Як ПЦУ та УГКЦ перетворюють виконавців Волині на героїв
Дві конфесії, що претендують на особливу роль у державі, героїзують осіб, за якими стоять тисячі жертв серед мирного населення. Як і навіщо вони це роблять?
26 травня 2026 р. президент України Володимир Зеленський присвоїв Окремому центру спеціальних операцій «Північ» ССО ЗСУ почесне найменування «імені Героїв УПА». В указі це пояснено «відновленням історичних традицій національного війська».
Указ викликав різку реакцію поляків, які нагадали, що підрозділи ОУН-УПА причетні до знищення десятків тисяч мирного польського населення. Президент Польщі відібрав у Зеленського орден через прославлення УПА, міністр оборони заявив, що з Бандерою Україна не вступить до ЄС, а в Європарламенті пов'язали тему Волинської різанини з євроінтеграцією України.
І не можна сказати, що все це відбувається несподівано. Вже багато років українська влада просуває наратив про героїзм осіб, відповідальних за геноцид та етнічні чистки, створює культ навколо історичних персонажів, що проливали кров. З боку політиків це хоча б якось можна пояснити. Однак у створенні подібного культу активно беруть участь і дві релігійні організації — Українська греко-католицька церква та Православна церква України. Вони надають йому церковну легітимацію і мало не сакральний статус.
ПЦУ: «пишаємося, коли нас називають бандерівцями»
Ще у 2016 р. «митрополит» УПЦ КП Михайло Зінкевич у проповіді після освячення храму в урочищі Вовчак заявив, що повстанці УПА — «це всі люди святого життя» і що «сьогодні ми виявили любов до воїнів УПА, де заклали храм, назвавши на їхню честь, назвавши і зарахувавши їх до лику святих — Всіх святих землі української!».
У квітні 2019 р. офіційний сайт ПЦУ опублікував виступ Сергія (Епіфанія) Думенка у Львівському національному аграрному університеті. Голова ПЦУ назвав Степана Бандеру «генієм українського національного і націєтворчого духу» і заявив: «Коли нас називають бандерівцями, то ми цим пишаємося. <…> Для когось таке найменування є лайливим, але для нас це честь».
Це не приватна думка рядового «священника». Це заява голови релігійної організації, яка називає себе помісною церквою і претендує на роль духовної опори української державності. Її лідер не лише не дистанціюється від бандерівської ідентичності, а й привласнює її собі та оголошує «честю».
Потім риторика переходить у богослужбову та меморіальну практику. Того ж 2019 р. Сергій Думенко під час поїздки на Тернопільщину «освятив» пам'ятний хрест солдатам УПА.
У 2021 р. «священники» ПЦУ в Івано-Франківську вперше записали відео з виконанням пісні «Батько наш Бандера». В організаціях, що називають себе християнськими, «Отче наш…» — це звернення до Бога; «Батько Бандера» — виклик християнському світогляду. За флешмоб, що межує з богохульством, «священники» мали отримати щонайменше догану. Але голова ПЦУ Сергій Думенко сам його підтримав, заявивши, що пісня стала для українців своєрідним гімном захисту «своєї Богом даної української землі».
Того ж року Епіфаній підписав з молодими бандерівцями меморандум про співпрацю.
Тоді ж «архієпископ» Тернопільський і Кременецький Нестор Писик здійснив панахиду по воїнах УПА, останки яких знайшли біля с. Великі Загайці, і перепоховав їх «за християнським обрядом». Це було не просто моління, а ціле меморіальне дійство за участю військовослужбовців ЗСУ, представників влади та учасників військово-історичної реконструкції; на ньому не стільки молилися про прощення гріхів, скільки прославляли «героїв».
І це не поодинокий епізод для Писика. Ще до утворення ПЦУ, у вересні 2018 р., він «освятив» каплицю і відновлену символічну могилу «48 героїв» УПА в селі Зимно, назвавши її місцем молитви за «борців за волю України». У його єпархії розташоване урочище Антонівці — колишній штаб військового округу УПА «Волинь-Південь», а нині музей-табір УПА, де регулярно відзначають річниці створення УПА за участю самого Писика, «духовенства» ПЦУ, місцевої влади та молоді з «Пласту». А у 2022 р. біля Почаєва він очолив урочисте перепоховання останків 10 воїнів УПА, яких, як прямо сказано в повідомленні Тернопільської єпархії, поховали як «справжніх героїв <…> з усіма почестями і християнськими звичаями».
