Християни і влада: чому «прогнуті» ненавидять «непрогнутих»
Сьогодні майже неможливо відрізнити дії влади від дій представників ПЦУ стосовно УПЦ. Брехня, наклеп, ненависть і насильство ллються суцільним потоком. Чому так відбувається?
«Не забувайте, прогнуті будуть найбільше ненавидіти не тих, хто їх прогнув, а тих, хто не прогнувся». Ця популярна в мережі фраза невідомого автора в певному сенсі говорить про психологію тих, хто, втративши внутрішню свободу, хоче довести власну «правоту» будь-якими засобами. При цьому доводять не тим, хто їх «прогнув», а тим, хто «прогинатися» не захотів.
Цікаво, що в сучасній Україні ми бачимо подібну картину в церковній сфері: ПЦУ, повністю продавлена державою, часто виступає не проти влади, а проти УПЦ, чиї пастирі та паства відмовляються «гнутися» під політичні вимоги.
Ця стаття – не стільки про те, чому це відбувається, скільки про те, як церковні структури, злившись із державою, перетворюються на знаряддя «ідеологічної чистки» і чому істинна свобода у Христі вселяє владі та її маріонеткам найжорстокішу ненависть.
Хто такі «прогнуті»?
У церковному контексті «прогнуті» – це ті, хто пожертвували Євангелієм заради політичної вигоди. Іншими словами, це ті, хто, забувши про слова Христа про любов до ворогів, культивують ненависть, ті, хто замість молитви і покаяння приходить до храму з болгаркою і ломом, ті, хто не хоче боротися з «духами злоби піднебесної», тому що зайнятий «боротьбою» проти «плоті і крові». Але головне, це ті, хто цілком і повністю залежать від вимог «політичного моменту».
У контексті нашої статті під всі ці параметри потрапляє ПЦУ, яка, отримавши в січні 2019 року «томос» автокефалії від Константинополя, увійшла в орбіту державних інтересів.
Так, закон «Про свободу совісті та релігійні організації» дав привід владі масово проводити перереєстрацію приходів УПЦ на користь ПЦУ. Силами місцевих адміністрацій та «активістів» захоплюються храми УПЦ, а канали державного ТБ і провідні онлайн-видання годують народ фантастичними історіями про «проросійський вплив» УПЦ, пов'язуючи її з агресором. При цьому ПЦУ представляється як «національна Церква», а критика чи питання на її адресу трактуються як «загрози національній безпеці».
Така «допомога» від держави вимагає віддачі з боку ПЦУ – і структура Думенка віддає все, що може. Наприклад, вирішить держава закрити храми на карантин – ПЦУ однозначно «за», вирішить заборонити цілу Церкву – ПЦУ знову «за», вирішить змінити дати свят – і тут «за». І можна не сумніватися, навіть якщо влада вирішить змінити текст Літургії або накаже скасувати пости – в ПЦУ підтримають всі ці рішення. Не тільки тому, що там далекі від духовного життя, але й тому, що розуміють: без підтримки влади існувати вони не зможуть.
В результаті ПЦУ сама поставила себе в ситуацію, в якій вона позбавлена навіть гіпотетичної можливості бути за необхідності голосом критики невірних рішень влади, бути совістю народу.
Чому влада «нагнула» ПЦУ, але не змогла «нагнути» УПЦ?
Спротив злу і гріху – одна з ознак внутрішньої свободи. УПЦ, хоча і піддається тиску, залишається єдиною конфесією, яка послідовно відмовлялася виконувати «державні» доручення, що суперечать Євангелію, канонам Церкви і християнській совісті.
Ні, ми не ідеальні, ми часто проявляємо інфантильність і не здатні сказати чітке «ні». Але в питаннях, які мають принципове значення, фактор «послуху Богу, а не людині» все одно превалює над усіма рішеннями. Нагадаємо, що коли язичницька влада заборонила апостолам проповідувати, у відповідь вона почула: «Ми повинні коритися Богу більше, ніж людям» (Діян. 5: 29). Саме на цьому принципі базується більшість рішень УПЦ. Наприклад, тільки УПЦ бачила небезпеку в ковідних обмеженнях, тільки вона виступала проти електронних документів і біометрії. Тільки УПЦ продовжує традицію хресних ходів, незважаючи на заборони, і так далі.
Крім того, не маючи ніякої залежності від держави, УПЦ ще й піддається неймовірному тиску з боку влади, яка вимагає розірвати канонічні та євхаристичні (підкреслюємо, не адміністративні) зв'язки з Руською Церквою.
І що ж? А те, що, незважаючи на жорсткі переслідування, понад 6 мільйонів вірян залишилися в УПЦ. Про що це говорить?
Не маючи ніякої надії на «благовоління» з боку держави, віряни живуть у Церкві з реальним відчуттям духовної свободи.
