«Мовчання перед блюзнірством в Україні – співучасть»: погляд з Болгарії
Болгарський богослов у розгорнутому інтерв'ю СПЖ представив безкомпромісний погляд на всі проблеми, з якими Православ'я стикається і в Україні, і у світі.
Болгарський адвокат і магістр теології Олександр Тодоров в розгорнутому інтерв'ю СПЖ в Болгарії розповів, що істинна первопричина блюзнірства проти Києво-Печерської лаври не політична, а незнання Бога і ворожість до послідовників Христа, тобто Церкви. Гонителі просто заплуталися, вибравши сторону темряви. Він звертає увагу на те, що блюзнірство уряду щодо захоплення печер і мощей Лаври здійснюється з мовчазної згоди ПЦУ. І ця згода є ще одним доказом (поряд зі святими канонами), що ця структура не є частиною Христової Церкви. Також богослов вказує на мовчання Патріарха Варфоломія. Він підкреслює – ми не чули, щоб Константинопольський Патріарх виступив проти вилучення святих мощей і гоніння монахів з Лаври.
– Близько місяця тому влада в Києві здійснила новий рейд у Києво-Печерській лаврі з метою провести «наукові дослідження» мощей, що зберігаються в печерах під монастирем. В першу чергу це, безсумнівно, блюзнірський акт, а в другу – він суперечить усім церковно-правовим і канонічним нормам. Як би ви прокоментували цей випадок як адвокат і магістр теології?
– Кожен християнин знає, що до Бога можна наблизитися з вірою і любов'ю, а не науковими дослідженнями. Якби було навпаки, тоді святими стали б найвеличніші наукові дослідники, а не смиренні монахи, прикрашені саме вірою і любов'ю. Ми бачимо, що Бог прославляє нетління і чудотворення (навіть після їхньої смерті) не тіла великих учених, а тіла святих, як і Сам обіцяв: «Я прославлю тих, які Мене прославляють» (1 Цар. 2: 30). Мироточать голови багатьох Києво-Печерських святих, а не голови вчених. Коли хтось у скорботі і потребує випрошування Божої милості для якоїсь конкретної проблеми, він шукає таку молитовну допомогу і заступництво знову ж таки у святих, а не у наукових дослідників.
Отже,
ті, хто вигонятюь монахів з Лаври і вилучають мощі святих з метою провести над ними «наукові дослідження», самим цим блюзнірством над святинями показують, що просто не є християнами («по плодах їхніх пізнаєте їх» – Мф. 7: 20).
Вони шукають не Царства Божого і не прагнуть уподобитися Христу, а переслідують свої земні інтереси. І так земне, мирське, політичне знову гонить духовне, християнське. Нічого нового. У часи і римських, і османських, і комуністичних гонінь на Церкву було те ж саме. І знову ж – одні гинуть, а інші спасаються через гоніння, в яких кожен проявляє свою сутність, щоб у кінці отримати по справах своїх і ставленню до Спасителя.
З 2023 року, коли держава оголосила про «повернення» Києво-Печерської лаври, влада забрала кілька будівель, де жили монахи, але не чіпала печери з мощами святих. А тепер захоплюють і печери зі святинями. Так, це можна формально обґрунтувати якимось тимчасовим світським законом, як і в часи більшовицьких гонінь після 1917 року – безбожна влада тоді вбивала і арештовувала православний клір і монахів в СРСР (а після 1944 року – і в інших комуністичних державах) з хибними звинуваченнями в «антиреволюційній діяльності» за більшовицьким законом, а не з обвинуваченнями в тому, що вони християни.
Для служителів лукавому нормально діяти з лукавством.
Захопивши владу насильницькою революцією, комуністи тоді не говорили, мовляв, «ми вороги Христа з іудео-масонським походженням і ідеологією, фінансовані деякими американськими банкірами, і тому переслідуємо християн – оскільки ненавидимо Христа і бажаємо замінити віру в Бога вірою в нашу партію, а Христовий хрест – іудео-масонською п'ятикутною зіркою, і взагалі бажаємо, щоб маси підкорялися нам замість Христа, тому й будемо представлятися нібито народною владою, щоб нас прийняли за своїх».
Так і сьогоднішні гонителі Христової Церкви в Україні, звісно, не оголосять відкрито: «Ми воюємо проти Православ'я» (адже вони «демократи» і нібито поважають свободу віросповідання як основне право людини), а будуть вигадувати всілякі формально «законні» підстави для гонінь, вилучення майна, «наукових досліджень», тюремного ув'язнення тощо. Врешті, все це цілком закономірно, тому що вони – духовні чада і спадкоємці тих, хто «підстерігали Його і намагалися уловити що-небудь з уст Його, щоб звинуватити Його» (Лк. 11: 54) і «шукали лжесвідчення проти Ісуса» (Мф. 26: 59) і кричали «Розіпни, розіпни Його» (Ін. 19: 6).
