Блаженніший Володимир і ПЦУ: про що мріяв спочилий Предстоятель
Як «ієрархи» ПЦУ спотворюють позицію покійного Митрополита Володимира і що він насправді думав про зцілення розколу.
П'ять років тому, 5 липня 2014 р., упокоївся Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). У храмах Української Православної Церкви 5 липня 2019 р. по всій країні пройшли заупокійні богослужіння, на яких віряни молилися за свого спочилого Предстоятеля.
Деякі з них з подивом побачили, що в цей день безліч представників ПЦУ розмістили на своїх сторінках у соцмережах повідомлення, в яких пишуть, що Блаженніший Володимир мало не мріяв про створення їхньої структури, публікують на його честь хвалебні пости і кажуть, що якби митрополит був живий, то неодмінно був би з ними. Кількість таких публікацій була настільки великою, що не залишається сумнівів: це була спланована акція.
5 липня, у день упокоєння Митрополита Володимира, ПЦУ розмістила на своїй сторінці в Facebook повідомлення, в якому були такі слова: «Його Блаженство був прихильником єдності Української Церкви і зробив важливі кроки для її досягнення. За життя йому не вдалося побачити втілення свого прагнення, однак 15 грудня мрія Блаженнішого владики стала реальністю – з'явилася об'єднана Православна Церква України, яка отримала Томос про автокефалію від Константинопольської Церкви-Матері».
Багато «архієреїв» і прихильників ПЦУ наслідували цей приклад.
Подібних повідомлень можна знайти дуже багато, і тут виникає перше питання: чому в минулі роки розкольники обходили увагою день упокоєння Блаженнішого Володимира? Чому саме зараз спостерігається така масовість хвалебних висловлювань на його адресу і поширюється очевидна брехня про мрії Митрополита Володимира щодо об'єднання з розкольниками?
Думається, що причин тут кілька.
Основна – це очевидна провокація вірян Української Православної Церкви, яким розкольники транслюють меседж: мовляв, дивіться, такий шанований і улюблений усіма ієрарх мріяв про об'єднання з нами, і ось – його мрія здійснилася. Чого ж ви чекаєте? Ідіть до нас! З «московитської окупації» (цитата Кулика) до справжньої єдиної української Церкви!
Подібний «креатив» в умовах зупинених «переходів» з УПЦ і кризи самої структури ПЦУ їй життєво необхідний.
Ще одна причина виникнення такої творчості – гострий дефіцит моральних авторитетів у цій структурі.
До недавнього часу таким був «почесний патріарх» ПЦУ Філарет Денисенко. Однак після того, як Філарет розповів всю правду про Томос, взаємини між «єпископами» ПЦУ та інше, він вже не годиться в моральні авторитети. Виникла необхідність терміново знайти йому заміну.
ПЦУ конче потрібен певний моральний авторитет, живий або померлий, який був би дуже шанованим в українському суспільстві і уособлював би саму ідею, покладену в основу ПЦУ, – ідею про національну українську Церкву.
Але доведеться розчарувати прихильників ПЦУ. Всі відомі документи і висловлювання Блаженнішого Володимира говорять про те, що він не тільки не мріяв про об'єднання з розкольниками, а говорив прямо протилежні речі. Митрополит Володимир був прихильником єдності всіх православних конфесій України – це чиста правда. Точно такими ж прихильниками єдності є і Блаженніший Митрополит Онуфрій, і всі без винятку архієреї УПЦ. Цю точку зору покійний Предстоятель висловлював неодноразово.
Ось цитата з його інтерв'ю виданню «Релігія в Україні» 26 квітня 2011 р.:
«Релігія в Україні»: Як зараз іде діалог з Українською православною церквою Київського патріархату? Чи видно світло в кінці розкольницького тунелю?
Митрополит Володимир: Той, хто відпав від церковної єдності, може повернутися, але не повинен дорікати або вимагати чогось від того, хто цю єдність зберіг. Ми неодноразово заявляли і готові повторити, що для нас єдність Православ'я в Україні важливіша за його статус. Ми заявили і про те, що повернення з розколу не повинно бути принизливим для тих, хто повертається. Що діалог повинен проходити виключно на основі Євангелія, традицій і канонів Православної Церкви. А у відповідь, на жаль, знову чуємо політичні міркування.
З цих слів ми можемо зробити висновок, що прагнення Митрополита Володимира до єдиної Церкви, безумовно, було, але воно було засноване на канонах, яких розкольники виконувати не бажали. Вони прагнули просто до механічного об'єднання з канонічною Церквою. Чи мріяв про це (як стверджують зараз у ПЦУ) Предстоятель УПЦ?
Ось його цитата з інтерв’ю 2005 року: «З точки зору світового Православ’я так звана УПЦ КП не є помісною й канонічною, та й Церквою взагалі. <…> Про яке об’єднання може йтися? Неможливо отримати однорідну масу з олії та води… Об’єднання Церков може відбутися тільки через покаяння розкольників, повернення в лоно Матері-Церкви і, в подальшому, спільне обговорення належного єдиній Українській Церкві канонічного статусу».
