Скандали на похоронах – коли відспівування героя стає прологом до захоплення
Відпрацьована схема провокацій ПЦУ: від скандалу на відспівуванні воїна до захоплення храму за кілька днів.
14 січня 2026 року в селі Комарів Чернівецької області стався черговий інцидент, який став частиною системної кампанії з дискредитації Української Православної Церкви. На похороні воїна ЗСУ Віталія Мельника, батька чотирьох дітей, який загинув, захищаючи Україну, розігралася сцена, яку інакше як спланованою провокацією назвати неможливо.
Головною дійовою особою цього спектаклю став капелан ПЦУ Роман Грищук – постать, чиє ім’я в останні роки стало синонімом захоплень храмів і скандалів на похоронах українських військових. Саме тому те, що відбувалося в Комарові, – не поодинокий випадок, а відпрацьована схема, спрямована на одну мету: за будь-яку ціну спровокувати священника УПЦ на конфлікт, а потім звинуватити його в «неповазі до героїв», «московській агентурі», «відмові відспівувати воїнів» і, як наслідок усього цього, – відібрати в нього храм.
Анатомія провокації – як це працює
На своїй сторінці у Facebook «священник» ПЦУ Грищук оприлюднив відео (розмову зі священником УПЦ під час відспівування воїна ЗСУ), розшифровка якого дуже добре розкриває механізм цієї провокаційної схеми.
На відео видно, що вже з перших слів Грищук шукає привід для скандалу:
«Відкрийте Царські врата. Це не покійник, це воїн, який загинув за Україну», – вимагає він.
Священник УПЦ відповідає, що згідно з церковним уставом Царські врата під час відспівування не відчиняються. Це не питання політики чи патріотизму – це багатовікова літургійна традиція. Однак для Грищука устав не має жодного значення. Його завдання – перетворити похорон на скандал.
«На похоронах воїна мають бути відкриті Царські двері», – наполягає капелан ПЦУ, ігноруючи пояснення.
Коли священник твердо відмовляється порушувати устав, Грищук змінює тактику. Він починає ставити запитання, які не мають жодного безпосереднього стосунку до обряду поховання:
«Ви за Україну чи за Росію? Росія на нас напала чи ні? Хто воює проти України?»
Священник УПЦ прекрасно розуміє, що ці запитання продиктовані бажанням Грищука влаштувати скандал, а не почути відповіді, тому не піддається на провокації. Він дає це зрозуміти, відповідаючи, що Церква стоїть поза політикою, а відспівування – це не політична акція, а молитва за упокій душі. Але Грищуку потрібен не діалог, а скандал.
«Ви за Україну чи за Росію – я вас питаю?» – продовжує він тиснути.
«Ми всі за Україну, ми всі українці», – відповідає священник, намагаючись повернути розмову в конструктивне русло.
Очевидно, що жодної конструктивної розмови не вийшло – та й не могло вийти. Бо Грищук, який на словах прийшов ушанувати пам’ять героя, вже не вперше демонструє кричущу неповагу до самого спочилого, перетворюючи похорон на політичне шоу.
Після скандалу: від образ – до наклепу
Одразу після інциденту Грищук публікує у Facebook допис, сповнений ненависті й образ:
«Чергова московська тварина досі не визначилася, за Україну вона чи за Росію. Московський поп обзивав священників ПЦУ та капеланів "артистами", а воїна – "простим покійником". Цей манкурт не знає, чий Крим, хто воює проти нас і хто вбив воїна, якого ми сьогодні хоронили!.. І цей бидлан – цілий благочинний Кельменецького району…»
Зверніть увагу на лексику: «московська тварина», «манкурт», а згодом і «бидлан». Це не слова священника і точно не слова християнина, покликаного виконувати заповідь Христа про любов навіть до ворогів. Це слова людини, яка цілеспрямовано розпалює ворожнечу. Розпалює із цілком конкретною метою – захоплення храму УПЦ.
Система провокацій: відпрацьована схема
Ще рік тому диякон УПЦ Андрій Глущенко детально проаналізував схему провокацій, яку застосовують представники ПЦУ:
Етап 1. Клірики ПЦУ домовляються з родичами загиблого воїна про відспівування, але привозять тіло не до свого храму, а до церкви УПЦ.
