Патріарх Варфоломій і Філарет: дивовижна метаморфоза відносин
Численні документи та заяви патріарха Варфоломія свідчать про те, що з 1992 року він вважав Філарета розкольником, на якого було накладено анафему. Але раптом усе змінилося.
Патріарх Варфоломій практично з самого початку свого правління сприймався православним народом неоднозначно. Багато хто, і небезпідставно, підозрював і підозрює його у надмірній прихильності до Риму та католиків. Судіть самі: колишній офіцер турецької армії, який згодом навчався в Папському східному інституті в Римі, потім у Швейцарії та Мюнхенському університеті; після закінчення навчання став лектором у Папському Григоріанському університеті; захистив докторську дисертацію в Папському східному інституті (дисертація, до речі, присвячена темі канонічного права). Потім повернувся до Стамбула і в 1969 році патріархом Афінагором I був висвячений на пресвітера, а вже патріархом Димитрієм у 1973 році – на єпископа (і Афінагор, і Димитрій — відомі філокатолики). Також ми неодноразово були свідками того, як зустрічі патріарха Варфоломія та Папи Римського ставали приводом для скандалу. Є й такі православні християни, які вже давно вважають його єретиком.
Звісно, навчання в Папському інституті та особлива прихильність до католиків ще не роблять людину єретиком, але зате можуть навчити її католицької хитрості та казуїстики.
Наприклад, у католицькому моральному богослов’ї вже давно існує принцип, який позначається терміном reservatio mentalis. Це – уявне застереження, завдяки якому висловлювання, обіцянка чи клятва мають втратити свою моральну обов’язковість. Іншими словами — якщо людина обіцяє щось, але при цьому робить уявне застереження, що не виконуватиме своєї обіцянки або ж не виконає її в певних випадках, то її не можна звинувачувати у брехні. Цей принцип розробляли багато єзуїтів, але найбільших успіхів у цьому досяг саме неєзуїт Альфонс Лігуорі. Так, у своєму 8-томнику з морального богослов’я, який досі вважається класичним для католицької церкви, він наводить кілька прикладів «ментальної резервації».
Припустимо, каже він, що людина з вищого світу спокушає дівчину з небагатої родини. Чи вчиняє вона гріх і чи зобов’язана вона вийти за неї заміж, якщо обіцянка була дана лише удавано? Альфонс відповідає: «Ні, бо велика різниця в становищі та багатстві є достатньою підставою для сумніву в справжності обіцянки; і якщо дівчина, незважаючи на це, не засумнівалася в обіцянці одружитися, то вона й винна». Ось так, ні більше ні менше – винна жертва обману, а той, хто обдурив, – не винен! До речі, Альфонс Лігуорі не тільки зарахований до числа святих у католицькій церкві, але й вважається покровителем сповідників і моралістів.
Схоже, що й у випадку вирішення «української проблеми» патріарх Варфоломій вдається до цього відомого латинського прийому – уявного застереження. Адже в іншому разі неможливо пояснити, як одна й та сама людина спочатку говорила одне, а тепер – інше.
Так, кілька днів тому синод Константинопольського Патріархату під головуванням патріарха Варфоломія ухвалив рішення про прийняття до спілкування з Церквою українського розкольника Філарета Денисенка та зняття з нього анафеми. Ухвалив, до речі, без покаяння останнього.
Однак ще не так давно той самий Варфоломій не мав нічого проти позбавлення сану чи анафеми стосовно Філарета. Більше того, він завжди наголошував, що ніякого «київського патріарха» не існує, ніякої «української церкви київського патріархату немає», Філарет – не архієрей, спілкуватися й молитися з ним не можна, а сам Варфоломій визнає лише одну канонічну Церкву в Україні — УПЦ. Звернемося до конкретних прикладів.
26 серпня 1992 року Константинопольський Патріарх Варфоломій у відповіді на лист Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II щодо усунення митрополита Київського Філарета писав: «Наша Свята Велика Христова Церква, визнаючи повноту виняткової в цьому питанні компетенції Вашої Святішої Руської Церкви, приймає синодальне рішення щодо вищезазначеного». Чому тоді, у 1992 році, Патріарх Варфоломій не підняв свій голос проти такого рішення Синоду Російської Церкви? Чому промовчав? Хіба тоді він не розумів, як розуміє зараз, що усунення Філарета диктувалося не догматичними причинами?
За дорученням Президента України Л. Кравчука 19 жовтня 1993 року віце-прем’єр-міністр України М. Жулінський зустрівся з Вселенським Патріархом Варфоломієм у його резиденції. Основною причиною візиту, що відбувся напередодні запланованого на 21 жовтня 1993 р. «Собору», на якому мало відбутися обрання на місце покійного Мстислава нового лжепатріарха Київського та всієї України, було прохання до Вселенського Патріарха благословити на участь у виборах (обрання — А.Д.) єпископа Сколопеського Всеволода (Майдановича), який перебуває в юрисдикції Вселенської Патріархії. Тоді Патріарх Варфоломій відповів, що для приїзду Всеволода до Києва, по-перше, необхідна згода на це Московської Патріархії; по-друге, повне усунення Філарета, оскільки його ніхто не визнає як архієрея; і по-третє, про обрання Всеволода зараз не може бути й мови, оскільки канонічну УПЦ очолює канонічно обраний і визнаний Вселенським Православ’ям митрополит Володимир (Сабодан).