У цих коротких словах виражена і позиція Митрополита Володимира, і вся сутність ставлення УПЦ до розкольницьких конфесій. Воно було таким упродовж усього часу існування розколу, не змінюється й тепер. Зупинимося на цьому детальніше.
По-перше, будь-який діалог, а тим більше об’єднання, має відбуватися на основі Євангелія, традицій і канонів Православної Церкви. «Об’єднання», яке ми бачимо сьогодні в особі ПЦУ, – приклад грубого попрання і Євангелія, і канонів, і церковних традицій.
По-друге, єдність Православ’я справді важливіша за статус. Заради зцілення розколу Митрополит Володимир був готовий обговорювати прийнятний статус УПЦ для тих, хто бажав повернутися в Церкву. Це могла бути навіть повна канонічна автокефалія. Про це говорили багато разів на різних рівнях, аж до Архієрейських Соборів Руської Православної Церкви. Навіть Московські Патріархи Олексій ІІ і Кирил казали, що після покаяння і повернення розкольників у лоно Церкви питання про автокефалію УПЦ можна вирішити в дусі братньої любові й згоди.
Ось, наприклад, цитати з послання Архієрейського Собору РПЦ 31.03–05.04.1992 р. пастирям і пастві Православної України (того самого Собору, на якому тодішній митрополит Філарет (Денисенко) просив для УПЦ автокефалію, а потім присягався піти у відставку):
«Вільна й всеосяжна дискусія, що розгорнулася на Соборі, показала, що більшість духовенства і вірян у багатьох українських єпархіях не приймає ідеї автокефалії, тоді як у західних областях України вона більшістю підтримується. Ми розуміємо настрої і тих, і інших, щиро бажаючи, щоб церковна повнота винесла з цього приводу своє рішення на черговому Помісному Соборі Руської Православної Церкви. <…> Єдиними устами й єдиним серцем говоримо: нехай воля православного народу України щодо повної канонічної незалежності буде виражена через мирне, виважене, компетентне і по-християнськи побожне обговорення цього питання, без насильства, екстремізму та політичного тиску. Законний канонічний порядок надання автокефалії передбачає ухвалення відповідного рішення на Помісному Соборі у згоді з усіма Помісними Православними Церквами».
Як бачимо, жодного відторгнення ідеї автокефалії для УПЦ немає. Є лише умова, щоб бажання автокефалії було одностайним бажанням усіх українських православних.
«Діалог (із розкольниками. – Ред.) має відбуватися виключно на основі Євангелія, традицій та канонів Православної Церкви».
Блаженніший Митрополит Володимир
По-третє, розкольники – УПЦ КП і УАПЦ, а нині ПЦУ – це ті, хто відпав від церковної єдності, а УПЦ – це ті, хто цю єдність зберіг. Відповідно, відпалі повинні возз’єднатися. І зробити це через покаяння – єдиний спосіб, який дають нам Євангеліє та канони Церкви.
Митрополит Володимир зовсім не припускав, що уврачування розколу полягатиме в його простій легалізації. Він зовсім не думав, що багаторічну проблему українського розколу можна вирішити одним простим рішенням Константинопольського Патріархату про «возз’єднання» розкольників без покаяння.
У 2008 році, коли церковно-політична ситуація дуже нагадувала сучасну і Патріарх Варфоломій був готовий легалізувати розкольників, Митрополит Володимир у листі до нього писав:
«Останнім часом в українських засобах масової інформації обговорюється сценарій вирішення українського церковного питання шляхом створення в Україні кількох паралельних православних юрисдикцій. Відповідально заявляємо, що такий спосіб вирішення проблеми є неприйнятним, оскільки:
• суперечить канонічному принципу “одне місто – один єпископ”;
посилить етнофілетичні настрої в церковних громадах;
посилить негативні тенденції, що ведуть до поляризації українського суспільства;
• може призвести до відновлення жорсткого протистояння у боротьбі за храми та церковне майно;
• послабить місіонерський потенціал Православ’я в Україні на тлі активності нових релігійних рухів і уніатства;
• і, нарешті, не вирішить проблеми подолання розколу, оскільки в Україні залишаться неканонічні церковні групи, які претендують на автокефальний статус».
Як бачимо, геть усі застереження Митрополита Володимира справдилися. Виходить, саме в цих словах покійного Предстоятеля УПЦ, згідно з логікою представників ПЦУ, і полягали його прагнення? Саме про це він мріяв?!
Пізніше Митрополит Володимир так висловлювався щодо втручання Патріарха Варфоломея в українські церковні справи:
«Ми просили Вселенського Патріарха не втручатися в проблеми України, тому що це – внутрішня справа самих православних українців. Він тоді образився на цього листа, але, здається, у нього ще не відпало бажання втручатися у вирішення долі Церкви в Україні. Це було б украй небажано, оскільки є приклад Естонії, де втручання Вселенського Патріарха спричинило розкол Церкви. Він поставив на частину парафій свого митрополита без дозволу на те Патріарха Олексія, у канонічному управлінні якого перебуває вся територія Естонії».
