Два вбивства і одне мовчання
Зеленський засудив вбивство католицького священника в Польщі того ж дня. Про вбитого місяцем раніше ченця УПЦ у Святогірській лаврі він мовчить досі.
24 вересня 2026 року в польському Ярославі громадянин України, колишній військовий ЗСУ, напав на монастир сестер-бенедиктинок і вбив католицького священника. Уже ввечері того ж дня цей злочин засудив Володимир Зеленський. Трохи пізніше із заявою виступило посольство України в Польщі.
Здавалося б, усе правильно. Якщо громадянин твоєї країни вчинив за кордоном таке лиходійство, глава держави має відреагувати. Питання в іншому. За місяць до цього, 23 серпня, у Святогірській лаврі вбили ченця Української Православної Церкви Варсонофія (Турянського). Вбили на українській землі, в тилу української армії. І на це вбивство ні Зеленський, ні його Офіс, ні МВС, ні СБУ не відреагували досі.
Чому ж католицький священник у Польщі заслуговує на співчуття українського президента, а православний чернець в Україні – ні? Спробуємо розібратися.
Як відреагувала Польща і як відреагував Київ
Нагадаємо, що сталося в Ярославі. Близько 9:30 ранку 31-річний українець зайшов на територію монастиря через відкриту браму і почав нападати з ножем на людей. Постраждали п'ять осіб, з них троє – католицькі священники . Один із них пізніше помер у лікарні. Нападника затримали на місці, а мер Ярослава того ж дня скликав кризовий штаб за участю воєводи.
Пізніше з'явилися нові подробиці. 31-річний Ігор М. у минулому служив у ЗСУ і воював на фронті. У нього були український і німецький паспорти, а також польський номер PESEL, що дозволяє отримати статус тимчасового захисту.
Перші особи Польщі висловилися практично одразу. Прем'єр Дональд Туск написав: «Вбивця з Ярослава перебуває в руках польської поліції. Тривають слідчі дії. Злочинець – громадянин України. Він понесе покарання з усією суворістю польського закону. Розділяю біль із близькими жертв цього жорстокого нападу». Президент Кароль Навроцький був ще жорсткішим: «Перед лицем таких актів держава повинна бути сильною, діяти швидко й безжально за дотримання закону… Завдання держави – забезпечити безпеку своїх громадян».
Можна по-різному ставитися до тону Навроцького, але головне він сказав: за безпеку людей відповідає держава, і якщо в монастирі вбивають священника, це справа держави, а не тільки поліції.
На вбивство в Польщі Зеленський відреагував того ж дня: «Жахливий злочин в абатстві сестер-бенедиктинок у Ярославі, вчинений громадянином України. Шоковані цим злом… Висловлюємо найглибші співчуття родині та близьким загиблого». І ще: «Винний у цьому злі має понести повну відповідальність згідно із законом. Розраховуємо на швидке й ретельне розслідування всіх обставин. Боляче, що люди здатні на такі жахливі злочини. Правосуддя має перемогти».
Посольство України в Польщі теж не промовчало: «Категорично засуджуємо жорсткий напад… Вважаємо недопустимими будь-які прояви насильства. Особливо болісно, що така трагедія сталася в місці, яке має бути простором молитви та милосердя». Дипломати наголосили, що «насильству й нападам на людей не може бути жодного виправдання». А посол Василь Боднар наступного дня вже розповідав журналістам, де перебуває затриманий і в якому він стані.
Зрозуміло й те, чому Київ відреагував так швидко. Польща – ключовий союзник, стосунки й без того непрості, а тут убивця – колишній український військовий, і про це вже кричать польські політики. Промовчати було неможливо: занадто висока ціна для репутації країни. Швидкість реакції пояснюється не лише співчуттям, а й політичним розрахунком. А в православних вірян УПЦ в самій Україні немає ні «Конфедерації», ні польського президента, які могли б натиснути на Банкову, тому й реакції немає.
Ще раз: ніхто не дорікає Зеленському за ці слова. Так і має бути: слова правильні і сказані вчасно. Питання лише в тому, чому таких же слів у нього не знайшлося для своїх – для вбитого в Лаврі монаха УПЦ?
Дипломати написали, що особливо болісно, коли трагедія відбувається «в місці, яке має бути простором молитви та милосердя». Це про польський монастир. Про Святогірську лавру ніхто з українських чиновників нічого подібного не написав.
Святогірськ: місяць мовчання
23 серпня близько 11 години ранку біля Микільського храму у верхній частині Святогірської лаври на насельників обителі напала група людей у військовій формі. Монах Варсонофій (Турянський) загинув від наскрізного вогнепального ранення голови та шиї. Інок Григорій отримав чотири ножові ранення, а послушника Андрія Кірієнка з пробитою легенею скинули в яр.