Переслідувані монахи Лаври ж є духовними чадами і спадкоємцями Того, Кому «плювали в обличчя і били Його, інші ж ударяли Його по щоках» (Мф. 26: 67), а світська влада «бивши, видав на розп'яття» (Мф. 27: 26). І як сказав Господь: «Немає учня вище вчителя свого» (Мф. 10: 24), і «якщо Мене гнали, будуть гнати і вас» (Ін. 15:20), так і відбувається зараз в Україні з УПЦ і зокрема в Лаврі. Але гнаним і побитим православним нашим братам і сестрам Спаситель говорить: «Радійте в той день і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах. Так чинили з пророками отці їхні» (Лк. 6: 23).
Дехто вважає, що захоплення Києво-Печерської лаври і святих мощей – це політичне питання і вираження політичних розбіжностей, але це не зовсім так. Бо якби гонителі знали Спасителя і якби шукали, згідно з Його словами, «передусім Царства Божого та правди Його» (Мф. 6:33), тоді політичні цілі були б для них на другому місці, а спасіння душ – на першому. І тоді в них не було б наївності зазіхати на святині, не усвідомлюючи наслідків цього гріха. Але через їхню духовну сліпоту в них усе навпаки – політичні цілі для них на першому місці, а спасіння – на другому, вони навіть можуть узагалі не думати про своє спасіння та про неминучий Божий суд. Отже, глибока істинна першопричина блюзнірства не політична, а духовна: незнання Бога і ворожість до послідовників Христа, тобто Церкви. Гонителі просто заплуталися, обравши бік темряви.
З іншого боку, звертає на себе увагу, що
блюзнірство відбувається з мовчазної згоди ПЦУ з діями уряду щодо захоплення печер і мощей. І ця згода є ще одним доказом (крім священних канонів), що ця структура не є частиною Христової Церкви. І від самопроголошеного очільника ПЦУ, а також Патріарха Варфоломія ми не чули, щоб вони виступали проти вилучення святих мощей і вигнання ченців із Лаври.
– Гоніння проти канонічної Української Православної Церкви триває вже близько трьох років. Чому до цього дійшло, на вашу думку?
– Божі долі в принципі незбагненні для людини (Іс. 55:8-9), тому ніхто не може точно відповісти на запитання «чому?». Але все ж на основі слова Божого та історії Церкви (включно зі старозавітною) ми можемо дати лише деякі припущення без претензій на вичерпний характер.
З плином часу, як і передбачив Господь, «через множення беззаконня, у багатьох охолоне любов» (Мф. 24: 12), а віра й надалі убожітиме: «Чи знайде на землі віру Син Людський, прийшовши, чи знайде віру?» (Лк. 18: 8). Тобто дедалі менше людей відгукуватиметься на заклик Христа до покаяння і послуху Творцеві. Водночас, коли православні люди стають дедалі меншим відсотком населення, ворогам Істини через чисельну перевагу легше знайти способи їх мучити, бо православні самим своїм існуванням дратують світ: «Коли світ ненавидить вас, знайте, що Мене він зненавидів раніше за вас. Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а як ви не від світу, але Я обрав вас від світу, то тому ненавидить вас світ» (Ін. 15: 18–19).
Якби 90% населення в Україні було церковним і жило в прагненні до Царства Божого, навряд чи дійшло б до сьогоднішніх гонінь. Але ми живемо в інші часи, більшість людей не дбає про своє вічне життя, і маса все більше бере гору.
Як відомо, цей стан посилюватиметься до того, що навіть псевдо-месії, який запанує за Божим попущенням як світовий правитель у Єрусалимі на кілька років, буде дано «воювати зі святими, і перемогти їх» (Одкр. 13: 7), тобто гоніння посилюватимуться. Але, слава Богу, ці земні гоніння вірних ведуть до вічного життя всіх, хто і в гоніннях залишиться вірним.
Другу можливу причину можна знайти в словах «Кого Я люблю, тих викриваю і караю. Отож, будь ревним і покайся» (Одкр. 3: 19) та «Господь, кого любить, того карає; б'є ж усякого сина, якого приймає» (Євр. 12: 6). А покарання Бог навмисно влаштовує для Своїх власних дітей «для користі, щоб нам мати участь у святості Його» (Євр. 12: 10).
Отже,
можливо, Бог допускає ці гоніння православних з боку ворогів Христа з метою врятувати більше православних в Україні.