Наближаючись до кончини, Блаженніший Володимир написав Заповіт, який оприлюднили невдовзі після його смерті.
Ось його передбачення щодо нинішньої ситуації: «Створення на базі автокефальних структур в Україні митрополії Константинопольського Патріархату й паралельне існування двох православних юрисдикцій означатиме, що сучасний поділ Церкви й суспільства буде закріплений на багато років».
Чи можна ці слова назвати мрією? Навряд чи.
У заповіті Митрополита Київського чітко описана церковна ситуація в Україні.
Наведемо уривок із цього документа, який найповніше розкриває точку зору Митрополита Володимира з цього питання:
«Ці два антагоністичні підходи проявили себе у двох богословських концепціях, у кожній з яких можна бачити ознаки еклезіологічної єресі. Абсолютизуючи автокефалію, прибічники церковної незалежності від Москви створили етнофілетичну концепцію, згідно з якою національна Церква є мало не головним засобом формування українського етносу. При цьому єдність із Вселенським Православ’ям відходила на другий план. З точки зору противників нового канонічного статусу Української Православної Церкви автокефалія почала сприйматися як засіб розхитати загальноцерковну єдність.
Так проблема церковного управління була штучно перенесена у площину політичних і цивілізаційних дискусій. З двох канонічних моделей єдності Православної Церкви в Україні зі Вселенським Православ’ям (автокефалія або перебування в складі Московського Патріархату) по суті зробили дві протилежні ідеологічні моделі, які розділили український народ за ознакою політичних і культурних симпатій.
Позиція Предстоятеля Української Православної Церкви в цих дискусіях полягала в тому, що богословська чи канонічна дискусія в Церкві не може відбуватися в умовах штучної політизації, а будь-які рішення щодо канонічного статусу нашої Церкви мають ухвалюватися соборно, на підставі церковних канонів, а не політичних інтересів. Принципово утримуючись від того, щоб зайняти ту чи іншу ідеологічно зумовлену позицію, ми намагалися весь цей час зберігати суто церковні пріоритети: перебування в євхаристійній єдності зі Вселенським Православ’ям і збереження єдності та соборності у внутрішньому житті Церкви».
«Виникнення розколу, як відомо, було зумовлене низкою причин, серед яких політизація церковного життя, проникнення до життя Церкви націоналістичної ідеології етнофілетизму, гординя та нерозкаяність ватажків розколу».
Блаженніший Митрополит Володимир
Чи варто говорити, що створення ПЦУ відбувалося прямо протилежно тому, про що говорив Митрополит Володимир? Тодішній президент Петро Порошенко вольовим рішенням спробував зігнати всіх в одну організацію, а Патріарх Варфоломій, попираючи всі канони Церкви, спробував цю організацію узаконити.
Ні, зовсім не здійсненням мрії Блаженнішого Володимира стала ПЦУ. Покійний Предстоятель передбачав, що ситуація може розвиватися саме за таким сценарієм, який реалізували Порошенко та його соратники, і висловив своє негативне ставлення до нього.
З 13 по 15 вересня 2000 р. у межах урочистих заходів, присвячених 2000-літтю Різдва Христового, Митрополит Володимир здійснив архіпастирський візит до Одеської єпархії. На пресконференції в Одеській духовній семінарії він сказав такі слова, що виявилися пророчими:
«Ми не проти того, щоб була єдина Православна Церква. Але потрібно, щоб це була Церква законна, канонічна, яка буде визнана всіма Православними Церквами. Сьогодні є таке бажання, але немає механізму цього. Політики пропонують щось на кшталт спільного Собору: усіх зібрати, шапки білі з керівників зняти – та й об’єднати всіх. Це поверхове вирішення питання. Так можуть міркувати люди, які не знають ні канонів Церкви, ні її природи, ні її можливостей».
Саме це буквально й відбулося на так званому об’єднавчому Соборі 15.12.2018 р.: Порошенко оголосив загальний збір, Філарета змусили з’явитися без патріаршого білого куколія й проголосили створення ПЦУ.
«Створення на базі автокефальних структур в Україні митрополії Константинопольського Патріархату і паралельне існування двох православних юрисдикцій означатиме, що сучасний поділ Церкви й суспільства буде закріплений на багато років».
Із заповіту Блаженнішого Митрополита Володимира
Так, Митрополит Володимир скорбів через церковний розкол, усіма силами намагався цей розкол зцілити й невпинно закликав відпа́лих повернутися до Церкви. Так, він мріяв, що коли-небудь в Україні буде єдина Православна Церква. Але стверджувати, що саме в ПЦУ втілилися ці його мрії, – означає свідомо брехати й очорнювати світлу пам’ять покійного Предстоятеля УПЦ.
Створення ПЦУ, дії української влади та Константинопольського Патріархату – це реалізація найстрашніших побоювань Блаженнішого Володимира, реалізація найбільш несприятливого сценарію, який, на його думку, міг статися й можливість якого він передбачав.
Не потрібно очорнювати його пам’ять власними фантазіями, маніпуляціями та відвертою неправдою.
