Жіночий шлях серця, незбагненний для чоловічого розуму
Жіноче серце любить попри все. Воно не слідує логіці, воно живе почуттям. Жінки продовжували любити Христа і мертвого, як живого.
День Жінок-Мироносиць став символічним днем жіночого служіння у Церкві. Бог став людиною і втілився у чоловічій іпостасі. Він – новий Адам, і з Його пробитого ребра було створено нову Єву – Церкву Божу. Але хто стоїть одразу ж після Нього, вище за всі горні чини, вище за всі ангельські сили? Мати Божа, «Найчесніша Херувим і найславетніша без порівняння Серафим». У Євангелії про це не написано, але я анітрохи не сумніваюся в тому, що першою, Кому явився Христос, була Мати Божа. Саме тому Її немає серед жінок-мироносиць, коли вони йдуть до гробу. Богородиця знає, що Її Сина там уже немає. Саме тому Діви Марії немає серед загального зібрання апостолів, коли їм вперше з'явився Воскреслий Спаситель.
Втілення і Воскресіння Христа змінило духовну аксіологію. Розум та логіка після гріхопадіння замінили ведення Бога. І з того часу люди жили розумінням, яке вони виводили з одкровення Бога про Себе. Тлумачення цього одкровення є функцією розуму, яка є домінантою чоловічого начала. Жінка в цей час мовчить, слухає і слідує тим висновкам, які зробив чоловічий розум. На цих висновках побудовано закони та звичаї.
Але Бог приходить у світ. Він закликає Своїх учнів, які потім стануть апостолами, слідувати за Ним. Але за Христом також ідуть жінки, яких ніхто не кликав. Вони пішли самі на поклик свого серця. Апостоли ставлять запитання, сперечаються, не розуміють слів Спасителя, а жінки просто слухають та радіють присутності Христа. Біля Нього їм добре – не тому, що Господь правильно і добре говорить, а тому, що Він є. Біля Нього тепло, благодатно, вони відчувають Його Світло. Жінкам не потрібні слова, їм потрібний Сам Ісус. Вони раді бути в тіні, аби поряд із Ним.
Коли вибухнула катастрофа і, як грім серед ясного неба, пролунав смертний вирок, жінки залишилися поряд із Вчителем. Чоловічий розум розчарувався, він вирішив, що помилився, програв, повірив тому, чому вірити не треба було. Тепер уже нічого не зміниш. Ісуса не врятувати, але себе врятувати можна. Логіка і здоровий глузд говорили про те, що найправильнішим рішенням тепер буде піти якнайдалі і думати про власну безпеку.
Але це розум, а от серце – воно інше.
Жіноче серце любить попри все. Воно не слідує логіці, воно живе почуттям. Жінки продовжували любити Христа і мертвого, як живого.
Для них Він залишився тим самим улюбленим Вчителем. І нехай Його розіп'яли, і Він помер, але це нічого не змінює. Жінки і померлому зберігають вірність так само, як і живому. Тому вони й ідуть до гробу, не думаючи про те, що там стоїть озброєна варта. Їх не турбує власне життя. Вони переживають лише про те, «хто нам відвалить камінь від гробу». Тому Воскреслий Христос являється жінкам-мироносицям раніше, ніж апостолам. Серце завжди ближче до Бога, ніж розум.
Ще в земному житті Спасителя ми бачимо, що містичні бесіди Він вів не лише з апостолами, а й із жінкою-самарянкою, розповідаючи їй про Живу воду. Марія, що сидить біля ніг Спасителя, стала іконою споглядання. З того часу і до кінця світу Бог веде людину до Себе шляхом серця, а не шляхом розуму. Це шлях молитви, любові та благоговіння. Спасіння – це не вдумування у Бога, це вчуття у Нього. Розум, що залишив свої межі після гріхопадіння, має повернутися в серце, а не навпаки. Те, що є домінантою чоловічого начала, має змиритися і поринути у те, що є прерогативою начала жіночого.