Україна, можливо, почала віддалятися від Православ'я і схилятися до світського світогляду та світських цінностей (включно з абортами, сурогатним договірним материнством, ставлячи націю вище за віру, ненавидячи людину чи групу людей на якійсь ідеологічній основі тощо). І як у давнину через страждання і захоплення іншими народами Бог повертав старозавітний Ізраїль від ідолопоклонства до монотеїзму (бо у своєму смутку ізраїльтяни бачили, наскільки безсилі й безглузді ідоли, і волали в покаянні до Живого Бога), так, можливо, і зараз Господь допомагає через ці страждання багатьом Своїм улюбленим чадам протверезитися – відкрити очі на порожні сучасні ідоли (гроші, задоволення, політику) і повернутися до прагнення до Царства Божого як першочергової мети свого життя, і таким чином зрештою врятуватися для вічності.
Святитель Миколай Сербський у своїй монографії «Війна і Біблія» доводить безліччю біблійних прикладів, що війна/переслідування – це крайній засіб, який Бог використовує, щоб змусити народ повернутися до Нього – Джерела життя, і зрештою підсумовує:
«Причини війни полягають у відступництві від Бога та ідолопоклонстві християнських народів та їхніх вождів. Причини ці тотожні з причинами воєн, від яких страждав і загинув Ізраїль, що був колись сіллю і світлом світу. Ці причини мають бути швидко знищені покаянням і поверненням до Бога, бо інакше ціла низка майбутніх війн, безсумнівно, призведе до загибелі християнських народів, але не самого християнства. Від якості нашого світу залежить, чи буде війна. Якщо у мирний час наше життя буде угодним Богові, то війни не буде. Але світ без Бога – колиска війни. У світі плодяться і ростуть бацили війни, а коли вони розмножаться і виростуть, то війна буде неминучою. Хочуть її чи ні – вона неминуча.
Поки люди своїми думками, почуттями та справами воюють проти Бога – марні їхні мрії про мир. Попри бажання людей війна має виникнути там, де посіяне її насіння... "Нечестивим же немає миру, говорить Господь" (Іс. 48: 22)».
Ідолопоклонство – гидота перед очима Божими. Незалежно від того, чи поклоняються люди і народи Божим створінням або своїм творінням, ідолопоклонство в обох випадках є богомерзотним. Будь-яке ідолопоклонство в наш час, як і в минулі часи, карається Богом різними тяжкими покараннями, з яких війна є останнім і найсуворішим покаранням.
Місія Європи полягала в тому, щоб жити по-християнському і допомогти своїм братам, язичницьким народам, піднестися до Христа. Натомість Європа сама впала в ідолопоклонство. Замість бути світлом світові, вона вдягнулась у морок; замість того, щоб сяяти духовними людьми, вона хвалиться матеріальними речами. Замість того, щоб навчати народи насамперед шукати Царства Божого, вона вчить їх обвішуватися брязкальцями та несуттєвими речами. З цієї біди прийшли всі інші біди. Звідси приходили і приходитимуть і війни.
На запитання: «Як так виходить, що Бог милості і любові допускає на людей такі жахи, як війни?» можна відповісти іншим питанням: «Як люди, яким Бог ясно відкрив Свою волю і Свій закон, можуть без сорому і покаяння безмежно ображати Бога і зневажати Божий закон?»
По-третє,
через гоніння на канонічну УПЦ багато хто, ймовірно, отримує не просто порятунок, а й сповідницькі та мученицькі вінці – у піраміді євангельських блаженств на найвищому місці Господь поставив вигнаних за правду і вигнаних і переслідуваних за Нього (Мф. 5: 10–11).
З житій святих і Передання Церкви також відомо, що Бог допускає стати мучениками – і, відповідно, засяяти в особливій славі в Його Царстві – людям, які вже тверді у вірі та християнських чеснотах. Саме на таких людей допускаються найбільші випробування, муки. І це нормально, тому що якби вони були половинчастими у вірі та в чеснотах, то до них належали б слова Христа, що вони «не мають у собі кореня і непостійні; коли настане скорбота чи гоніння за слово, зараз спокушаються» (Мк. 4: 17). А сповідники віри не такі.
Отже, узагальнюючи сказане вище, можна припустити, що гоніння, можливо, служать, з одного боку, для напоумлення (тобто звернення до Бога) і спасіння більшої кількості людей, а з іншого – для випробування і вдосконалення вже вірних християн, щоб вони отримали в Царстві Небесному велику нагороду мучеників. Наскільки високо вони стоять у Божих очах, видно з того факту, що лише мощі мучеників (а не інших святих) можуть бути вкладені, вшиті у престоли в храмах та в антимінси, на яких служиться свята Літургія.
Водночас,
гоніння показують і моральне обличчя розкольників в Україні – їхню співучасть у гоніннях, блюзнірські свята, пісні й танці, які вони проводять у деяких захоплених ними силою храмах.
Обставини дають привід кожному показати, що в нього в серці, і в кінці «ті, що творили добро, воскреснуть для життя, а ті, що чинили зло, для осуду» (Інг. 5: 29).