Етап 2. Вони починають вимагати від священника УПЦ відкрити храм і дозволити провести там службу, хоча наперед знають, що між УПЦ і ПЦУ не може бути жодного молитовного спілкування.
Етап 3. Коли священник відмовляється (що цілком передбачувано), влаштовується публічний скандал з обвинуваченнями в «непатріотизмі», «зраді» та «роботі на Москву».
Етап 4. Якщо ж священник УПЦ іде назустріч і відкриває храм, провокація продовжується за іншим сценарієм: з’являються вимоги відкрити Царські врата, впустити «священників» ПЦУ до вівтаря, служити українською мовою, «співслужити» тощо.
Мета одна – будь-якими способами спровокувати конфлікт, зафіксувати його на відео й поширити в соціальних мережах і ЗМІ як «доказ» того, що УПЦ «не поважає українських героїв».
Отець Андрій справедливо зауважує: «Мета таких дій священників ПЦУ – зовсім не молитва за упокій, не відспівування, а провокація, скандал і публічний конфлікт для дискредитації місцевого священника УПЦ».
Поведінка Грищука в храмі: свідчення очевидців
Особливо показовою є поведінка самого Грищука під час церковних богослужінь. Чернівецько-Буковинська єпархія УПЦ 15 березня 2024 року опублікувала відповідь на наклеп капелана ПЦУ, який звинуватив священників УПЦ у тому, що вони нібито «не хрестилися, не вклонялися, демонстративно не поважали богослужіння».
Відеозаписи свідчать про протилежне: саме Грищук під час відспівування постійно крутив головою, розглядаючи розписи храму, та знімав відео на смартфон. Під час співу «Вічної пам’яті» він повертався спиною до загиблого воїна, що є очевидним проявом неповаги до покійного й до молитви за упокій його душі.
Під час читання Євангелія Грищук вийшов на середину храму й почав знімати відео, обертаючи телефон у різні боки. За ним стояли священник УПЦ і настоятель храму, які уважно слухали Євангеліє. При цьому серед капеланів ПЦУ був професійний відеооператор, який вів трансляцію, тож жодної потреби в додатковій зйомці не існувало.
Наприкінці читання Євангелія, як зазначають у єпархії, Грищук «навіть не перехрестився, лише з усмішкою пішов на своє місце серед капеланів, очевидно, будучи задоволеним тим, що знайшов сенсацію для виступу на власній сторінці у Facebook і тему для проповіді на могилі героя».
Також у єпархії повідомили, що подібну поведінку, до продемонстрованої Грищуком, люди спостерігали у біснуватих, яких бачили в Почаївській лаврі.
Мовні провокації: церковнослов’янська як «мова агресора»
Ще одним інструментом провокацій стала мова богослужіння. Грищук регулярно заявляє, що церковнослов’янська мова – це нібито «русифікована московська мова, яка була запланована для русифікації населення України».
Коментуючи відспівування воїна Михайла Каланчі, Грищук заявив: «Чути над собою спів “москворотих”, коли тебе відспівують мовою агресора, – це для нього величезний біль і мука».
Він запропонував таку паралель: «ніби в якомусь російському Мухосранську помер черговий москаль, і його б відспівували українською мовою». Саме такі почуття, за твердженням капелана, переживав загиблий воїн під час відспівування в храмі УПЦ.
Очевидно, що слова Грищука можна пояснити лише бажанням образити УПЦ і максимально налаштувати людей проти Церкви. Проте, демонструючи свою злобу, Грищук не може не усвідомлювати, що його аргументи виглядають ще й абсурдними. Адже церковнослов’янська мова – це спільна літургійна спадщина всіх східнослов’янських народів, зокрема й українського, а не лише російського; це мова, якою молилися святі та преподобні Києво-Печерської лаври, мова українських святителів і мучеників, мова, якою читали Псалтир Тарас Шевченко й Іван Франко.
Зрештою, і на богослужіннях Патріарха Варфоломія церковнослов’янську мову використовують постійно. Перетворювати її на «мову агресора» – означає не лише перекреслювати тисячолітню історію українського православ’я, а й кидати камінь у город Константинопольського Патріархату.
Комарівці: від провокації – до захоплення храму
Ще одна показова історія, цього разу в селі Комарівці, розгорталася за тим самим сценарієм, який для представників ПЦУ став уже «класичним».