18 червня 2023 р. культ «героїв УПА» вийшов на якісно новий рівень. Сергій Думенко, перебуваючи з візитом у монастирі ПЦУ на Козацьких могилах, «освятив» ікону із зображенням Степана Бандери, Романа Шухевича та Євгена Коновальця. Ікона називається «Зі зброєю в руках і Богом у серці». Хоча ці особи зображені поряд із козаками, воїнами УПА та сучасними українськими військовослужбовцями, суті це не змінює: націоналістичний рух, пов'язаний із вбивствами мирного населення, переноситься у простір іконного шанування та церковної символіки.
Є і менш кричущий, але показовий приклад проникнення бандерівського культу в церковний публічний простір. 1 жовтня 2024 р. на свято Покрови за новим стилем Сергій Думенко служив у облаченні, орнамент якого відтворює вишиванку Степана Бандери — її відновили за історичною фотографією і назвали «бандерівкою».
Про те, що культ «героїв УПА» міцно вкоренився у свідомості «духовенства ПЦУ», свідчить і випадок із капеланом Василем Федоренком, якого Зеленський з нагоди Дня Конституції 28 червня 2026 р. нагородив медаллю «За військову службу Україні». У подячній промові Федоренко назвав лінію фронту нинішньої війни «лінією нашого воскресіння» і завершив її словами Романа Шухевича: «Ми не повинні боятися смерті, тому що ми вже давно перемогли… своєю готовністю вмерти за Україну! Слава Україні, слава українському лицарству».
Християнин не боїться смерті тому, що смерть переміг Христос, а не з будь-якої іншої причини. Тут же на перше місце виступає інший культ.
Показово, що культ УПА стає майданчиком спільних дій ПЦУ та УГКЦ. У 2024 р. Нестор Писик служив панахиду по загиблих воїнах УПА в Панасівці разом із духовенством обох конфесій. Церковні канони таке співслужіння суворо забороняють, але ПЦУ та УГКЦ порушують їх заради спільного культу «героїв УПА».
УГКЦ: Бандера, капелани УПА і церковна пам'ять націоналізму
На відміну від ПЦУ, створеної трохи більше семи років тому, УГКЦ веде свою історію з 1596 р. і безпосередньо брала участь у подіях, яким нині присвоюється статус «героїчних». Вона відіграла велику роль у самому створенні УПА, багато діячів якої — від рядових до лідерів — були греко-католиками. Тому в УГКЦ набагато давніша традиція героїзації та сакралізації УПА.
17 жовтня 2009 р. у Мюнхені біля могили Степана Бандери відслужили урочисту панахиду з нагоди 50-річчя його загибелі; в офіційному повідомленні Бандера названий «провідником української нації». Панахиду служив апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії єпископ Петро Крик разом із духовенством УГКЦ та УПЦ КП.
Десять років потому, у 2019 р., єпископ-помічник Стрийської єпархії УГКЦ Богдан Манишин освятив оновлений музей-садибу Степана Бандери. Захід проходив у рамках «року Степана Бандери» та Дня захисника України. У проповіді Манишин заявив, що садиба є домом не лише родини Бандери, а й усієї України, оскільки тут формувався «патріотичний дух провідника української нації».
Того ж року біля пам'ятника Бандері відслужили урочисту панахиду за участю архієпископа УГКЦ Володимира Війтишина, а також студентів і викладачів Івано-Франківської духовної семінарії УГКЦ. У проповіді Бандера названий «героєм України» і «тією особистістю, на яку треба рівнятися».
Тоді ж єпископ Коломийський УГКЦ Василь Івасюк освятив музей-садибу родини Шухевичів у Тишківцях; в офіційному повідомленні Роман Шухевич названий «легендарною постаттю національно-визвольної боротьби XX століття».
У 2021 р. Синод УГКЦ опублікував хвалебний матеріал під заголовком «Сповідники віри. Отець Василь Шевчук — священник УПА та хорунжий "Кадило"», де Шевчук названий одним із «найжертовніших капеланів УПА».
У жовтні 2022 р. у соборі УГКЦ Святої Софії в Римі відбулася молитва з нагоди Дня захисників і захисниць України та 80-річчя створення УПА. У ній взяли участь державний секретар Кабміну України Олександр Ярема та посол України у Ватикані Андрій Юраш — тут уже чітко видно симбіоз держави та УГКЦ у шануванні «героїв УПА».
У жовтні 2024 р. єпископ УГКЦ Петро Голиней із духовенством освятив «монумент повстанської слави» на Косівщині. У повідомленні про це село Космач назване «бандерівською столицею», а пам'ятник, за словами авторів, «ще більше підкреслює безсмертну славу Української повстанської армії». Після освячення Голиней заявив: «Сьогодні ми не плачемо. Ми святкуємо пам'ять доблесних хвилин бою…».