– Чи вважаєте ви, що покращення відносин між США та Росією і переговори про припинення війни можуть призвести до перелому і у відношенні влади у Києві до Православної Церкви?
– Можливо, але не точно. Влада у Києві розраховує на підтримку не лише від США, а й від Англії, а також від інших європейських держав, які не показують (принаймні за останні 100 років) свою любов до Євангелія. Що тоді могло б мотивувати їх заступитися за гнану Церкву в Україні чи повернення святинь? Світ таки йде до свого передбачуваного Богом кінця, а не до відродження благочестя.
Реалістичніше виглядає, що ставлення влади у Києві до Православної Церкви зміниться, коли зміниться сама влада. Але чи станеться це, коли і як – все залежить від Бога і кількості людей, які оберуть звернутися до Христа. Ймовірно, в Його очах має значення, чи великий відсоток народу шукає Його і прагне дотримуватись Його заповідей, чи лише малий відсоток. Нехай більше людей вникнуть у слова Божі: «Я Господь, і немає іншого. Я утворюю світло і творю пітьму, роблю мир і чиню лиха; Я, Господь, роблю все це» (Іс. 45: 6–7) і «Горе тому, хто зневажає Творця свого» (Іс. 45: 9).
Багато хто помиляється, думаючи, що світ залежить від політиків, і всі про них думають, за них ревнують, їх шукають, їх обговорюють, їх звинувачують і від них чекають на благоденство... Яка жорстока помилка! «Мене, джерело живої води, залишили, і вирубали собі розбиті водойми, які не можуть тримати води» (Єр. 2: 13).
Отже, світ залежить від Бога, Який «змінює часи і літа, скидає царів і ставить царів, дає мудрість мудрим і розумне розумним» (Дан. 2: 21). А Бог же бажає нашого покаяння та зміни, тому що хоче врятувати нас для вічного життя – у крайньому випадку і через війну.
– Чи можливий у найближчому майбутньому всеправославний собор, який покладе остаточний кінець розділенню в Україні, чи ми станемо свідками «замороженого розколу»?
– Добре було б мати справжній всеправославний собор, який засудив би хоча б основні єресі, що з'явилися у ХХ столітті – екуменізм та нове неправославне вчення про чільність Константинопольського Патріарха в Церкві (т. зв. східний папізм). Це єретичне вчення було об'єктивовано принаймні у двох документах:
- Рішення Синоду Константинопольської Патріархії від 11 жовтня 2018 р., що «ієрархи» та «клірики» двох розкольницьких структур в Україні – УПЦ Київського патріархату та УАПЦ мають бути прийняті в церковне спілкування «з їхніми санами» без вивчення причин їхнього відлучення від Церкви і питання, чи мають вони взагалі хіротонію, а також без покаяння з їхнього боку. Цей акт було ухвалено в порушенням низки канонів, які забороняють відлученим одними єпископами бути прийнятими до Церкви іншими.
- Сумний Томос про автокефалію від 06.01.2019 р., який Патріарх Варфоломій вручив розкольникам в Україні, не маючи на це права у чужій дієцезії та без відповідного прохання про це канонічної Церкви на цій території. А про розкольників сказано: «Хто не входить дверима на подвір'я овече, а перелазить інде, той злодій та розбійник» (Ін. 10:1).
У цьому «Томосі» Патріарх Варфоломій викладає кілька єретичних, неправдивих тверджень: що Константинопольський Патріарх нібито глава всіх помісних Православних Церков і має право скасовувати рішення інших патріархів, тому що має право «ухвалювати незмінні рішення у справах єпископів та інших кліриків помісних Церков, а також що він – центр Православ'я.
Добре було б, щоб всеправославний собор засудив і новий календар (запроваджений у деяких помісних Церквах знову ж таки Константинопольським Патріархом і масоном Мелетієм Метаксакісом, і теж за сприяння світської влади, і знову ж таки з репресіями проти православних), тому що новий стиль є провідником та засобом екуменізму, а також руйнівником церковної єдності в єдиній Христовій Церкві та апостольського Петрового посту. Він взагалі є зухвалим непослухом Соборній Церкві, як зазначає святитель Серафим Софійський Чудотворець.
Якщо Бог дасть проведення такого дійсно православного собору, який засудить єресі, то, звичайно, і український розкол закінчиться (такий собор засудив би і розкол у Литві, де 2023 р. Патріарх Варфоломій створив подібний неканонічний «екзархат», у якому знову ж таки без права «відновив у сані» священиків, скинутих канонічною Литовською Православною Церквою при МП. Подібну розкольницьку проблему Константинополь створив раніше і в Естонії, де паралельно з Естонською Православною Церквою при МП знову ж таки неканонічно існує й маленька «Естонська апостольська Православна Церква», підпорядкована Фанару, яка завжди підтримується владою. В усіх цих випадках Патріарх Варфоломій завжди пвдтримує розкольницьку структуру і завжди діє спільно з неправославною світською владою на шкоду православним – як в Україні).