Чому саме Українська Православна Церква викликає у ПЦУ й у влади навіть не роздратування, а справжню ненависть? Відповідь криється у внутрішній логіці залежності та самовиправдання. І тут є кілька механізмів, про які ми розповімо.
Механізм «проєкції вини»
Коли людина (або інституція) відмовляє собі у свободі і приймає волю сильнішого, всередині виникає когнітивний дисонанс: «я вчинив неправильно, але повинен довести, що мій вчинок – правильний». В результаті у людини (або у групи людей) з'являється внутрішній конфлікт, весь негатив від якого спрямовується на тих, хто відмовився «прогнутися». Саме ці «непрогнуті» звинувачуються у втраті духовної свободи.
Механізм «живого викриття»
Христос називає християн «сіллю світу» (Мф. 5: 13). Як відомо, сіль не тільки запобігає гниттю якогось продукту, але й надає йому смак. І якщо спроєктувати слова Христа на УПЦ, то виходить, що наша Церква у своєму жертовному служінні не лише не дає народові «згнити» і втратити свій духовний стрижень, але й прищеплює йому «смак» до Істини. Іншими словами, УПЦ є живим докором усім, хто забув про найголовніше: мета християнина – служіння Богові, а не політиці. А таке не прощають.
Механізм «ярликів»
Залежна від державної підтримки ПЦУ просто не може говорити все те, про що повинна говорити: про те, що в Церкві немає місця поділам за національною ознакою, про любов до ворогів і взагалі про любов. Через це її слова не мають у собі Духа Істини. Замість прагнення говорити мовою Євангелія, представники ПЦУ розмовляють мовою політики, а замість діалогу використовують мову ненависті та ярликів («агенти Кремля», «філії ФСБ» тощо).
Механізм «ненависті до свободи»
Ненависть до людей, які мають внутрішню свободу, подібна до ненависті до життя: там, де темно, промені істини спричиняють пекучий біль. УПЦ живе духовним життям, вона зберегла богослужбові традиції й Таїнства без змін, а головне – живе, не озираючись на вимоги політиків... і саме цим викликає ненависть з боку ПЦУ.
Історичні паралелі
Історія знає чимало прикладів, коли розкольники та лояльні до влади «християни» ненавиділи сповідників Христових навіть більше, ніж гонителі-атеїсти.
Наприклад, у 1920-ті роки «обновленський рух» підтримував більшовиків, отримуючи державну охорону й ресурси (голова обновленців Введенський їздив на автомобілі, наданому ЧК), і обрушувався з критикою на «тихонівців» і «катакомбників» – тих, хто відмовлявся визнавати право держави втручатися в церковні справи.
Цікаво, що обновленці звинувачували «тихонівців» у фанатизмі, у розпалюванні ненависті до радянського ладу. І саме цим, зокрема, більшовики виправдовували арешти духовенства, ув’язнення священників і мирян, конфіскацію церковного майна тощо. Погодьтесь, паралелі із сучасністю більш ніж очевидні.
Щоправда, вже до кінця 1930-х від обновленців майже нічого не залишилося: влада визнала їх непотрібними й перейшла до відвертих репресій уже проти них самих. Це, до речі, може бути добрим уроком для ПЦУ: занадто тісний союз із державою врешті обертається гоніннями й спробою знищення.
Обновленці не користувалися особливою популярністю серед простого народу. Церковний письменник 1920-х Левіті-Краснов згадує, що обновленські храми були практично порожніми, у них не було коштів, щоб опалювати церкву взимку, а всі спроби загнати людей у «правильну церкву» зазнали провалу. Сьогодні ми бачимо схожу ситуацію: храми ПЦУ – порожні. І це пояснюється не лише тим, що всередині цієї структури ледь жевріє духовне життя, а й тим, що конфесія, залежна від прихильності влади, не може бути голосом совісті перед тією ж владою. Якщо Церква зливається з державою – на неї дивляться як на державну структуру, а не як на камінь віри.
От і виходить, що ненависть «пристосуванців» до вільних – це симптом того, наскільки глибоко в мізки української державної еліти (якщо її так можна назвати) проникла думка, що влада і Церква мають бути механізмом управління народом. Україна зараз, на жаль, відроджує стару більшовицьку схему, в якій релігія служить підпорою для укріплення влади.
Висновок
Українська Православна Церква сьогодні стоїть на сторожі живої віри в Бога, зберігаючи вірність Євангелію і принципу: «Шукайте найперше Царства Небесного». Ненависть, яку відчувають до неї ПЦУ та світська влада, – це плата за викриття «державної Церкви», плата за свідчення про те, що головне послання християнства – не в національній ідентичності, а у Христі.
Шлях УПЦ – це жертовне служіння, що нагадує сучасникам про ідеали святих подвижників Лаври, мучеників Бориса і Гліба, священномученика Володимира (Богоявленського) та багатьох інших. І доки є ті, хто живе цими ідеалами, надія на відновлення духовної єдності нашого народу залишається живою.
