Досвід пошуку святих отців
Якби йшлося про одного сільського «священника» ПЦУ, писати було б нема про що. Але давайте спробуємо перевірити, наскільки приклад Філюка типовий для всієї структури Думенка. Пошукаємо, де представники ПЦУ говорять про те, що становить серцевину православної духовності: про смирення, покаяння, боротьбу з помислами або про Ісусову молитву.
Слова «покаяння» і «смирення» на офіційному сайті ПЦУ є. Наприклад, у великопісних проповідях Єпіфанія Думенка вони з'являються регулярно: у Прощену неділю він говорив про «подвиг посиленої молитви, покаяння і аскези», у п'яту неділю Великого посту — про покаяння Марії Єгипетської і «піст як стримання і смирення», у Хрестопоклонну — про смирення Сина Божого, говорив і про те, що «Великий піст є часом покаяння і виправлення».
Але проблема в тому, що всі ці тексти об'єднує одне: вони жорстко прив'язані до календаря. Настав піст — за чином, для порядку, належить сказати про покаяння. Причому сказати гладкими, правильними, але ні до чого не зобов'язуючими словами — такими, які можна знайти в будь-якому, навіть найпримітивнішому посібнику для семінаристів.
Ці слова йдуть не від особистого досвіду і тим більше не від досвіду святих отців: жодного посилання на святих отців у цих проповідях ми не знайшли. При цьому Єпіфаній жодного разу не говорить у них про Ісусову молитву. Він не робить жодної спроби пояснити слухачеві, як саме боротися з гнівом, як відрізнити смирення від зневіри, що відбувається з душею, коли вона починає каятися. Покаяння у Думенка — це лише тема для проповіді, а не зміст життя.
Цікаво, що запит про Ісусову молитву дає результат, який важко коментувати без гіркої посмішки. Про умне діяння в «патріотичному» конфесійному сегменті говорять греко-католицькі єпископи, йому присвячений розділ катехизису УГКЦ. А от проповідей ПЦУ на цю тему знайти не вдається. Чи не дивно, що уніати про Ісусову молитву говорять, а структура, яка називає себе Православною Церквою України, — ні?
Хто читає отців
Є ознака, за якою Церква майже безпомилково відрізняється від своєї імітації. Це ставлення до святих отців.
У ПЦУ святих отців майже не цитують. Ні Думенко, ні його «єпископи», ні парафіяльне «духовенство» на кшталт Філюка не будують проповідь на авві Дорофеї або Іоанні Ліствичнику, на Григорії Богослові або Ісааку Сиріні. Здебільшого вони їх навіть не згадують. Можна припустити, що причина проста: отців не читають, а якщо й читають, то не для того, щоб застосувати прочитане у своєму житті.
Між тим святі отці — це не музейний фонд, з якого дістають експонати лише до урочистих дат календаря. Це ключ до Євангелія. Апостол Петро попереджав: «жодного пророцтва в Писанні не можна розв'язати самому собою» (2 Пет. 1:20). Писання розуміється не так, як кому заманеться, а через досвід тих, хто пройшов описаний у ньому шлях.
Хто не читав у Ліствичника про гнів, той не впізнає гнів у собі. Хто не читав у авви Дорофея про осуд, той назве паломників «москалями» і буде щиро впевнений, що нікого не засудив.
Звідси випливає і все інше. Саме тому в ПЦУ захоплення храмів не сприймається як суперечність Євангелію. Гасло «Україна понад усе» не сприймається як суперечність першій і найбільшій заповіді: «возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм» (Мф. 22:37). Агресія до вірян іншої Церкви не сприймається як порушення слів Христа: «По тому пізнають усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:35). І не можна сказати, що все це — лише фарисейство і лицемірство. Ні, проблема набагато глибша: у ПЦУ просто немає інструменту, який допомагає побачити в собі гріх. Люди не бачать себе грішниками і не відчувають себе ними, тому що в них немає того, чим бачать.