Крім того, Патріарх Варфоломій тоді зазначив, що до єдності Української Церкви веде лише один канонічний шлях – через покаяння тих, хто відпав у розкол. Про об’єднання на рівних не може бути й мови, оскільки «сьогодні не існує такої інституції, як Київський Патріархат».
Більше того, як відомо, 11 березня 1995 року Константинопольський Патріархат прийняв до своєї юрисдикції українських розкольників, які проживали на території США та в діаспорі (до речі, саме з них походять і ті екзархи, яких Патріарх Варфоломей надіслав сьогодні в Україну). До цього рішення, яке викликало бурю обурення у світовому Православ’ї через свою неканонічність, єпископат УАПЦ у США підтримував УАПЦ в Україні та перебував із розкольниками в євхаристійному спілкуванні. Тому визнання американських автокефалістів дало привід синоду УПЦ КП висловити повне й абсолютне задоволення таким рішенням, оскільки, на їхню думку, «це забезпечить зміцнення позицій Київського престолу… і сприятиме його стабілізації та визнанню світовим Православ’ям».
Однак радість українських розкольників була передчасною, оскільки після вступу в євхаристійну єдність із Константинопольським Патріархом ієрархія УПЦ у діаспорі відмовилася від молитовного спілкування з УПЦ КП.
Пізніше, а саме 7 квітня 1997 року у відповіді Патріарху Олексію II на лист про анафему Філарета Денисенка Патріарх Варфоломій зазначає: «Отримавши повідомлення про згадане рішення, ми повідомили про нього ієрархію нашого Вселенського Престолу і просили її надалі не мати жодного церковного спілкування зі згаданими особами».
Під час перебування в Одесі 24 вересня 1997 р. Патріарх Варфоломій, відповідаючи на привітання митрополита Київського і всієї України Володимира, у присутності кореспондентів вітчизняних та зарубіжних ЗМІ сказав: «Гаряче молимося Господу Ісусу Христу, щоб Він послав церковну єдність православному народу України. Ми визнаємо тут єдину юрисдикцію Московського Патріархату і бажаємо сприяти якнайшвидшому відновленню церковної єдності в ім’я Господа». Реакція Філарета на ці слова виявилася досить передбачуваною, бо він назвав Патріарха Варфоломія Іродом, який вдруге продав Україну Москві.
Тому немає нічого дивного в тому, що під час перебування Філарета в США з 23 жовтня по 15 листопада 1998 року жоден із представників Константинопольського Патріархату з ним не зустрічався. Навіть українець за походженням, людина, яку Філарет свого часу просив Патріарха Варфоломія відправити як можливого кандидата на посаду глави «української церкви» — єпископ Всеволод, — відмовився від зустрічі з Філаретом. Більше того, він заборонив це робити й підлеглому йому духовенству.
Схожа історія трапилася й зовсім недавно. Так, 19 квітня 2012 року духовенству та парафіяльним управам Східної єпархії Української Православної Церкви в Канаді було надіслано лист, що забороняв приймати Філарета або навіть наближатися до нього (причому ім’я глави УПЦ КП написано в лапках). Автором директиви є митрополит Юрій, який звернувся до своїх підлеглих з благословення Патріарха Варфоломія I. Ось цитати з того документа: «Згідно з розпорядженням та з благословення Його Всесвятості Всесвятішого Патріарха Варфоломія I, «патріарха Філарета» не можна в цей час вітати, а також влаштовувати на його честь бенкети в парафіях Української Православної Церкви в Канаді або на території, що належить їм… Жоден пастир чи член консисторської ради не може перебувати поблизу «патріарха Філарета», щоб фотографії та репортажі не тлумачилися як представництво чи підтримка з боку Української Православної Церкви в Канаді».
Таких прикладів ставлення Константинопольського Патріархату до українських розкольників можна було б навести ще кілька десятків. Ясно одне – донедавна у своєму ставленні до Філарета та УПЦ КП Фанар був досить послідовним, дотримувався позицій канонічності й не говорив про можливу легалізацію розколу. А от чи замислювався він над цим? Ну, якщо згадати принцип уявного застереження (reservatio mentalis) і подальші дії Патріарха Варфоломія, то, найімовірніше, так, замислювався. Принаймні, Україна та український розкол ніколи не випадали з орбіти Фанару, а самі фанаріоти чекали лише на слушну нагоду, щоб втрутитися у справи УПЦ, «повернути» собі Київ і наплювати на ті слова, які вони промовляли багато років.
Але, незважаючи на канонізацію Альфонса Лігуорі в католицькій церкві, а також, незважаючи на широке поширення принципу «думки-застереження» в моральному богослов’ї латинян, Православна Церква дотримується зовсім інших поглядів щодо того, що має говорити людина. У Євангелії сказано, що від «слів своїх виправдаєшся і від слів своїх засудишся». В іншому місці Господь каже, що «слово ваше нехай буде «так, так» і «ні, ні», а що понад те — то від лукавого». Іншими словами, православна людина не може говорити одне, а думати інше, не може брехати чи спотворювати істину, бо все це – від лукавого. І дуже схоже на те, що Патріарху Варфоломію набагато ближча єзуїтська казуїстика, ніж євангельське богослов’я. А шкода.