У грудні 2024 р. Департамент військового капеланства та паломницький центр УГКЦ організували паломницьку поїздку для родин загиблих українських воїнів до святинь Європи. Серед «святинь» виявилася могила Степана Бандери, біля якої здійснили молитву «за всіх загиблих воїнів, які віддали своє життя за волю України».
Є в УГКЦ і іконографічні зображення Бандери — наприклад, фреска в кафедральному соборі Непорочного зачаття Богородиці УГКЦ в Тернополі.
Нарешті, у травні 2026 р. в Україні відбулося державне перепоховання лідера ОУН Андрія Мельника та його дружини Софії. Кілька днів їхні останки перебували в патріаршому соборі УГКЦ в Києві, де єпископат і духовенство УГКЦ здійснили чин погребіння, після чого їх поховали на Національному військово-меморіальному кладовищі. У церемонії взяли участь президент України Володимир Зеленський та інші вищі посадовці. На кладовищі єпископ УГКЦ Йосиф Мілян та «архієпископ» ПЦУ Євстратій Зоря з духовенством обох церков здійснили спільне молитвослів'я.
Показовими є слова Йосифа Міляна під час перепоховання: «Сьогоднішня мить є не лише актом перепоховання. Це не лише повернення останків, це повернення сенсу. Це нагадування нам, живим, що держава не будується без пам'яті, народ не стоїть без єдності, а свобода не має майбутнього без морального фундаменту».
Тобто в основу майбутньої України закладається вшанування осіб, пов'язаних з убивствами мирного населення та співпрацею з нацистами.
Де закінчується молитва і починається культ
Тут необхідно провести межу між молитвою за померлих і звеличенням, героїзацією, створенням культу. У відповідь на критику представники УГКЦ та ПЦУ зазвичай кажуть, що це звичайна практика молитов за тих, хто відійшов у вічність. Церква молиться за всіх – і це правда. Але молитву можна відокремити від культу.
Молитва звернена до Бога, культ – до людини й суспільства. У молитві ми просимо, щоб Господь простив гріхи; при створенні культу робимо з людини взірець для наслідування і надаємо їй сакрального статусу. Молитва – акт милосердя до померлого, культ – акт насильства над пам'яттю невинних жертв.
Саме створенням культу й займаються УГКЦ та ПЦУ. Персонажі, м'яко кажучи, суперечливі з історичного погляду й вельми сумнівні з морального, позиціонуються як «герої», «борці», «провідники нації», «лицарі», «воїни світла». Їхню пам'ять освячують урочистими богослужіннями, іконографією, гучними заходами.
Коли церковний лідер публічно називає Бандеру «генієм національного духу», коли архієрей освячує його музей-садибу й говорить про «провідника української нації», коли семінаристам після панахиди розповідають про нього як про особистість, на яку слід рівнятися, а діячів УПА зображують на іконі поруч із Пресвятою Богородицею, – це вже не молитва про прощення гріхів, а сакралізація національного міфу.
Показово, що в усіх заявах представників ПЦУ та УГКЦ не чути закликів до покаяння перед жертвами. Не звучить ані визнання фактів розправ над мирним населенням, ані прохання про прощення в польських родин, ані спроба поєднати українську пам'ять із пам'яттю вбитих поляків. Натомість лунають слова про «героїв», «провідників», «безсмертну славу УПА».
Жертви «героїв УПА» не можуть мовчати
ОУН і УПА як історичне явище можна оцінювати по-різному – говорити про боротьбу проти СРСР, про трагедію українського народу, про війну всіх проти всіх на західноукраїнських землях. Історія ХХ століття була складною й кривавою. Але боротьба за незалежність не скасовує історичних фактів: співпраці з нацистами, убивств мирних людей, знищення населених пунктів, єврейських погромів. Усе це не може бути освячене й не може бути виправдане – ані антирадянською боротьбою, ані державними інтересами, ані відновленням історичної справедливості.
Лише один приклад: 11 липня 1943 року загони УПА здійснили одночасний напад на 99 польських сіл на Волині й знищили близько 8 тисяч поляків, переважно жінок, дітей і літніх людей. Загалом унаслідок дій ОУН-Б і УПА у 1943–1945 роках було вбито близько 100 тисяч поляків. Польський Інститут національної пам'яті кваліфікує це як геноцид.
У червні 2026 року президент Польщі Кароль Навроцький, оголошуючи про позбавлення Володимира Зеленського Ордена Білого Орла, наголосив, що це рішення не спрямоване проти українського народу й не змінює стратегічного курсу підтримки України, але додав, що присвоєння українській військовій частині імені «Героїв УПА» виходить далеко за межі внутрішніх справ України.