Кірієнко прокоментував те, що сталося, у перші ж дні. За його словами, на нього напали після того, як на привітання «Слава Україні!» він «неправильно» відповів: «Слава Богу». Факти вказують на те, що монах Варсонофій розплатився життям за такі ж «неправильні» слова.
Схіархімандрит Гавриїл (Бунге) потім сказав про це так: «Адже цей монах міг без труднощів врятувати своє життя, якби підкорився вимозі своїх убивць. Але він цього не зробив. Він відповів як християнин: слава належить одному Богу».
Звісно, щодо вбивства у Святогірську номінально досі триває розслідування. Але вже зараз можна сказати, що версія про російську ДРГ виглядає неспроможною. Про це можна судити із заяви командира 3-го армійського корпусу Андрія Білецького, якого важко підозрювати в симпатіях до УПЦ: «У Святогірську не те що ніколи не було російського солдата… Місто Святогірськ перебуває в смузі оборони 60-ї механізованої бригади 3-го армійського корпусу. Це тилова зона нашого корпусу». Тобто монаха вбили в тилу ЗСУ, на території, яку контролює українська держава.
У Ярославі вбивця – колишній військовий ЗСУ. У Святогірську монаха вбили люди у військовій формі в тилу української армії. Про колишнього військового, який вчинив злочин за кордоном, президент висловився того ж дня. Про людей у формі, які вбили монаха вдома, – жодного слова. Чи можна вважати це випадковістю?
Ексдепутат Ігор Мосійчук говорить про вбивство у Святогірську прямо: «Це сигнал військовим, що начхати, можете робити що хочете».
Звідки взялася ненависть
Навряд чи Зеленський просто не помітив трагедію в невеликому прифронтовому місті. Швидше, проблема в іншому. Щоб чесно засудити вбивство у Святогірську, доведеться сказати, звідки взялася атмосфера, в якій людину в підряснику можна вбити біля храму. А цього влада явно не хоче робити.
Тому що цю атмосферу створювали роками. І створювали її далеко не маргінали.
Згадаймо «Квартал 95» – студію, яку колись створив і очолював сам Зеленський. Наприкінці 2022 року в програмі «Байрактар ньюс» ведучі матюками ображали духовенство УПЦ і зачитували «прайс-лист»: «плюнути в священника МП – 20 гривень», «вдарити по лівій щоці і автоматично по правій – 100 гривень». Комусь було смішно, але вже 2 січня 2023 року у Вінниці чоловік увірвався в храм УПЦ і полоснув настоятеля небезпечною бритвою по горлу. Тоді під роликом «Кварталу» один із користувачів написав: «Його кров у тому числі і на ваших руках».
Висловлювалися й чиновники. Тодішній секретар РНБО Олексій Данілов заявив: «У цій установі (УПЦ, – Ред) перебувало багато представників так званої розвідувальної спільноти Російської Федерації». Зверніть увагу: йдеться не про конкретних людей, чия вина доведена в суді, а про всю Церкву як інституцію. Коли таке говорить людина, яка відповідає за нацбезпеку, та ще й під час війни, мільйони віруючих фактично отримують тавро без жодного суду. Далі цю риторику підхопили депутати, «експерти», телевізійні «релігієзнавці», блогери. І поступово все звелося до трьох ярликів: «секта», «москалі», «ФСБ у рясах».
До чого це призвело, добре видно на прикладі нещодавнього ефіру Kyiv FM. Журналіст Богдан Буткевич у програмі «Говорить Київ. Війна» разом з активісткою Мариною Коваль обговорював тему «Чи є шанс заборонити російську церкву в Україні?». Про віруючих УПЦ він сказав буквально таке: «У мене з ними свої рахунки, з цим самим падлом, яке прикидається християнами, хоча ними не є». Мету ефіру Буткевич бачив у тому, щоб зрозуміти, чи можна «відрубати цій гідрі голову». Духовенство він назвав «покидьками в чорних рясах». Наприкінці ефіру Буткевич зізнався, що із задоволенням став би катом на процесі проти УПЦ.
І це не 2022 рік, коли в перші тижні війни емоції зашкалювали. Усе це Буткевич говорив уже після вбивства в Лаврі.
Для нього такі заяви не новина. Ще у 2014 році в ефірі Hromadske.TV він розмірковував про те, що «є певна категорія людей, яких потрібно просто вбити». Минуло дванадцять років, він і досі виходить в ефір, і жодна державна структура на його слова ніяк не реагує.
Уявімо на хвилину, що журналіст у київському ефірі назвав би «падлом» представників ПЦУ, католиків, греко-католиків, іудеїв чи мусульман і пообіцяв би стати для них катом. Скільки часу минуло б до реакції Нацради, прокуратури, а може, і самого президента?
Навряд чи більше доби. А коли так говорять про православних УПЦ, ніхто й оком не веде.