Що передається при покладанні рук
Філюк, як і вся ПЦУ, постійно посилається на апостольське наступництво. У вже цитованому відео він говорить, що «єпископ» поклав на нього руки, — отже, «апостольське наступництво» однозначно є. Опустимо той факт, що до 2018 року жодна Помісна Церква не визнавала за УПЦ КП наявності апостольського наступництва, — про це писалося багато. Відзначимо інший бік, а саме те, що Церква ніколи не розуміла апостольське наступництво як формальність.
Апостол Павло наставляє Тимофія: «О, Тимофію! бережи довірене тобі» (1 Тим. 6:20). Що ж це за «довірене»? Чи тільки хіротонія? Апостол пояснює: «Тримайся зразка здорового вчення, яке ти чув від мене» (2 Тим. 1:13); «що чув від мене при багатьох свідках, те передай вірним людям, які були б здатні й інших навчити» (2 Тим. 2:2). Тобто, як бачимо,
наступництво включає в себе не лише передачу права висвячувати єпископів і священників, але й передачу вчення, духу православної віри, самого Священного Передання. Покладання рук лише запечатує цю передачу, а не замінює її.
Однієї хіротонії недостатньо, щоб зробити людину православною, — зрештою, Арій теж був законно рукоположений.
Священномученик Іриней Ліонський, учень Полікарпа Смирнського, який сам слухав апостола Іоанна, сказав про це так, що додати нічого: «Отже, де знаходяться дарування Господні, там належить учитися істини у тих, які мають наступництво церковне від Апостолів, здорове і бездоганне життя і незіпсоване та непошкоджене вчення» (Проти єресей, IV, 26, 5). Тобто святий Іриней, який жив у II столітті, говорить про три умови, а не про одну: наступництво, життя, вчення. Приберіть життя і вчення — залишиться лише форма, не наповнена істиною про Христа.
У свою чергу, святий Вікентій Леринський дав критерій, який Церква повторює вже півтора тисячоліття: істинне те, «quod ubique, quod semper, quod ab omnibus creditum est» — у що вірили скрізь, завжди і всі. Це і є Передання. Не «одні говорять так, інші інакше», а те, що Церква завжди знала про людину, гріх і покаяння.
Тому недостатньо визнати людину православною, видавши їй документ, або просто охрестити її. Святитель Кирило Єрусалимський пише: «Якщо лицеміриш, то люди хрестять тебе тепер, а Дух не буде хрестити. А якщо прийшов ти з вірою, то люди служать у видимому, а Дух Святий дає невидиме». Тобто
людина має бути православною за вченням, за образом думок, за тим, як вона відповідає на найпростіші питання. Саме цього в ПЦУ немає. Там беруть те, що лежить на поверхні і допомагає виглядати православними: облачення, іконостаси, якісь богословські терміни. І глибше не йдуть, тому що поглиблення вимагає праці, а ця праця починається з визнання себе грішником.
Діагноз
Філюк — не випадковість і не виняток. Він — точний зліпок з тієї структури, до якої належить. ПЦУ виникла з акту суто зовнішнього визнання, в якому не було ні покаяння, ні прохання про прощення, ні слова про провину за десятиліття розколу. Був лише документ. Тобто в самій основі цієї організації лежить та сама логіка, яку Філюк відтворив перед камерою: не «що я знаю про себе перед Богом», а «що про мене говорять».
І ця логіка відтворюється на всіх рівнях. Організація, яка визнала себе бездоганною без найменшої спроби покаяння і внутрішньої зміни, виховує кліриків, які вважають себе «нормальними» людьми і навіть не згадують про покаяння. Звідси і все інше. Вони не читають отців Церкви, а отже, нічого не знають про внутрішню брань і, відповідно, не бачать у собі гріха осуду або злоби. Не бачачи осуду, вони зі спокійною совістю захоплюють чужі храми. Все — коло замкнулося.
Розімкнути його може лише одне — те саме, чого в ПЦУ немає за визначенням: відповідь на питання, з якого все почалося. І це питання точно не про капці.
