і чорними хмарами, тлумачилося однозначно: якщо гасне світило, значить, наближається кінець світу.
Того ж літа компанія британських літераторів, затримана негодою на віллі біля Женевського озера, коротала вечори, складаючи страшні історії. Мері Шеллі почала обдумувати «Франкенштейна» – історію про істоту, створену всупереч законам природи. Джордж Гордон Байрон написав поему «Темрява», що змальовує світ, де гасне сонце і людство дичавіє від жаху. Літературна фантазія йшла пліч-о-пліч із реальним страхом, який у цей момент охопив усю Європу.
Але поки одні описували кінець світу у віршах і прозі, іншим потрібно було годувати голодуючих.
Юшка від паніки і людське стадо
У швейцарських містах і кантонах запрацювала мережа парафіяльних і міських благодійних їдалень, що роздавали гарячу юшку незаможним. Процес був добре відпрацьований: та сама мережа громадського харчування рятувала людей ще в голодний 1813 рік, і в 1816–1817-му вона запрацювала знову. Так Церква допомагала людям під час суспільного лиха, виконуючи місію милосердя.
Найтяжче криза вдарила по Східній Швейцарії. Тут селяни давно перейшли від землеробства до текстильного промислу і залежали від привізного зерна з Південної Німеччини. У розпал суспільної паніки його постачання припинилося.
Пастор Руперт Цолліковер, сучасник подій, залишив страшний спогад про життя городян Аппенцелль-Ауссерродена: «Люди нині пасуться разом із худобою».
Вони ходили навкарачки поруч із тваринами по луках у пошуках пропитання, бо іншої їжі не залишилося. В Аппенцелль-Іннерродені за 1817 рік померло близько десяти відсотків населення.
Два відомства, дві долі
Женева відреагувала на катастрофу швидко. Вже у грудні 1816 року міська влада закупила зерно за кордоном, поступово підвищуючи на нього ціни. До літа 1817-го зростання цін склало близько 220 відсотків – це було важко, але ще терпимо. У Східній Швейцарії за той самий період ціни зросли на 587 відсотків.
Це звучить жахливо, але деякі кантони взаємно перекривали постачання зерна. В одній Конфедерації, серед спільного лиха, сусіди не пускали зерно один до одного, борючись за виживання.
Влада реагувала на продовольчу кризу дуже по-різному. У містах до літа 1817 року ціни подвоїлися, а в селах у цей час, як уже згадувалося, люди виходили пастися на луг.
Держава надавала постраждалим допомогу вибірково. Там, де все було добре налагоджено – як у Женеві, – парафіяльна допомога доповнювала державні закупівлі зерна. Там же, де рішень згори не було або вони затягувалися, важка праця з порятунку людей лягала на парафії.
Гуманітарна допомога з Одеси
Цікаво, що в цієї трагічної історії є несподіваний південний слід. Порт Одеси, заснований за указом 1794 року на землях нещодавно освоєного Причорномор'я, в ті самі роки переживав вибуховий ріст товарообігу. Зерновий експорт через Одесу зріс на 120 відсотків за 1798–1817 рік на тлі воєнних потрясінь і неврожаїв у Європі.
Поки північні регіони континенту мерзли під попелястим небом, саме південні степи, яких наслідки виверження Тамбори майже не торкнулися, стали джерелом зерна для виснаженої Європи.
Іспит на людяність
Рік без літа став суворим іспитом на витривалість перед лицем стихії. З лихом справлялися де погано, а де добре. Все залежало від спритності тих, хто приймав ключові рішення.
Десь була Церква, готова роздавати останнє зерно на спільній трапезі в храмі. А десь були сусіди по кантонах, що перекривали один одному зернові коридори.
Там, де держава мовчала або зволікала, парафіяльна їдальня стала центром життя. Там голод ставав керованим і переборним, на відміну від тих місць, де люди заради виживання виходили на луг разом із тваринами.