На жаль, на практиці скликання бажаного всеправославного собору не виглядає реалістичним (поки що).
По-перше, тому що немає православного імператора чи царя, який би скликав і забезпечив собор, як раніше це робив візантійський цар. І по-друге, тому що сьогодні вже в небагатьох християн є ревність про чистоту віри, подібна до тієї, яку ми знаходимо, наприклад, у святого Марка Ефеського. Доказом цього є масове мовчання, з яким єпископи по всьому світу спостерігають вже кілька десятиліть єресь екуменізму, що відкрито сповідується Патріархом Варфоломієм, і його багаторазові (заборонені канонами) спільні молитви з єретиками.
• 45 ап. правило: «Єпископ, пресвітер або диякон, якщо тільки молився з єретиками, нехай буде відлучений; якщо ж дозволить їм діяти як служителям у церкві, нехай буде вивержений».
• 10 ап. правило: «Якщо хтось, хоча б і в домі, помолиться з відлученим від церковного спілкування, нехай буде (і сам він) відлучений».
• 11 ап. правило: «Якщо хтось, хто належить до кліру, помолиться з виверженим, нехай буде і сам вивержений».
Але роками майже ніхто не порушує питання про ці канонічні злочини.
Інший доказ відсутності ревності про чистоту віри, – що робить малоймовірним проведення всеправославного собору, – такі офіційні документи, підписані Константинополем та окремими представниками інших Помісних Церков, у яких є відкриті єретичні (зокрема екуменічні, що суперечать догмату про єдину Церкву) положення.
• Баламандська угода між православними та римокатоликами від 23 червня 1993 р.
• Равенський документ від 13 жовтня 2007 р., підписаний між православними та римокатоликами
• «Загальна декларація та пропозиція до Церков», підписана 28 вересня 1990 р. у центрі Константинопольської Патріархії біля Женеви (у Шамбезі) 21 представником більшості помісних Православних Церков (за винятком Єрусалимської Патріархії) та 10 представниками нехалкідонських «Церков», які відкидають IV-й та наступні Вселенські собори
• Декларація від 12.11.1991 р. Антіохійської Патріархії з орієнтальною сирійською Церквою, яка також відкидає IV, V, VI і VII Вселенські собори, тобто має не православне, а єретичне віросповідання
Проти цих документів і проти спільної молитви з єретиками більшість православних єпископів у світі, наскільки відомо, не висловили відкритої незгоди або хоча б не розкритикували Константинополь чи Антіохійську Патріархію за спотворення Православ'я. І тому, за наявності цієї мовчанки на найвищому церковному рівні, Патріарх Варфоломій дійшов до того, що впав і в неопапізм, проголошений вже й письмово у його неканонічному Томосі від 06.01.2019 р. Слід зазначити і те, як він нагородив у 2015 р. прихильника абортів Джо Байдена «за захист прав людини».
На тлі цієї екуменічної та неопапістської діяльності та віросповідання Патріарха Варфоломія багато єпископів і Синодів продовжують мовчати і не піднімають голос проти його віровчальних злочинів, тримаються з ним так, ніби він православний. Так, РПЦ викрила його папські претензії на владу в 2023 р., але щоб викривали на архієрейському рівні його екуменічне віросповідання та спільні молитви з єретиками, я не чув.
Третій доказ того, що навряд чи буде проведено справжній всеправославний собор – це Критський собор 2016 р., про який болгарський Священний Синод у своєму точному Висновку від 15 листопада 2016 р. ухвалив, що він «не є ані великим, ані святим, ані всеправославним».
Однак цей собор був показовим для духу, який панує у великої частини єпископів у світі: Вселенські собори скликалися, щоб захистити Православ'я від єресі (і єретики мали бути соборно засуджені, якщо не покаються, щоб таким чином захистити Церкву від їхніх лжевчень), а на Критському соборі, навпаки, єретики були почесними гостями, їхні структури були названі «Церквами» без розрізнення між ними та Христовою Церквою. Єретичні вчення взагалі не розглядалися на Критському соборі (начебто сьогодні вже немає єресей), і навіть про саму екуменічну єресь і про Всесвітню раду Церков згадується в позитивному сенсі. Тобто видно прагнення не до православного сповідництва, а навпаки – до розмивання кордонів між Православ'ям і єрессю і до догодження світові цьому, всупереч Божому слову («Не любіть світу, ні того, що у світі: хто любить світ, у тому немає любові Отця» – 1 Ін. 2: 15).