Митрополит Вострський Тимофій (Єрусалимський Патріархат) сказав про це дуже влучно: «Коли людину роками привчають бачити в хрещеному братові ворога, рано чи пізно хтось обов'язково доведе цю думку до крайньої межі». А в Одеській єпархії УПЦ сформулювали ще коротше: «Слова мають наслідки».
Ось і відповідь, чому влада мовчить про Святогірськ. Якщо серйозно засудити вбивство отця Варсонофія, доведеться визнати, що у нього є передісторія. А в цій передісторії надто багато знайомих облич – від колишніх колег по «Кварталу» до колишнього секретаря РНБО. Значно простіше зробити вигляд, що нічого не відбулося. Тільки мовчання глави держави в такій ситуації все одно сприймається як сигнал.
Сигнал зрозумілий правильно
Мосійчук, нагадаємо, назвав це мовчання «сигналом військовим». Хтось може з цим посперечатися. Але те, що відбувається на практиці, говорить само за себе.
Перше – мобілізація. Майже щодня з'являються повідомлення про затримання священників УПЦ співробітниками ТЦК. При цьому ми весь час наголошуємо, що Церква не вимагає для своїх священників жодних привілеїв. Йдеться про однакове ставлення і про те, що священнослужитель за канонами не може брати до рук зброю (про що чудово знають і в ДЕСС). За Женевськими конвенціями військові священники вважаються некомбатантами. А в Україні священників УПЦ відправляють на фронт не дивлячись ні на сан, ні на підрясник.
Друге – інформаційне поле. Буткевич тут не виняток, просто він говорить вголос те, що інші говорять завуальовано. Коли в ефірі столичного радіо обговорюють, як «відрубати гідрі голову», а в новинах за звичкою звучить «московські попи», у людей складається проста картина: ці люди поза законом, і за них ніхто не заступиться.
Про це попереджав єпископ Штутгартський Іов. За його словами, розправа з представником Церкви, «яка в Україні вже багато років стоїть на межі державної заборони», відправляє нас «до часів раннього християнства, коли представників religio illicita – забороненої релігії – можна і потрібно було знищувати на благо суспільності».
І третє – безкарність. Після Вінниці минуло майже чотири роки. Весь цей час напади на священників УПЦ не ставали ні приводом для заяв влади, ні гучними судовими справами. Керуючий справами УПЦ митрополит Антоній (Паканич) запитував: «Невже комусь дано право безкарно вбивати тільки тому, що інша людина – "не тієї віри"?» Відповіді від держави немає вже понад місяць. І це мовчання чудово розуміють усі, в тому числі ті, у кого в руках зброя.
Про що варто нагадати владі
Українська влада дуже любить говорити про європейський вибір і європейські цінності. Що ж, згадаємо, що ці цінності говорять про свободу совісті.
Стаття 35 Конституції України гарантує кожному свободу світогляду і віросповідання. Стаття 24 забороняє привілеї або обмеження за ознакою релігійних переконань. Стаття 9 Європейської конвенції про захист прав людини, яку Україна ратифікувала, захищає свободу сповідувати свою релігію. А Європейський суд з прав людини не раз підкреслював, що держава повинна бути нейтральною і безсторонньою щодо різних конфесій і не вправі вирішувати, чия віра «правильна». Ну і найпростіше: держава існує для того, щоб захищати життя своїх громадян. Усіх громадян, а не лише тих, хто їй подобається.
У Євросоюзі, куди так прагне Україна, дивляться не лише на закони про прокуратуру та антикорупційні органи. Дивляться і на те, як держава захищає меншини. Член ХДС з Німеччини Ірина Вольфсон сказала дуже чітко: «Свобода віросповідання і захист меншин ніколи не повинні залежати від того, до якої релігії людина належить». Картина дивна. Якщо зібрати всі реакції на трагедію в Святогірську, з’ясується, що найголосніше розслідувати вбивство українського громадянина на українській землі вимагають у Європі. А в Києві просто мовчать.
Замість післямови
Виходить, українська держава розділяє загиблих на тих, про кого потрібно сказати, і тих, про кого краще промовчати. І ділить не за громадянством і не за місцем злочину, а за церковною приналежністю.
Віряни УПЦ це запам’ятають. Їм не потрібно розповідати, що таке війна: багато хто з них воює, багато хто ховає синів, багато хто залишився без даху над головою. Їм не потрібно пояснювати, що таке любов до України. Вони чудово все розуміють і все бачать – в першу чергу різну реакцію на один і той самий злочин.
Біда в тому, що, поки влада мовчить, говорять Буткевичі. А там, де говорять Буткевичі, рано чи пізно хтось знову візьме до рук зброю і прийде до воріт монастиря. І йому вже буде байдуже, якого саме.
