Час не стер образи святого на найкращого друга
Святитель Григорій Богослов десятиліттями ображався на того, хто був йому дорогий – і не переставав його любити.
Коли близька людина раптом кудись від'їжджає, перестає спілкуватися або своїми словами й вчинками ріже по живому, – ми зараховуємо її до зрадників. Найболючіше тут те, що людина, яка завдала болю, як і раніше тобі дорога. Її не можна просто викреслити з життя, як викреслюють зрадника, – адже ти добре пам'ятаєш, якою доброю вона була, коли була поруч і між вами були мир і злагода.
Історія Церкви показує болісне переживання цього болю на живому прикладі двох найвеличніших святих, чия дружба була взірцевою, але мало не розбилася об камінь образи.
Перенесімося до родинного маєтку під Назіанзом, в останні роки IV століття. Тут доживає свій вік старий, хворий, архієпископ, що відмовився від усіх запропонованих йому кафедр. Кілька років тому помер його найближчий друг – святитель Василій Великий, архієпископ Кесарії Каппадокійської. Залишившись один, старець пише про нього слово, якому судилося стати літературною вершиною церковної риторики. Ми приходимо до нього запитати про те, про що він сам воліє мовчати.
Дружба, що почалася з образи
– Владико, ми пам'ятаємо вашу взірцеву дружбу зі святителем Василієм Великим. Але, тим не менш, він завдав Вам болю, зробивши вас єпископом захолустного містечка, навіть не запитавши, чи хочете ви цього.
Святитель Григорій довго дивиться у вікно, туди, де починається дорога на Кесарію:
– Усе почалося набагато раніше, ще в Афінах. Ми закінчували навчання, і обом пропонували залишитися викладати риторику. Я хотів поїхати разом із ним, але він умовив мене залишитися на місці – і поїхав один, таємно, не дочекавшись, поки я зберуся слідом.
– І Ви не розгнівалися?
– Звичайно розгнівався. І згадував про це з гіркотою навіть через роки, коли писав про нього слово. Я так і написав тоді: ти мене зрадив. Це було те саме, що розсікти навпіл одне тіло, настільки ми були близькі один одному.
– А в Сасимах як було?
– Там було ще гірше. На великій дорозі через Каппадокію є перехрестя, де одна дорога ділиться на три. Місце безводне, ні травинки. Навколо завжди пил від возів, збирачі податків. Місцеві жителі – бродяги й чужинці. Таким було моє служіння в Сасимах. Ось до якого міста відправив мене колишній друг, якому було мало п'ятдесяти хорепископів.
Коли дружба поступається місцем обов'язку
– Владико, а чи простили Ви його?
Святитель довго мовчить, а потім повільно відповідає:
– Скажу тобі правду. Навіть у надгробному слові на його честь я написав, що час не знищив у мені скорботи про те. Не знищив.
Не потрібно вдавати, що рани затягуються, якщо це не так. Бог ніколи не виправдовує брехню.
– Тоді як Ви взагалі змогли написати про нього з такою любов'ю?
– Тому що я зрозумів одну річ, яка пересилила мою образу. Василій чинив зі мною не як ворог і не як байдужа людина. Каппадокія розривалася навпіл, єретики готові були захопити половину єпархій, а під рукою у Василія не було вірних людей, крім мене. Він не вчинив зі мною зі злоби. Він у ту годину просто віддав перевагу спасінню Церкви перед нашою дружбою.
– Але він же міг попередити Вас заздалегідь, пояснитися, зрештою?
– Ти правий – не сперечаюся. Але люди рідко чинять ідеально навіть тоді, коли чинять по совісті. Я довго мучився через те, що зі мною обійшлися недобре, і від думки, що друг мене розлюбив. Але зрештою я зрозумів, що Василій поважав нашу дружбу, але під час випробувань він віддав перевагу інтересам Церкви, за що його не можна засуджувати.
Біль, який не потрібно пояснювати
– Владико, Ви пройшли через довгі роки роздумів і поступово простили другові колишню образу. А що робити тим, у кого рана від зради ще не загоїлася?
Він обертається і дивиться на мене розуміючим поглядом:
– Я ж не написав похвальне слово Василію просто з Сасим. Я писав його через роки, вже після його смерті, переживши гнів, написавши йому листи з відкритими докорами, і довгі роки ми з ним майже не зустрічалися. У мене був цілком законний гнів, і Бог не засудив мене за нього.
– Тобто, потрібно просто чекати, поки гнів сам по собі охолоне?
– Потрібно ще не плутати двох речей. Оплакувати розрив – не означає розривати узи любові. Можна роками носити в собі кровоточиву рану і ні на хвилину не переставати любити людину, яка її завдала. Хто каже тобі, що для справжньої любові обов'язково потрібне миттєве прощення, плутає святість із бездушністю.
Ми на час відходимо від літнього архієпископа, який навчив нас переживати біль із гідністю і дозволяти йому сусідити в душі з любов'ю до кривдника.
Наприкінці літературного присвячення другові святитель Григорій напише про свій стан так: «напівмертвий, напівусічений, відторгнутий від великого союзу». Але тут же додає, що друг і після смерті продовжує настановляти його в нічних видіннях. Любов і повага святителя Григорія до святителя Василія виявилася сильнішою за образу. Про це писав ще апостол Павло задовго до конфлікту каппадокійських святителів: любов «все покриває, всьому вірить, на все сподівається, все переносить» (1 Кор. 13:7).