З усіх цих причин, з людської точки зору, вірогіднішим є проведення нового відступницького лже-православного собору, подібного до того, що був на Криті. Святитель Іустин Попович та святий Кукша Одеський попереджали про цю небезпеку ще у середині ХХ століття. Святитель Серафим Софійський Чудотворець у спеціальній доповіді аналізує та засуджує екуменізм, а преподобний Гавриїл Ургебадзе прямо називає його «над'єрессю». Але значна частина православних єпископів у світі ігнорує повчання цих святих. І тому ці єпископи ухвалили і Критське неправославне сповідання (замість того, щоб як Христові апостоли і зберігачі Передання викрити його, подібно до болгарського Синоду). Потім частково ухвалили і український розкол, і неканонічний «Томос» Варфоломія від 06.01.2019.
Інша частина єпископів не дбає про новий календар, і поділи, і розколи, які календарна реформа викликала в Румунії, Греції та Болгарії, а також про скорочення або зникнення Петрова посту.
Отже, за такого духовного устрою – якщо на самі еклезіологічні лжевчення та на новостильний календарний поділ (інструмент екуменізму) дивиться з апатією значна частина єпископів у світі, то навряд чи вони самі виявлять ревнвсть до організації скликання всеправославного собору, щоб засудити український розкол. Але це, звісно, не означає, що розкол буде легалізовано – ні. ПЦУ залишається розколом, бо священні канони не дають Константинопольському Патріарху повноважень, які Патріарх Варфоломій намагається собі надати. Хто прагне спасіння та істини, легко може прочитати канонічні правила та православне вчення про Церкву, і сам зрозуміти, яка Церква в Україні Христова, і яка – розкольницька.
Однак за відсутності православного царства на землі, подібного до Візантійської імперії, і з урахуванням усіх вищевказаних фактів, можна припустити, що Православ'я рухатиметься до дедалі більшої фрагментації, де віряни будуть спасатися у небагатьох залишившихся вірними Священному Переданню єпископів. Ця вірність означає і неприйняття розколів Константинополя в Литві та Україні, брехні східного папізму, а також екуменічної всеєресі, включно зі спільною молитвою з міафізитами, «легалізованої» Декларацією Антіохійського патріарха від 1991 р. (про неї Китирський митрополит Серафим пише, що вона «загрожує спасінню». Але такі митрополичі голоси сьогодні можна перерахувати по пальцях). Вірні ж будуть піддаватися різним гонінням – «і будуть вас ненавидіти всі за ім'я Моє; але той, хто витерпить до кінця, спасеться» (Мф. 10: 22).
– На вашу думку, чи потрібна категорична позиція Святого Синоду Болгарської Церкви щодо ситуації в Україні і чому досі її немає? Ми знаємо, що було сформовано синодальну комісію з цього питання, однак ми також розуміємо, що її справжня мета – лише виправдати бездіяльність.
– Звісно, потрібна категорична позиція кожного Священного Синоду (кожної автокефальної Церкви) проти розколу та на підтримку канонічної Церкви в Україні, бо Бог вимагає від нас «робити добро всім, а особливо своїм по вірі» (Гал. 6: 10). Ми зобов'язані хоча б чесно відрізняти священне від несвященного, Церкву від розколу, а не політкоректно ховатися, коли переслідують православних братів і сестер в Україні і навіть забороняють Церкву законом...
Але водночас є щось важливіше – збереження Православ'я від неопапістських претензій Константинопольського Патріархату (на верховну судову владу в Церкві; на право «відновлювати в сані» розкольників, які не мають канонічного висвячення або втратили сан через впадання в розкол, на право приймати кліриків без відпускних листів або вивержених, яких вже є низка випадків; право надавати автокефалію або створювати свої екзархати в чужих юрисдикціях чи діоцезіях, і це всупереч бажанню місцевої канонічної Церкви тощо).
А чому збереження чистоти віри, включно з еклесіологією, таке важливе? Тому що
добрих справ недостатньо для спасіння – якби тільки добротою людина могла врятуватися, не треба було б Слову приймати людське тіло, глузування, бичі, ляпаси, наруги та хресну смерть. Тоді й Божі заповіді вимагали б від людини тільки чеснот і нічого більше.
Але реальність інша – коли Його питають: «Що нам робити, щоб творити діла Божі? Ісус сказав їм у відповідь: Ось діло Боже, щоб ви вірували в Того, Кого Він послав» (Ін. 6: 28–29), і в іншому місці: «Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя» (Одкр. 2: 10), тому що «без віри неможливо догодити Богові» (Євр. 11: 6).