Реагував і Ізраїль. Ще у грудні 2018 року посол Ізраїлю в Україні Джоел Ліон різко відреагував на рішення Львівської обласної ради оголосити 2019 рік «роком Степана Бандери»: він заявив, що «шокований», і запитав, як прославлення людей, причетних до антисемітських злочинів, може допомагати боротьбі з антисемітизмом і ксенофобією.
У січні 2020 року посли Ізраїлю та Польщі Джоел Ліон і Бартош Ціхоцький виступили зі спільною заявою проти української політики пам'яті, назвавши вшанування Степана Бандери й Андрія Мельника «образою» пам'яті «невинних братів і сестер», убитих на землях, які нині входять до складу України.
У 2022 році посольство Ізраїлю засудило націоналістичний марш на честь Бандери, заявивши (цитата наводилася European Jewish Parliament): «Будь-яка спроба прославляти тих, хто підтримував нацистську ідеологію, оскверняє пам'ять жертв Голокосту в Україні».
Реагували не лише дипломати. У 2019 році після встановлення пам'ятника Романові Шухевичу в Івано-Франківську Всесвітній єврейський конгрес закликав Україну припинити прославлення таких постатей, назвавши сумним те, що людей, які просували нацистський порядок денний і брали участь у вбивствах євреїв, сьогодні прославляють як героїв.
А в травні 2026 року МЗС Ізраїлю відреагувало на державне перепоховання Андрія Мельника, висловивши жаль з приводу проведення офіційної церемонії на честь людини, яка співпрацювала з нацистами, і наголосивши, що немає місця для ігнорування історичної правди. Тоді ж Меморіальний центр Голокосту «Яд Вашем» заявив, що вшанування лідера руху, який підтримував нацистську Німеччину та співпрацював із нею в переслідуванні й убивстві мільйонів євреїв, підриває моральну цілісність пам'яті про Голокост.
Представники Польщі ставлять логічне запитання: чи може країна, яка претендує на європейське майбутнє, будувати свою національно-релігійну ідентичність на героїзації руху, пов'язаного з масовими вбивствами цивільного населення? Ми ж поставимо інше:
чи можуть церковні структури, які претендують на особливе місце в державі, займатися героїзацією та сакралізацією осіб, пов'язаних із кривавими розправами над тисячами невинних жертв?
Питання риторичне – фактично вони це роблять, і цілком можливо, що ми ще побачимо церковну канонізацію Бандери, Шухевича та інших подібних персонажів.
Сервільність церков з особливою роллю в державі
На таку роль сьогодні в Україні претендують ПЦУ та УГКЦ. ПЦУ від моменту створення позиціонувалася як символ української державності; УГКЦ давно претендує на роль духовного виразника української національної ідеї. Це покладає на них певні обов'язки щодо держави: забезпечувати церковну підтримку державним проєктам і підводити ідеологічне, сакральне підґрунтя під національно-державні міфи.
Але нерідко ці проєкти й міфи входять у суперечність із Євангелієм і вченням Христа. Героїзація ОУН–УПА – саме такий випадок.
Церква повинна бути поруч зі своїм народом і не може стояти осторонь історичних процесів. Але це не означає, що вона має надавати церковну легітимацію будь-яким державним починанням чи виконувати функції політичної пропаганди.
Церква може давати моральну оцінку діям політиків та історичним подіям на основі Євангелія, але не може підганяти свою риторику під черговий національний пантеон. Якщо ж вона обслуговує інтереси держави й прагне відповідати на запити суспільства на шкоду вченню Христа, доречно запитати: а чи Христова це Церква?
На наших очах в Україні відбувається те, чого не повинно бути: держава створює культ історичних діячів, пов'язаних із геноцидом, масовими вбивствами, погромами та етнічними чистками, а ПЦУ й УГКЦ зодягають цей культ у псевдохристиянську оболонку – надають йому атрибутів церковності, вводять у богослужбову практику та іконографію. Євангеліє такого не вчить.
Висновок
Сьогодні Україна переживає важку війну. Частина території окупована, гинуть військові й мирні жителі. Українці мають право захищати свою країну від російської агресії та відстоювати суверенітет. Але війна не дає права робити вигляд, ніби кров мирних поляків, євреїв, українців та всіх інших жертв націоналістичного насильства нічого не означає, якщо вона пролита під гаслом свободи й незалежності України.
Церква може молитися за померлих. Але вона не має права перетворювати вбивць мирних людей на святині національної пам'яті. За будь-яких обставин вона повинна зберігати вірність Христу, а не черговому державному міфу. Апостол Павло писав галатам: «Коли б я й досі догоджав людям, то не був би рабом Христовим» (Гал. 1:10).
Церква, яка заради політичної доцільності догоджає владі й освячує її історичні міфи, втрачає саме те, заради чого існує, – свободу свідчити про Христа.