17 січня 2025 року капелани Думенка зажадали надати їм храм для відспівування військовослужбовця Павла Унгуряна. Священник УПЦ пішов назустріч і відкрив храм.
Однак під час відспівування прихильники ПЦУ провокували ненависть до священнослужителів і вірян УПЦ, що призвело до словесного конфлікту. Парафіянка УПЦ згодом так описала події: «Це було просто провокаційне знущання з боку священників ПЦУ, які просували ідею захоплення храму, прикриваючись патріотичними почуттями. Крики, штовханина, лайка просто біля тіла воїна!»
Вона продовжила: «Мій розум не може збагнути, як люди, чинячи таке безумство й відверте знущання, можуть потім говорити, що хочуть молитися Богові. Якому Богові? Мій Бог навчає мене любові й милосердю».
Після цього, за вже усталеною традицією, 19 січня 2025 року прихильники ПЦУ провели «збори» й проголосували за «перехід» Успенського храму до своєї юрисдикції. Загалом за перехід проголосували 146 осіб. Громада храму відмовилася брати участь у голосуванні.
Таким чином, вчергов похорон воїна було використано як привід для рейдерського захоплення церкви.
Банилів-Підгірний: як фабрикується фейк
Часто, якщо не вдається спровокувати конфлікт, представники ПЦУ не гребують і відвертою брехнею. Так, 6 січня 2026 року Грищук заявив у Facebook, нібито настоятель Вознесенського храму УПЦ в селі Банилів-Підгірний відмовився відспівувати загиблого воїна Валентина Фалибогу. Ця брехня широко розійшлася українськими ЗМІ.
«Священники моспатріархату не дозволили відспівати воїна в храмі села Банилів-Підгірний, воїна довелося відспівувати в Будинку культури, – писав капелан ПЦУ. – Священники ПЦУ сьогодні вкотре відкрили вам братні обійми, запропонувавши спільну молитву! А ви туди плюнули!»
Насправді все було інакше. Родина воїна спочатку домовилася з настоятелем храму УПЦ про відспівування. Потім втрутилися представники ПЦУ. Настоятелю зателефонував «священник» і зажадав, щоб його пустили «співслужити». Отримавши відмову, він почав погрожувати: під час служби тіло винесуть, а храм захоплять. Запис цієї розмови існує.
Після цього почали тиснути на матір воїна, вимагаючи згоди на звершення обряду кліриком ПЦУ. Згоду було отримано. І що ж далі? Представники ПЦУ не повезли тіло ні до одного з двох своїх храмів, розташованих у тому ж селі. Вони провели «службу» в Будинку культури – спеціально, щоб створити «стражденну» картинку для ЗМІ.
Фотографії із сільського Будинку культури широко розійшлися всіма інформаційними ресурсами, викликаючи обурення й ненависть. А згодом мати воїна наполягла на своєму, і сина все ж привезли до Вознесенського храму УПЦ, де 20 священників звершили відспівування героя. Але про це, зрозуміло, ніхто вже не повідомив.
Нагорода за провокації
При цьому не можна говорити про те, що Думенко «не знає», що саме робить той самий Грищук. Адже цілком імовірно, що саме за таку «діяльність» Роман Грищук і отримує нагороди від керівництва ПЦУ. Людина, яка називає священників «тваринами» та «бидлом», яка влаштовує скандали на похоронах, яка використовує смерть українських воїнів для церковно-політичних маніпуляцій, зрештою опиняється в пошані.
Це багато говорить про тих, хто його нагороджує, бо демонструє справжню ціну слів про «патріотизм» і «любов до українських героїв», якими прикриваються провокатори.
Водночас у Чернівецькій єпархії розкривають деякі деталі з біографії самого найвідомішого буковинського рейдера. Особливо показовою є історія з прийомною дитиною. Грищук узяв п’яту дитину з дитячого будинку, але згодом повернув її назад. За його словами, дитина виявилася «одержимою». Навряд чи цей вчинок потребує коментарів – він говорить сам за себе. Промовчимо й про інші сторінки біографії цього «священника», зокрема про те, як він виховав свого рідного сина. І тут питання вже не стільки до самого Грищука, скільки до Думенка, який його нагороджує. За що вручаються ці ордени й медалі? За місіонерство, євангелізацію, популяризацію віри серед населення? Очевидно, що ні. Швидше – за розпалювання ворожнечі проти священства й парафіян УПЦ і, зрештою, за захоплення храмів.