Бог є любов, з любові Він принизився прийняти людське тіло, страждати, викупити нас від прокляття гріха та смерті і дарувати нам життя вічне. На цю любов Він бажає, щоб і ми відповідали любов'ю – «Вогонь прийшов Я звести на землю, і як хотів би, щоб він уже спалахнув!» (Лк. 12: 49). І якщо наш Спаситель хоче, щоб ми горіли, як вогонь, від любові до Нього, а про ближніх нам каже: «Оскільки ви не зробили цього одному з цих менших, то не зробили Мені» (Мф. 25: 45), то чи можемо ми залишатися байдужими, мовчазними, політкоректними, коли якийсь патріарх не лише спотворює екклесіологію (вводячи нове єретичне вчення про свої повноваження, якого немає в жодному підручнику з катехизису, догматики, ані з канонічного права), а й об'єднується з ворогами Церкви в їхньому прагненні руйнувати Православ'я та переслідувати малих братів Христових в Україні?
Світська влада у Києві не лише сприяє зміцненню українського розколу та одержанню «Томоса» від 06.01.2019 р., а й сама переслідує канонічну Церкву в Україні спеціальним законом про заборону УПЦ. І зробила замах і на мощі Києво-Печерських святих, які є унікальною святинею у всій Вселенській Церкві.
Отже,
при всій зухвалій деструктивній діяльності з боку Патріарха Варфоломія, якщо мовчання єпископів по всьому світові продовжиться, то воно буде тією чи іншою мірою співучастю у зраді – в його екуменічних молитвах з єретиками, у неканонічних вторгненнях КП в Україну, Литву та Естонію, та в єресях, викладених у його «Томосі».
На жаль, є архієреї, які, бажаючи догодити Патріарху Варфоломію та сильним світу цього, політизують недоречним чином церковну проблему розколу та єресі, і таким чином ставлять дотримання священних канонів на другорядне за пріоритетом місце – після своїх політичних уподобань.
Вони намагаються політичними світськими аргументами виправдати віровчальні злочини, або замовчуючи про них, або навіть захищаючи Патріарха Варфоломія. Засліплені бажанням бути угодними неправославним політикам, вони приймають їхній бік у гонитві проти православних і в порушенні святих канонів: чи то через мовчазну підтримку українських розкольників (коли не викривають Томос 2019 р.), чи то в співслужінні з розкольниками начебто вони канонічні клірики, чи то навіть у прямому їхньому визнанні (як більшість єпископів Елладської, Кіпрської та Олександрійської Церков).
Ця поведінка є співучастю у розколі і показує, що ці архієреї не розуміють небезпеки створення нової еклесіології, подібної до тієї в Римі, де поступово розвинулася єресь папізму, що призвела до відпадіння від Церкви. Відпадіння Римської Церкви від Вселенського Православ'я є плодом насіння єретичного мудрування, яке довго дозрівало в її надрах. Остаточний поділ стався 20 липня 1054 року за Константинопольського патріарха Михайла Керуларії, коли через її єретичні нововведення вона була відсічена від святої Церкви, як суха гілка, яка не тільки не дає плодів, але може завдати смерті і всьому організму. Але як раніше єретики відпадали від Церкви, так буде й зараз. Останніми роками відбувається внутрішнє самовизначення єпископів і християн взагалі – чи хочуть вони бути вірними до смерті православній вірі чи готові на компроміси зі Священним Переданням для миру цього.
Почасти втішно, що хоч Синод ще не знайшов сили висловити, як співвідносяться український розкол та папські претензії Патріарха Варфоломія з його Томосу 2019 р. з православною екклесіологією та канонами, беззаконня не обійдені повним мовчанням:
1. У листі глави Священного Синоду БПЦ Патріарха Неофіта президенту України П. Порошенку від 15.12.2015 р. говориться: «Серйозне занепокоєння викликають численні факти порушення прав віруючих християн єдиної канонічної Православної Церкви в Україні. Насамперед йдеться про захоплення силою храмів Української Православної Церкви. У зв'язку з цим особливо тривожна інформація про спроби відібрання у канонічної Церкви двох святинь всього Вселенського Православ'я – Успенської Почаївської лаври та всесвітньо відомої Києво-Печерської лаври – на користь невизнаної жодною Помісною православною Церквою у світі т.зв. УПЦ – Київський Патріархат.
2. У листі Патріарха Неофіта президенту України П. Порошенку від 12.06.2017 р. ясно говориться про розкольників як про розкольників, а також про трирічну громадянську війну, яка триває на той момент: «З тривогою і болем останні три роки ми спостерігаємо за братовбивчою війною в Україні, що розростається. Особливе занепокоєння викликає у нас факт, що в цих важких умовах розкольницький «Київський патріархат» – самозвана неканонічна структура, яка не має відношення до канонічного світового Православ'я, – разом із екстремістами зазіхає на священне надбання всього українського народу. У 2015 р. Святий Синод Болгарської Православної Церкви вже звертався до Вашого Превосходительства із закликом не допустити передачі розкольникам Божих святих обителів».