Найбільша катастрофа нашого богослов'я в тому і полягає, що воно відкинуло шлях серця і повернулося до раціонального начала. Живий шлях сердечної молитви та діяльного життя передбачає применшення мислення, аж до повної його зупинки. Це відсікання будь-яких помислів, як добрих, так і злих. Тиша розуму є необхідною умовою споглядання. На цьому шляху розум замовкає, а серце оживає. Саме в духовному серці знаходяться двері, які ведуть у Царство Боже, яке «всередині нас є». На цьому шляху народилося чернецтво, на ньому побудовано духовну практику досвідчених подвижників. Цією дорогою пройшли усі преподобні. Ісіхія розуму відкриває браму Неба.
Але так вийшло, що цей давній шлях нами забутий. А з віками дияволові вдалося побудувати залізобетонну стіну між розумом і серцем, і богослов'я почало ґрунтуватися виключно на раціо, на вірному розумінні, знанні, схоластиці, логіці та умогляді. Вірити означає знати. Але знання ніколи не зможуть заповнити порожнечу серця, вони ніколи не розженуть морок зневіри та тугу під час спокус. Розум, подібно апостолам у Гефсиманську ніч, боятиметься, тікатиме і ховатиметься від хреста, що дарується нам Христом для спасіння.
Ніколи за всю історію існування Церкви Христової люди не мали доступу до такої кількості православної літератури, який є зараз. Сотні тисяч книг лежать у вільному доступі в інтернеті. Є величезна кількість чудових та цікавих лекцій. Проповіді сучасних священників набагато цікавіші, насиченіші, оригінальніші, ніж ті, які люди чули з церковних амвонів сто і більше років тому. Якщо ми порівняємо те, що говорив у четвертому столітті святитель Іоанн Златоуст чи Григорій Богослов, і те, що говорять сучасні православні проповідники, то я не сумніваюся, що останніх нам буде слухати значно цікавіше, ніж перших. І що? Чи стали ми при цьому добрішими, мудрішими, чи збільшилася кількість вірян у храмах? Чи все відбувається з точністю до навпаки?
1950 року прихильників ісламу в усьому світі було майже 21 мільйон осіб, православних – 106 мільйонів, католиків – 400 мільйонів. Минуло трохи більше півстоліття. Тепер мусульман майже два мільярди. Католиків стільки ж, як і представників хінді. Православних – лише 200 мільйонів. Це у тисячу разів менше, ніж мусульман. Іслам тепер найбільша релігійна конфесія у світі, і кількість її прихильників зростає безперервно. Хіба в них так багато яскравих проповідників? Чи, може, ми бачимо багато ісламської богословської літератури? Ні, вони мають лише практику, засновану на природній людській моралі. А що у християн? А у християн за ці роки з'явилося ліберальне богослов'я з його безпринципною вседозволеністю. З'явилася культура постмодернізму, яка відкидає не тільки традиційні християнські цінності, а й загальнолюдську мораль. Християнські країни, які колись були консервативними та дотримувалися євангельської традиції, переродилися у суспільство споживачів та прихильників гедонізму.
Шлях розуму веде до тієї ж ідеології, в якій жив давній дохристиянський світ – «їж, пий, веселись, бо завтра помреш».
Це так зрозуміло і очевидно. А що потім? Що потім, розум не знає і знати не може. Це може відчути лише чисте серце та внутрішня інтуїція, яка робить людину християнином.
Саме тому зараз у наших храмах набагато більше жінок, ніж чоловіків. Тому що «добре бачить одне лише серце, найголовнішого очима не побачиш» (Антуан де Сент-Екзюпері). До Бога приходять не розумні та освічені, а добрі, люблячі та прості. Звісно, серед них можуть бути будь-які люди, у тому числі й із високим інтелектом, знаннями. Але не це їх привело до Бога, а те, що знаходиться в самій глибині особистості. Те, що вело жінок-мироносиць у темряві досвітньої ночі до гробниці Христа. Те, що й зараз звучить у нашому серці, як Великодня пісня, як радість передчуття вічного життя.