Що стоїть за провокаціями
Важливо розуміти, що провокації на похоронах – це не поодинокі випадкові інциденти, а частина продуманої системної кампанії.
Її цілі очевидні:
По-перше, дискредитація УПЦ в очах суспільства. Формування образу «церкви, яка не поважає українських героїв», «агентів Москви», «зрадників».
По-друге, підготовка громадської думки до захоплень храмів. Після скандалів на похоронах легше мобілізувати місцеве населення на так звані «перехідні» збори.
По-третє, тиск на священників і вірян УПЦ, створення атмосфери страху й постійного напруження.
По-четверте, відвернення уваги від власних проблем ПЦУ, про які сьогодні не говорить хіба що лінивий або сліпий.
Водночас «священники» ПЦУ своїм політичним активізмом не лише намагаються компенсувати брак духовного авторитету, а й непогано заробляють на захопленнях.
Саме тому провокації під час відспівувань захисників України – це цинічне використання національної трагедії в меркантильних цілях. Воїни, які загинули за свободу країни, стають інструментом у церковно-політичних іграх представників ПЦУ, а їхня смерть використовується для розпалювання ворожнечі між українцями. Що може бути цинічнішим?
Голоси з місць: що говорять люди
Жителі сіл, де відбуваються подібні провокації, бачать ситуацію зсередини. Їхні свідчення разюче відрізняються від того, що пишуть у Facebook активісти ПЦУ.
Парафіянка з Комарівців: «Боляче, що люди, які не мають жодного стосунку до нашої Церкви, не приступають до її Святих Таїнств, кричали, що можуть вирішувати її долю. Знаю, що так само, як Господь перед розп’яттям розумів, що має здійснитися написане, так і ми говоримо: нехай буде Його свята воля. Але молимося, щоб Він змінив думки людей, які йдуть проти нас, роблячи з нас ворогів».
Буковинські віряни характеризують Грищука як «злісного рейдера», який «лютує» через те, що в його селі два храми УПЦ завжди переповнені, а до нього самого ходить небагато людей.
Зрозуміло, що ці голоси майже не чутні в інформаційному просторі сучасної України, адже цей простір заповнений звинуваченнями й неправдою на адресу УПЦ. Проте саме вони показують реальність, у якій змушені жити звичайні віруючі.
Водночас позиція священників УПЦ є гранично чіткою: Церква стоїть поза політикою. Відспівування – це не політична акція і не демонстрація лояльності. Це молитва за упокій душі, священнодійство, яке звершується за уставом Церкви.
Священники УПЦ ніколи не відмовляються молитися за загиблих воїнів. Вони жодним чином не виявляють неповаги до їхнього подвигу, а дотримуються багатовікової церковної традиції, що існує незалежно від поточної політичної кон’юнктури.
Але саме ця позиція – «Церква поза політикою» – є неприйнятною для тих, хто перетворив релігію на інструмент політичної боротьби. Для них аполітичність дорівнює зраді, а вірність церковному уставу прирівнюється до «роботи на Москву» й «московської агентури». І якщо священники відмовляються користуватися політичними гаслами – їх оголошують ворогами.
Висновки
Україна перебуває у стані війни. Щодня гинуть захисники країни. Їхні родини переживають нестерпне горе. У такі моменти Церква покликана бути джерелом утіхи, молитовної підтримки та духовної сили.
Натомість ПЦУ вже давно використовує похорони воїнів як майданчик для «битви» за політичний вплив. Ціна таких дій надзвичайно висока: вони поглиблюють розкол в українському суспільстві, сіють ворожнечу між людьми, які мають бути єдиними перед лицем зовнішньої загрози, і повністю знецінюють саму ідею церковного служіння, перетворюючи Церкву на інструмент політики.
Найбільш трагічним є те, що воїни, які віддали життя за Україну, стають розмінною монетою в руках політичних активістів у рясах. Їхні дії – це не служіння Україні, а служіння самим собі, прикрите патріотичною риторикою.
Україна заслуговує на більше. Її захисники заслуговують на більше. І українські віруючі – незалежно від юрисдикції – заслуговують на більше, ніж «церква-активіст», для якої політика важливіша за молитву, а християнство є лише прикриттям для досягнення політичних цілей.