3. У заяві Ловчанського митрополита Гавриїла, Варненського і Великопреславського митрополита Іоанна й Відинського митрополита Даниїла від 09.10.2018 р. ясно говориться, що «Константинопольський Патріархат не має права вдиратися на чужу канонічну територію та вступати у спілкування зі схизматиками в Україні, нехтуючи єдиною канонічною ієрархією в Україні».
4. Папські претензії Патріарха Варфоломія відкинуті також у зверненні Відинського митрополита Даниїла (нині гідного Патріарха Болгарського) «За єдність Церкви», виданому чотирма мовами, а також у особливій думці Відинського митрополита Даниїла щодо рішення Святого Синоду від 12.06.2019 р. Деякі люди не зрозуміли навіть того факту, що Бог обрав саме митр. Даниїла патріархом...
5. Ловчанський митрополит Гавриїл також чітко висловив позицію на підтримку канонічної УПЦ у своєму листі до Запорізького і Мелітопольського митрополита Луки у 2023 р.
6. Багато болгарських ченців та кліриків публічно виступили на підтримку гнаного Києво-Печерського чернечого братства в листі від 25.03.2023 р.
Дай Бог рішучості й архієреям, які вагаються ще зайняти гідну православну позицію з вищевказаних проблем у дусі тисячолітнього Передання Церкви і на догоду Богу.
– Останнє питання, якщо дозволите. Мабуть, найбільш обговорювана церковна тема останніх тижнів – це тверда позиція Патріарха Даниїла та міністра освіти Красимира Вилчева щодо запровадження регулярного предмета «Релігія» у школах. Чому ми стаємо свідками цього нечисленного, але гучного опору, і чи здійсниться на практиці запровадження цього предмета?
– На запитання, чому шумний опір, відповідь знаходимо в Євангелії: «Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зле; бо чим серце наповнене, те говорять уста його» (Лк. 6: 45).
Висловлювання проти ознайомлення дітей із Божим словом у школі походять від двох груп людей. Одні – противники Христа, які просто не бажають, щоб чулося Його ім'я, у тому числі у навчальних програмах. Інша група – противники Патріарха Даниїла, які, хоч і є формально церковними людьми, висловлюються проти введення предмета просто щоб бути в опозиції до Його Святості. А вони стали його противниками, тому що симпатизують єретичним претензіям Патріарха Варфоломія бути східним папою, які Патріарх Даниїл добре викрив, ще будучи Відінським митрополитом. Бачимо, що ідеологія неопапізму стає твердою роздільною лінією, як і має бути, коли з'являється нове вчення в Церкві – «бо мусять між вами й поділи бути, щоб відкрились між вами й досвідчені.» (1 Кор. 11: 19).
Але Ви маєте рацію, що опір нечисленний, навіть можемо сказати, незначний – це кілька людей, які обертаються у медіа, тонко злословлячи похвальну освітню ідею МОН та Патріарха, Святого Синоду. Але, згідно із соціологічними дослідженнями, близько 69% населення схвалюють запровадження предмета «Чесноти та релігії», тому що бачать необхідність в елементарному богопізнанні та духовно-моральному вихованні у наймолодших, якого сучасна сім'я масово не може їм запропонувати. У цьому сенсі чудово було б, якби держава сприяла Церкві та сім'ї у формуванні базової релігійної грамотності та в ознайомленні учнів із добрим прикладом наших національних героїв та просвітителів – адже всі вони без винятку вивчали Закон Божий.
Звичайно, якщо ми – вчителі та учні, дорослі та діти – не будемо жити християнським життям, то одна година на тиждень Закону Божого в школі автоматично Болгарію не відродить. Духовна грамотність, яка викладатиметься в школі, не виключає необхідності особистого спілкування з Богом, що потребує твердої боротьби з пристрастями та прагнення до набуття щирого серця, а не лише формального утримання від гріха. Але все по порядку, все ж таки діти мають із чогось починати, і запропонований для повернення в програму предмет може стати чудовим початком.
Болгарська Православна Церква не відступає від свого переконання, що немає чеснот вище за ті, які викладені в Євангелії і які випробувані століттями життя наших предків.
Критикам Патріарха я хотів би нагадати, що нам дозволено критикувати архієреїв тільки за гріхи проти богодарованого нам святого Православ'я і ні за що інше – нехай згадають книгу архімандрита Серафима Олексієва «Самозвані судді», а також настанову святого Серафима Софійського Чудотворця: «За єресі та за погане ставлення до Церкви можеш засуджувати, а за всілякі моральні недуги, навіть за блуд, не засуджуй нікого, навіть єретиків».
А чи можуть противники-філософи дати адекватніший приклад і засіб для релігійної освіти та морального виховання дітей, ніж християнські цінності? Ті вічні цінності, які довели величезну роль у збереженні нашої національної ідентичності та не перевершені жодною іншою моральною чи філософською системою?
Не можуть дати, тому що вищої такої системи чи вчення, ніж Євангеліє, не існує.
